47
Відомий поет-пісняр розповідає про пережите, воєнну добу, про те, що на серці та в душі
Лауреатом престижної премії Національної спілки письменників України «Благовіст» став уславлений поет-пісняр, Народний артист України Вадим Крищенко.
Кореспондент «Kаштан NEWS» поспілкувався зі знаним майстром слова. Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про добу воєнного лихоліття, про те, що на серці та в душі.
Він написав більше тисячі пісень. Їх добре знають мільйони людей. Це і «Кришталеві чаші», і «Хай щастить вам, люди добрі», і «Родина», і «Білі нарциси», і «Берег любові»…
У Вас є такі поетичні рядки: «…Стріляю як можу – Словом. Бо нам потрібен мир, переможний мир». Вадиме Дмитровичу, пропоную розпочати розмову на тему: поет і війна.
Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (а скільки ж лилося брехні з їхніх вуст!) раптом ударять ракетами. Я ніби передчував, що станеться щось лихе. 21 березня написав про це вірш: «Хто сіє хліб», де є такі рядки: «Нехай відвернеться війна від тих, хто сіє хліб!». Але ворог не відвернувся. І ось лютий 2022 року: ворог перейшов кордон. Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Звичайно, я дуже переживав… Але вірив, що вистоїмо і переможемо. Кожен день, слухаючи новини з фронту про те, як бореться наш народ, писав про усе це поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».
Колись, за радянської влади, Ви написали вірш про росію. У ньому є такі слова: «Ми до сварливих не належим, поміж людей повагу сієм, та будьмо дуже обережні, коли цілується росія». Нам відомо, шо цензори викреслювали з Ваших рукописів ці рядки. Але ж якими далекоглядними і застережливими виявилися слова!
Лише в перші роки Незалежності вдалося видати в книзі цей вірш. У студентські роки через те, що я не підтримував зросійщення, ледве не вилетів з Шевченкового університету, де навчався на журналіста. А було так. Прочитав чиюсь статтю про «національні засади…», в якій йшлося, що ми вже з росією «єдині», нема чого «ділити», та й взагалі «треба вчитися у старшого брата»… Думаю: щось не те. І позакреслював ці рядки. Але якесь недремне око подивилося, що Крищенко у партійній газеті зробив крамолу. І викликає мене секретар партійної організації факультету журналістики Володимир Рубан, колись працював помічником україноненависника Кагановича (один із організаторів Голодомору 1932— 1933, генеральним секретарем ЦК КП(б)У. – Ред.). І починає мене розпікати, що я так «розмалював» статтю. Зібрали комсомольські збори. І понеслося… Що я не гідний бути студентом. Але слово взяв декан факультету Матвій Михайлович Шестопал, благородний чоловік, захисник українства. Сказав, що всі молоді люди помиляються, але не можна ламати долю. У підсумку збори обмежилися суворою доганою з попередженням… Згодом на державних іспитах мені поставили «четвірку», пояснивши, що вищу оцінку я «не заслуговую». Перспектива одержати «червоний» диплом розтанула. Але я був гордим, не став нікому вклонятися, просити… Давався взнаки ген і діда, прадіда, які були роботящими людьми, але ніколи не ставали на коліна перед тими, хто намагався зігнути.
Своєрідним маркером цієї вашої житейської філософії є і те, що за розповідями людей, які Вас знають, Ви ніколи не розмовляли російською.
Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.
Ваша перша поетична збірка вийшла далекому 1963 року. Саме тоді Ви познайомилися з поетом-класиком Андрієм Малишком. Що пригадуєте з того періоду?
Після закінчення університету став працювати на ВДНГ, де діяла потужна інформаційна радіостанція. Виставка була, як Україна в мініатюрі. Сюди приїжджали відомі люди, зокрема, світові лідери. Мене як відповідального секретаря начальство просило супроводжувати їх, бо, мовляв, я добре знаю українську мову. Одного разу зателефонував мені відомий критик Володимир П’янов і каже, що Малишко – пристрасний рибалка. Чи не міг би я посприяти, щоб він закинув вудку на виставковому ставку, щоб спіймати маленьку рибку. Звичайно, таке не дозволялося. Хоча риби там було повнісінько. Пішов я за дозволом до директора. Він погодився, лише попросив сказати міліціонерові, щоб відійшов кудись убік, словом, щоб не бачив… Бо ж люди довкола, а тут депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет рибалить. Приїхав Малишо. І одразу ж до ставка. В азарті витягував рибку одну за одною. Я раджу йому маленьких не брати, бо ще ж ростуть… Але рибальська пристрасть дуже захопила поета. Зловив чимало. Наприкінці Малишко й говорить, що читав мої вірші, попросив ще мої рукописні поетичні твори. А він був дуже обережний у своєму слові, щоб когось похвалити. Через деякий час він мені й каже: «Ваші вірші, як пісня». Думаю: це добре чи погано. В душі я відчув, що Малишко благословляє мне не тільки на творчість, але й на пісенну творчість. Пісні – лише частина нашого письменства. Хоча дивно, чому немає номінації «створення пісні» у Національній Шевченківській премії. Адже Україна славиться пісенною творчістю. Я тричі номінувався на Шевченківську премію. І ніби вже погоджували… Але кажуть – «такої номінації нема». Подібне стосується гумору й сатири.
Доля звела Вас ще з одним знаним поетом – Борисом Олійником. Які спогади у Вас про нього?
З Олійником ми дружили ще зі студентських років. Він піднявся високо, як ніхто з письменників. Був певним чином «дитям радянським». Але творчість його була глибоко українською. Хоча у нього є вірші, з якими можна не погоджуватися. Однак є вічні вірші, що буває дуже рідко у наших поетів.
Для кого із сучасних виконавців Ви сьогодні пишете пісні?
Звичайно, є низка співаків. У мене є вісім пісень, які у соцмережах, на ютуб-каналі мають мільйонні перегляди. Хочу сказати про прекрасного виконавця Іво Бобула, нещодавно він здійснив пісенний тур з моєю піснею «Берег любові». Серед молодших митців – дуже цікавий співак Михайло Брунський. Нещодавно в дубайській опері (Об’єднані Арабські Емірати) він заспівав українською пісню «Нічка цікавая». У нас з ним є одна пісня – «Незнайомка», вона має вже понад сто тисяч переглядів. Багато хто каже, що це як бальзам на душу. Я дав пісенну дорогу молодому, цікавому співаку Дмитрові Андрійцю.
У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був. У чому річ?
Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається. І пісня стала народною. Хтось колись сказав: пишайся, що твоя пісня вже не твоя, а – народна. Не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.
А як Вам златоглавий Київ? Все більше скла, бетону… Все менше пам’яток історії, давнини.
Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.
Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.
Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?
Дорогі мої кияни! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала. Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.
Бесіду вів Леонід ФЕДОРЕНКО
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
