Даша Гришина
Мало хто знає, що за мультфільмами нашого дитинства стоїть видатна української аніматорка «Київнаукфільму» Олена Касавіна. Вона причасна до робіт «Як Петрик П'яточкін слоників рахував», «Острів скарбів», «Лікар Айболить», «Енеїда» у якості аніматора та у казці «Бобе-Майсес» виступає режисером.
Олена Борисівна розповіла в інтерв’ю «Вечірньому Києву», як створювались легендарні мульткартини та про своє ставлення до сучасної анімації
— Як ви потрапили у дивовижний світ мультиплікації?
— Доречніше тут процитувати Мольєра: «От вже заніс мене дідько на ці галери!»
Історія давня, бере початок ще з Республіканської Художньої Школи ім. Т. Г. Шевченка.
У шостому класі у мене з однокласницею Тетяною виникла ідея зробити «мультик». Чесно кажучи, вже не пам’ятаю про що, але «зламалися» ми десь на третьому кадрі, точніше на третьому малюнку, бо не знали технології мультиплікаційного виробництва.
Наступна більш вдала спроба була років через п’ятнадцять: я була у декретній відпустці. Шестимісячна донька була дуже спокійною дитиною, завдяки якій я мала трохи вільного часу. По радіо три-чотири рази на день лунало оголошення про курси мультиплікаторів при студії «Київнаукфільм». Саме тоді чомусь для себе вирішила, що треба спробувати. Як наслідок, проробила майже два роки: увесь свій вільний час малювала завдання з мультиплікації.
Там нас навчали Володимир Авксентійович Дахно, Олександр Володимирович Вікен, Ніна Олексіївна Чурілова – суперпрофесіонали своєї справи. Курси були створені з метою навчання та надання роботи в об’єднанні художньої мультиплікації. Хочу відзначити, що на той час був «кадровий голод» — майже десять років нікого не навчали. Тим, хто вчився добре, запропонували місця асистентів мультиплікатора. Я навчалася непогано: по балах була третьою.
— Ви здобули освіту архітектора у КГХІ, де розважали себе малювання коміксів. Що то були за комікси та чи могли уявити, що з малюванням пов’яжете життя?
— Комікси були на популярну тоді тему «Пригоди в часі». Досить наївні, але доброзичливі до моїх однокурсників, які були героями цих «пригод».
Це не дивно, що моє життя склалося саме так, бо в усьому світі багато мультиплікаторів із дипломами архітектора.
— Чи можна сказати, що ви посприяли будівництву «Батьківщини-Мати»?
— Можна сказати, що так, але лише частково. Після КГХІ молодою фахівчинею мене направили у «ГІПРОГРАД». Я потрапила у сьому майстерню, де й проєктували «Батьківщину-Мати». Мені довірили важливу частину проєктування – розраховувати розкладку гранітних плит по площинах. Присвятила три роки цьому. Площини, під час проєктування архітекторами, постійно змінювалися, тож без роботи я не сиділа.
— Ваша перша відома виконавча робота?
— Так сталось, що це був мультфільм «Петя П'яточкин», у якому я приймала участь разом із чудовою командою фахівців одразу після курсів. Завдяки автору сценарію Наталії Гузеевій, режиссеру-постановнику Олександру Вікену, художнику-постановнику Міколі Чурілову, композитору Володимиру Бистрякову цей мультфільм ніколи не старітиме!
— Коли аніматору працювати легше: у дев'яності чи зараз?
— Однозначно не складніше, аніж зараз. Тоді було відчуття свободи. А люди, які займалися культурою, відчували себе комфортно. Нині чую: «Лихі дев'яності!», а для багатьох — це були роки щастя.
Сьогодні з появою комп’ютера головна роль аніматора не зникла. Комп'ютер — лише інструмент. Правда, двомірна анімація стала дещо дешевша – економить папір та целулоїд.
Щодо часу на створення мультфільму, то він незмінний – на десятихвилинну картину витрачається 9 місяців.
— В YouTube понад шість мільйонів переглядів мультфільмів, до яких ви причасні. Чи відчуваєте важливість цих робіт?
— Так, звичайно! Мене взагалі тішить, що люди дивляться українську анімацію! Ми робили її якісно та з великою любов’ю.
— Кіношники — люди забобонні: перед зніманням — б'ють тарілку, аби картина вдалась. Які звичаї у творців мультфільмів?
— У часи, коли знімали на плівку, капали краплинку горілки, вина або шампанського на кнопку, яку натискають при покадровій зйомці. Зараз – хто як. Теж б’ють тарілки, напевно.
— Розкажіть детальніше про роботу «Найгарніша».
— Все вирішив випадок: у 1986 році Євген Якович Сивокінь вирішив зняти фільм «Вікно» в техніці покадрового живопису та покликав приєднатись чудового художника з Кишинева Леоніда Балаклава. Але перед цим потрібно було зробити технологічні проби. Тоді режисер запропонував мені взяти у цьому участь. Аби робота була недаремною, я висунула ідею зробити проби із повноцінним сюжетом. Технологію вирішили застосувати зворотної зйомки: спочатку фільму я «загрімирувала» героїнь картини, а потім їх «розгрімирувала».
