157
«Каштан NEWS» поспілкувався з представницею української літератури в жанрі історичний детектив Євгенією Кужавською
У 2017 році вийшов її перший роман «Зеров. Поховальний промовець» про видатного українського інтелектуала, поета Миколу Зерова. У вересні 1937 року митець став жертвою сталінських репресій.
«Справа зниклої балерини», «Справа мертвого авіатора», «Справа майстра-червонодеревника», «Справа одеських шпигунок» та «Книга рецептів Тараса Адамовича» – романи Євгенії, що написані в співавторстві з Олександром Красовицьким та входять до серії «Історичний детектив».
Головним героєм детективів є Тарас Адамович Галушко, слідчий у відставці, який живе на Подолі та веде усамітнене життя. Протягом трьох перших серій книг чоловік береться розслідувати злочини, що скоюють у столиці в один із найскладніших періодів української історії: Перша світова війна, повалення царизму, більшовицький переворот та початок Української революції.
У четвертій книзі з детективної серії місце розслідувань Тараса Галушка змінюється після того, як випадково до його рук потрапляє лист із шифром, пов’язаним з одеською адресою. Тож, слідчий вирішує розгадати шифр і вирушає до Одеси.
Також слідчий любить готувати, а тому окремо вийшла книжка з його рецептами – «Книга рецептів Тараса Адамовича». Письменниця майстерно поєднує реальні історичні події з художніми елементами, створюючи світи, до яких хочеться повертатися.
Георгій Рудий (1863-1918) / Франсуа Відок (1775-1857)
У книзі «Справа мертвого авіатора» згадується про Георгія Рудого – видатного українського слідчого. У 1901 році Георгій, перебуваючи у відрядженні в Лондоні та Парижі, ознайомився з організацією й діяльністю місцевої кримінальної поліції (Сюрте – особлива бригада паризької поліції з колишніх злочинців, створена Франсуа Відоком у 1811 році. Невдовзі, в 1829 році, з допомогою Відока сформується поліція Лондона – Скотленд-Ярд) та згодом інтегрував дактилоскопію (метод ідентифікації людей за відбитками пальців) в українську криміналістику.
Писемність не обмежується лише глибоким зануренням у фантазії, рефлексії та світосприйняття автора, вона існує в публіцистиці, сценаріях, наукових працях, технічній документації, філософії, знаходить своє відображення у криміналістиці та юридичних текстах, а в умовах сучасності – ще й у блогосфері. Важливий чинник, що формує автора, є його тезаурус, тобто словниковий запас, що, в свою чергу, зумовлює багатство виражальних засобів, а також здатність створювати багатошарові тексти, які резонують із читачами на різних рівнях.
Євгенія Кужавська не лише авторка серії детективів про слідчого з Подолу, а й засновниця та авторка курсу для охочих «стати Агатою Крісті» й опанувати азами детективного письма. Крім роботи з письменниками-початківцями, написання книжок і ведення телеграм-каналу «Як сказав Гарольд Блум» про книжки та сучасний літературний процес, пані Євгенія пише для онлайн-медіа «Divoche.media» та писала для видання «Tyktor.media».
Початок творчості
Я писала ще в школі – короткі оповідання для подруг чи роботи на конкурс. Потім на довгий час тексти стали моїм повсякденням – працювала копірайтеркою. А потім пішла в декрет і, оскільки вже менше працювала з текстами, то вирішила, що готова повернутися до них таким чином – стати авторкою художньої літератури.
Про вплив інших авторів та літературні вподобання
Думаю, всі книжки, які ми читаємо, так чи інакше впливають на нас. Не можу простежити конкретний вплив якогось автора на мене, тому що наразі пишу детективи, а серед моїх улюблених авторів немає авторів детективів. Звісно, в підлітковому віці я читала Артура Конан Дойла і ніжно люблю темного романтика Едгара Алана По, на пляжі чи в дорозі обираю читати детективи, зокрема, й Агату Крісті, тобто з величезною повагою ставлюся до творців жанру. Люблю детективну інтригу в Донни Тарт, холодну красу скандинавських детективів, мені подобається «Чоловіки, що ненавидять жінок» Стіга Ларссона. Без сумніву, кожен автор міг уплинути на мою творчість. Але якщо говорити загалом про улюблені книжки, їх потрібно розподіляти за категоріями, бо маю улюблену фантастику (Урсула ле Гуїн, Толкін), магічний реалізм (Маркес, Коцюбинський, Прохасько), а є ще улюблені поети, які теж навряд безпосередньо вплинули на мене як на авторку детективів, але, без сумніву, також мали вплив. І є окрема категорія улюблених українських прозаїків, куди входить Микола Хвильовий. Драми Лесі Українки та п’єси Оскара Вайльда теж люблю.
