162
Четвертого вересня 1965 року в Києві відбулася прем’єра стрічки видатного вірменського режисера, уродженця Тбілісі, який потрапив до в’язниці за український націоналізм
Ідеться про фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Цьогоріч, 9 січня, з дня народження кінорежисера та сценариста виповнилося 100 років. Він є одним із засновників «українського поетичного кіно» (окремий напрям у кіномистецтві, що характеризується естетичністю, символізмом, ліричністю та метафоричністю). Екранізація повісті Михайла Коцюбинського принесла Параджанову міжнародне визнання. Стрічка займає першу позицію в списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, має 28 міжнародних нагород (із них – 24 гран-прі). За кількістю нагород входить до Книги рекордів Гіннеса, а в Гарвардському університеті фільм є в списку обов’язкових для перегляду студентами, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Отже, «Тіні забутих предків» дійсно легендарне кіно.
Насправді, фільм міг би й не відбутися, оскільки спочатку планували створити іншу стрічку до столітнього ювілею Михайла Коцюбинського. Однак рішення Сергія Параджанова все змінило, і в підсумку фільм про українських Ромео і Джульєтту став одним із шедеврів українського поетичного кіно.
Головні ролі зіграли Лариса Кадочникова (Марічка) та Іван Палійчук (Іван). Цікаво, що Параджанов затвердив Ларису Кадочникову на роль Марічки без кастингу, буквально побачивши її вперше. А роль Івана режисер хотів віддати зовсім іншому артисту, оскільки вважав, що зовнішність Палійчука не підходить для ліричного персонажа. Але проби з Іваном Палійчуком таки вирішили провести, після чого режисер писав:
«Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку (оператору) провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття». Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнався актор потім), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора».
Зйомки фільму тривали майже рік і проводилися в тому самому місці, де Коцюбинський писав своє творіння – у селі Криворівня Івано-Франківської області. Всі обряди і традиції гуцулів, якими просякнута стрічка, Параджанов довго вивчав. Саме тому режисер відмовився селитися в готелі і жив у селі разом із місцевими мешканцями, паралельно вивчаючи їхній побут, аби якнайточніше передати всі звичаї візуально. Однак один обряд таки був вигаданий – під час весілля Івана з Палагною, на їхні шиї було вдягнуто ярмо. Гуцулам цей задум зовсім не сподобався, тому вони відмовлялися в зйомці цього обряду. Але після пояснень режисера своєї метафори, місцеві її сприйняли, і в результаті цей епізод залишився у фільмі. Сама ідея полягала в тому, що Іван і Палагна одружуються з розумінням того, що їм обом доведеться тягнути ярмо спільного шлюбу.
Не менш важливою частиною фільму, безумовно, стала музика композитора Мирослава Скорика. Саме його композиції наповнили стрічку містичними й ритуальними нотами. Крім авторської музики, в картині звучить народна, котру створювали завдяки місцевим музикам, яких після зйомок разом із трембітами возили до студії звукозапису в Києві, аби записати композиції якомога чистіше.
15 жовтня 1964 року роботу над стрічкою було завершено. «Тіні забутих предків» став практично єдиним фільмом українською мовою. Параджанов свідомо відмовився від російського дубляжу, незважаючи на те, що це було обов’язковою умовою. Режисер вказав, що російський дубляж порушив би сенси та контекст, що означало б руйнування закладеної поетики. У результаті радянську цензуру вдалося обійти завдяки світовим показам. Міжнародна кіноспільнота вельми схвально сприйняла творіння Параджанова, і вже через рік фільм показали і в Україні.
Прем’єра великої картини відбулася 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна», де зібралася велика кількість відомих людей, зокрема, й дисидентів. Тоді «Тіні забутих предків» стали таким собі тригером для молодої української інтелігенції, яка вперше відкрито виступила проти тоталітарної системи і масових репресій.
Першим про нещодавні арешти інтелігенції висловився Іван Дзюба. За його спогадами, щойно він розпочав акцію: «…одразу заревіла сирена. Очевидно, у наших кінотеатрах усе передбачено про всяк випадок».
Водночас директору кінотеатру Брайченку здалося, що замість сирени пролунала музика:
«Зорієнтувавшись, я негайно вирвав із рук політичного хулігана мікрофон. Секретар партійної організації кінотеатру Кузьмич увімкнув радіодинаміки, по яких почала транслюватися музика, а в цей час мною було зроблено все для того, щоб локалізувати подію».
Кінотеатр було швидко оточено бійцями внутрішніх військ.
Після промови Івана Дзюби Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали присутніх у залі встати з місць на знак протесту. Всім, хто відгукнувся на звернення Стуса й Чорновола, потім довелося підписати протестний аркуш, у якому тих, хто брав участь у заході, таврували діагнозом «антирадянська діяльність». Згодом багатьох учасників акції звільнили з робіт і відрахували з навчальних закладів.
До речі, саме цей історичний момент відтворено у фільмі Романа Бровка «Заборонений», 2019 року.
Стрічку Параджанова на довгий час скасували і заборонили, а акція в кінотеатрі ввійшла в історію як приклад української боротьби за свободу. Це справді був визначний момент, адже в ті роки саме відбувалася «десталінізація». Тобто, політика була спрямована на лібералізацію соціальних процесів, але насправді система не змінилася.
Також ця подія активізувала українських дисидентів. Через три місяці після прем’єри Параджанова Іван Дзюба пише свою відому роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де розкриває колоніальну сутність російської політики щодо України та інших республік, що входили до складу срср. Книгу невдовзі заборонили, Дзюбу ув’язнили, але його роздуми таки розійшлися самвидавом і були перекладені англійською, французькою, італійською, російською та китайською мовами.
Сам Сергій Параджанов також потрапив під тоталітарну радянську машину. 17 березня 1973 року режисера заарештували. Його звинуватили за шістьма статтями Кримінального кодексу: від незаконних валютних операцій до розкрадання церков. Зрештою, через брак доказів, «приліпили» «мужолозтво із застосуванням насильства» та розповсюдження порнографічної продукції. Насправді під цими завуальованими статтями ховалися звинувачення в «українському націоналізмі».
Незважаючи на обмежувальні рамки радянської ідеології, фільм став не просто кінематографічним твором, а й потужним каталізатором відродження української самосвідомості.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