Євген Сивокінь не тільки підтримав ініціативу, а й потім показав ролик у телепередачі «Мультипанорама», яку він тоді вів. Глядачам картина сподобалась! На ТБ прийшли схвальні листи, які надихнули авторів студії зробити молодіжну збірку мініатюр.
Дотепер вдячна Євгену Яковичу, що саме він відкрив мені двері до режисури.
— Картина «Найгарніша» увійшла до збірки «Ми – жінки», яка видається трагічною та відіграла роль тригера нинішнього фемінізму. Які враження від цих робіт?
— Цікавий погляд! Мабуть, це бачення сучасного глядача…
Я б дивилася простіше: три режисери — початківця «дірвалися» до постановки і з усією душею взялися за справу…
— Казки «Бобе-Майсес» — це найголовніша ваша мульткартина?
Для себе однозначно розуміла, що зробила щось незвичне.
Єврейська тема в мистецтві виникала не часто, а якщо й траплялась, то у трагічному контексті. Я впевнено стверджую – зараз в Україні немає державного антисемітизму, але тоді люди ще дуже добре пам’ятали ставлення до євреїв за часів СРСР.
Багато людей були проінформовані про зйомки фільму за єврейськими «майсами» та чекали на нього. Хочу підкреслити, що на той час не було іншої можливості подивитися фільм, ніж в кінотеатрі!
На новорічні свята картину показали єврейській громаді. І ви не повірите, але деякі люди настільки перейнялись, що на очах я бачила сльози! Один навіть сказав, що щасливий, бо дожив до цього дня!
Публіка привітно поставилась до «Бобе-Майсес». Надалі фільм одержав низку премій та призів на міжнародних фестивалях.
— Як ставитесь до сучасної мультиплікації: від ідеї до жаргонної лексики?
— Провокуєте бабусю? (сміється)
Сучасні мультфільми так само різноманітні, як і колись. Звичайно, нові технології дали нові можливості. Значно помітнішою стала різниця між авторською та комерційною анімацією. Багато людей вже знають, що анімація — це не тільки мультики для дітей, але й можливість донести дорослому глядачеві складні речі простими притчами.
Щодо жаргонної лексики, то вона має сенс бути у мистецтві, якщо твір потребує цього. А коли це самоціль… Головне, щоб глядач розумів, а скоріше відчував де «дешевка». Але, якщо зовсім серйозно – шкода мови, вона дуже збідніла за останній час. Наче діаманти підмінили дешевими «стекляшками». Хоча в українській анімації з мовою все пристойно, якщо нічого не пропустила.
— На скільки амбіції, запал та талант студентів відрізняється з тими, які були у ваші студентські роки?
— Я в цьому році вперше набрала свій курс аніматорів. На іспити прийшло 90 дітей, нечувана кількість для цієї спеціальності. Конкурс на бюджетні місця – 15 осіб на місце. Курс -22 особи (з контрактниками). 20 дівчат і 2 хлопця. Вік – 17 – 19 років, як раз годяться мені в онуки. Працюємо з вересня, поки що гріх жалітися. Не хочу захвалювати, ще прочитають це інтерв’ю та зазнаються, але очікування великі.
Велика кількість талановитих українських аніматорів: різноманітні стилі, ідеї, гарний художній смак. Не буду вказувати прізвища, щоб нікого не забути.
Парадокс, але їм набагато складніше зараз, ніж нам було у радянські часи. Здобути гроші на постановку з кожним роком все складніше. Юнаки у своїх фільмах роблять все самотужки. Це одночасно і добре, і погано. Анімація — такий вид мистецтва, що як жоден інший потребує допомоги від держави.
— Взагалі ніяк не допомагає держава?
— Якась допомога є, але для розвитку всесвітньо відомої української анімації – недостатньо!
— А чи допомагає міжнародна асоціація аніматорів?
— Так, але знову ж таки — не фінансово.
ASIFA-WORKSHOP – це міжнародна асоціація аніматорів, яка працює на волонтерських засадах. Спілка акцентує увагу на навчанні, допомагає у реалізації проєктів та проводить корисні майстер-класи. Україна неодноразово брала участь в декількох проєктах.
Сама я до карантину проводила майстер-класи у Лісабоні, в школі «Світлиця» при українській громаді «Пліч-о-пліч». Прийшло близько 60 дітей з першого по восьмий класи. Після цього освітнього заходу зрозуміла, що українські діти дуже талановиті, де б вони не жили!
Окрема вдячність керівництву цієї школи — Любові Піхо, Галі Комар. Кожну суботу з ранку до пізнього вечора ці жінки присвячують українській просвіті.
— Олено Борисівно, коли чекати ваших найближчих робіт?
— Не будемо загадувати. Здоров’я і миру всім нам!
Важливі новини та перевірена інформація в Telegram і Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