Останнім часом мені подобається горрор. Просто не до кінця певна, що горрор можна вважати окремим жанром, а не поглядом на світ. Мені не близький реалізм, я воліла б писати фантастику. Знаю літературознавицю, яка так і розподіляє погляди на світ: реалістичний, фантастичний і горрорний. Певно, те, що я обираю фантастику, дивує моїх читачів, адже вони знають, що я пишу історичні детективи. Але детектив – жанр, народжений у романтизмі. Він більш ірраціональний, ніж ми звикли вважати.
Різниця між «тру крайм» та «фікшн крайм»
Якщо текст на основі тру крайму – автор менше вигадує. Наприклад, є відоме вбивство в США – вбивство «Чорної орхідеї» в 1946 році. Дівчину, яка мріяла бути акторкою і працювала офіціанткою, жорстоко вбили і розчленували тіло, залишивши на вулиці. І от автор роману на основі тру крайм історії має намагатися передати достовірність того, що сталося, але й додає власних вигадок, тому що справа може бути нерозкритою (а вбивство «Чорної орхідеї» – нерозкрите).
Наприклад, Іван Франко в романі «Для домашнього огнища» використав деталі реальної кримінальної справи про пані капітанову, яка відкрила бордель та продавала українських дівчат за кордон. Або є, наприклад, купа детективів, написаних за мотивами злочинів Джека-Різника в Лондоні в 1888 році. Автори читають архівні кримінальні справи чи газети, намагаються скласти докупи все розслідування. Вбивства Джека-Різника – теж нерозкрита справа, є тільки припущення, ким міг бути вбивця.
У фікшн краймі автор почувається вільніше – можна вигадувати, що завгодно. У наших детективах основне розслідування – завжди вигадане. Але на фоні наш слідчий може згадувати реальні кримінальні справи, які розслідувались під час його служби в поліції – наприклад, убивства Столипіна чи Распутіна. Вигадана історія легко поєднується з правдою. Чи вбили прем’єр-міністра у Києві у 1911 році – так. Чи може наш вигаданий слідчий обговорювати зі своїми гостями вже давню справу і участь у вбивстві Дмитра Богрова? Теж може. Отак усе і поєднується.
Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на Вашу творчість та сенси, які Ви вкладаєте?
Творчість спершу сповільнилася. Складно було писати, тому п’яту книжку писала найдовше. Але потім повернулася до роботи. Сенси навряд змінилися, хоч війна входить зараз у кожен текст. П’ята моя книжка – про Чернівці в роки Першої світової, під час російської окупації міста, а тому події паралеляться з нашим часом.
Про атмосферу столиці на сторінках та улюблену епоху
Це – теплі, карамельні, повільні історії. Слідчий не просто розслідує справу, він устигає зварити каву на всіх гостей, спекти айвовий пиріг і присипати його корицею та подати все до столу на веранді чи в саду. Я люблю Київ на початку ХХ століття, улюблені місця вводжу в книгу. В мене навіть є сайт з аудіоекскурсією за мотивами першої книжки: https://www.kuzhavska.com/excursions.
І найбільше люблю Київ початку ХХ століття.
Про сюжет до першої книги із серії «Історичний детектив» – «Справа зниклої балерини»
Люблю театр, а на початку ХХ століття в Києві працює художниця Олександра Екстер, яка створювала неймовірні театральні декорації та костюми, окрім того, що була видатною авангардисткою. Звісно, росія вкрала собі Екстер, як вкрала Малевича, але ми можемо зараз розповідати про те, що Екстер була українською художницею, надихалась українським декоративно-прикладним мистецтвом, а в Києві мала власну студію. Окрім того, тоді ж у Києві працювала Броніслава Ніжинська, яка пізніше виховає українську зірку світового балету – Сержа Лифаря. Броніслава Ніжинська була примою Київського міського театру, а оскільки балетмейстером був її чоловік, вона також могла ставити хореографію – дивовижа для часу, коли жінки не могли бути балетмейстерками. Тож мені хотілося написати про злочин у богемному київському середовищі.
Довідково: «Справа мертвого авіатора» – детектив, події якого розгортаються під час Першої світової війни та в якому розповідається про загадкове зникнення екіпажу під час посадки на Куренівському аеродромі, що стає предметом розслідування слідчого Тараса Галушка, який має власну болісну таємницю та допомагає колишньому начальникові поліції розгадати цю загадку.
Ваша книга розкриває таємницю смерті в умовах обмеженого простору літака. З якими труднощами Вам довелось зіткнутися під час написання такого сюжету?
Насправді, коли вирішувала писати цю книжку, просто хотіла писати про конструювання літаків і перші польоти. Уся серія – про початок ХХ століття, а це – бурхливі часи, часи відкриттів у різних галузях науки і техніки. В ці часи розвивається слідча справа – тому цікаво досліджувати методи роботи слідчих, але також розвиваються технології – і війна стимулює цей розвиток.
Це – своєрідне обігрування детективного тропу про вбивство в зачиненій кімнаті. Хоч, звісно, тут убивство відбувається не тоді, коли жертва абсолютно сама. Але простір справді обмежений і кількість підозрюваних теж. У вбивствах у зачинених кімнатах автори часто грають із часом злочину – наприклад, жертву могли поранити деінде, вона зайшла в кімнату, зачинила двері і вже потім померла. Але є й інші способи обіграти такий злочин. У нас ми теж граємо з часом і місцем злочину.
Про курс Євгенії Кужавської
У мене є дві улюблені професії – вчителя та автора. Завжди обираю між роботою з текстами та роботою з учнями. Курс допомагає мені поєднати ці дві іпостасі. Окрім того, вже дещо таки знаю про жанр, тож можу вберегти потенційних авторів від пасток жанрової прози. Детектив вибагливий, детектив складний і простий водночас. Його цікаво вивчати, його захопливо створювати. А коли ти викладаєш, ти й сам краще занурюєшся в глибини свого предмету.
Для письменника-початківця найголовніше – любити розповідати історії. Якщо вам подобається цим займатись, отже писати варто. Навички можна розвивати, але якщо ви не захоплені процесом – нічого не вийде. Я б сказала, що регулярність роботи над текстом – теж допоможе, але мене не можна назвати дисциплінованою авторкою, тож і від інших я того не вимагала б.
Курс пройшов тільки у січні цього року. Мабуть, найбільшим досягненням цього курсу було те, що слухачі відкрили для себе детектив як жанр, почали бачити детективну складову у текстах різних жанрів, формувати детективну інтригу, помічати тропи і штампи. Окрім того, курс прослухали кілька моїх колег, які ніколи раніше не працювали з детективами. Тепер ми разом створюємо збірку детективних оповідань на основі реальних злочинів, сподіваюся, скоро зможемо побачити її в надрукованому вигляді. Ще в липні цього року в рамках курсу від Litosvita «Як писати детектив» проведу лекцію про головного героя та другорядних персонажів у детективі.
Література в онлайн-виданнях
Мені подобається розповідати про літературу, авторів, сучасний літературний процес, на ці теми й пишу для «Divoche. Media», писала також для «Тиктор. медіа». Для «Тиктора» взагалі створила окремий спецпроєкт про горрор в українській літературі – розповідала про спільноту «Бабай» та сучасних українських горрористів.
Для «Дівочого» пишу про жінок в літературі, про горрористок теж розповідала, писала про фантасток та фантастику. Здається, один із останніх матеріалів для «Дівочого» – про Темну академію. Зараз пишу роман у цьому жанрі, тож і вивчаю його.
Але готується матеріал і про роментезі та українських авторок, які пишуть в цьому жанрі, нехай це буде таким собі переданонсом.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
