Вулиці Києва, як і будь-якого старого європейського міста, часто приховують у собі несподівані та цікаві історії. Такою місцевістю в столиці є Чоколівка, яка нерозривно пов’язана з шістдесятництвом. Про це «Вечірній Київ» поспілкувався зі Світланою Довгань – молодою дослідницею та студенткою кафедри історії Києво-Могилянської академії.
– Як ти потрапила до світу урбаністики?
– Так сталося, що я подалась на дослідницьку практику, яку організовував Центр урбаністичних студій. Вона була присвячена дослідженню Чоколівки і називалася «(не)комфортна (не)околиця: Чоколівка».
До цього я ніколи не зіштовхувалася з тим, що історик може займатися дослідженням міста і якось впливати на нього. Тим більше Чоколівка знаходиться поруч, і мені здалося, що це дуже цікаво.
– Як відбувалося дослідження?
– Спершу всі команди разом загально вивчали Чоколівку: дивилися як вона розбудовувалась, як розширювалась, хто, коли і як заселяв її. А потім прийшов час індивідуальних досліджень.
Випадково знайшла інформацію про те, що на Чоколівці мешкав Іван Світличний. І тому все закрутилося навколо нього.
Раніше я не цікавилася шістдесятниками – більше тягнуло до «розстріляного відродження», яке здавалося яскравішим. Але, як виявилося, варто було придивитися до 60-х трохи пильніше, щоб захопитися. Так почалося моє дослідження.
– Чому саме Чоколівка?
– Чоколівка – це своєрідна Terra incognita. На перший погляд, сірий, одноманітний район, але, як показала практика, такі райони мають свою історію і є по-особливому, по-своєму цікавими.
В них можна виявити купу несподіваних знахідок. На Чоколівці, наприклад, був «епіцентр шістдесятництва», проживали такі особистості як Іван Світличний, Віктор Могильний, досі живе Іван Дзюба.
Там є й унікальні об’єкти культурної інфраструктури, як кінотеатр «Супутник». Це був один із перших у Києві широкоекранних кінотеатрів великої місткості на 760 місць, за його зразком потім будували інші.
Також тут був перший Будинок побуту в Києві. Він мав забезпечувати найширший спектр потреб радянських громадян – там були, майстерні, ательє, кафе. Закладу такого типу тоді в Києві не було, а на Чоколівці він з’явився найпершим.
Це все будувалося в місцевості, яка зараз називається Першотравневим масивом. Але як ми визначили, цей масив входить до широких меж Чоколівки. Та й взагалі він будувався як Чоколівський масив, а потім був перейменований, бо Чоколов – особистість імперських часів. Там де зводився масив, було Першотравневе селище, тому використали цю назву і намагались нею перекрити стару.
– Як з'явилася Чоколівка і як вона змінювалась?
– Чоколівка виникла як робітниче селище. Наприкінці ХІХ ст. робітники заводу Гретера і Криванека (Перший київський машинобудівний завод – «Більшовик») звернулись до київської міської думи з проханням виділити землю під поселення на пільгових умовах.
Микола Чоколов, який тоді був депутатом міської думи, лобіював інтереси робітників, і землю купили. У 1902 році вже було зведено селище із типовою одноповерховою забудовою. Його освятили й заселили.
У 20-ті Чоколівка стала частиною Києва – почалася повільна урбанізація. У цей же час тут з’явились селяни, які переїжджали в місто, тікаючи від колективізації. Була збудована школа.
Вже в 50-ті роки Чоколівка була однією з найпрогресивніших частин міста, бо саме тут з’явився перший житловий масив з «хрущовок». Надалі масив розвивався разом з районом, який спочатку називався Залізничним, а зараз Солом’янським.
– Як дослідження історії допомагає в урбаністичних дослідженнях?
– Історія дає можливість промацати ґрунт перед тим, як досліджувати все інше. Нам варто придивитися – яка забудова там існує, яким чином вона змінювалась, як розвивався район в історичній ретроспективі.
У ході польового дослідження можна виявити об’єкти, які мають історичну цінність, які зацікавлять людей, тобто це пошук туристичного потенціалу. Ті самі будинки, де проживав Світличний і проживає Дзюба. Тобто потенційно це місце приваблюватиме людей.
– Чому ви вирішили сконцентруватись на особистостях шістдесятників і як це допомогло у дослідженні Чоколівки?
– Урбаністика – це міждисциплінарне поле. У нас було кілька груп за різними напрямками, але всі працювали з однією метою – дослідити місто, дослідити цей район в найрізноманітніших його перспективах.
І мені здається, що урбаністика – це не лише про дороги, світлофори, будинки. Це так само про наповнення всього цього, про простір.
При цьому таке дослідження не залишається лише в полі історії, ми виходимо назовні, у місто. Архітектурна школа робила інтерактивну виставку про минуле Чоколівки – своєрідну просторову інтервенцію для комунікації з місцевими про історію.
Використовуючи для експозиції викинуті радянські віконні рами та інші артефакти, вони оживляли цей простір, а після цього в нас був «Світличник».
– Окремо хотів би запитати про проєкт «Світличник», як його сприймали місцеві кияни?
– «Світличник» був покликаний занурити людей у Чоколівку 60-70-х років. Подія була доступною для всіх, тому важко сказати, чи ззовні, чи з Чоколівки були гості.
Але люди прийшли надзвичайно різні: бібліотекарі, екскурсоводи, журналісти, митці, архітектори, фотографи, просто місцеві перехожі. Коло людей, яких це зацікавило, саме по собі дуже різноманітне.
– Якими були враження людей?
– Ті, хто прийшли цілеспрямовано, були в захваті. Відзначали камерність події. У нас були спроби залучати перехожих. Ми частували усіх людей вінегретом з чаєм, тож це могло привабити людей, але переважно ті, хто проходили повз – проходили повз.
Лише деякі люди зупинялись. У нас була мапа Чоколівки 60-х, її розглядали дуже уважно і намагались пригадати, чи пам’ятають її такою. Це гарний спосіб прокомунікувати про перейменування вулиці, оскільки недавно вулиця Петровського стала вулицею Івана Світличного.
Але при цьому, хто такий Світличний і чому вулиця носить його ім’я людям не сказали. То це один зі способів, якими можна говорити про такі зміни.
– Чому чай і вінегрет?
– Це дуже просто, вінегрет був стравою, яку можна було приготувати задешево. Іван Світличний після першого арешту не міг бути працевлаштований, його просто не приймали на роботу. Він, звичайно, мав підробітки, але працювала лише дружина, тому треба було чимось гостей частувати. До того ж це була їхня фірмова страва. Ну і Світличний любив міцний чай.
– Тобто «Світличник» був організований на основі спогадів?
– Так. У квартирі Світличних багато чого відбувалося: дискусії, читання поезій, обмін книжками. Так само на нашому заході був обмін книжками. Ми намагалися реконструювати те, що відбувалось з книжками в цій квартирі, а вони постійно були в русі і передавались з рук у руки.
– Світличний народився не в Києві…
– Так, він народився не в Києві. Зайду трохи здалеку. У нас є швидкісні трамваї, які прикрашені портретами видатних киян. І ось видатні кияни, переважно, не корінні жителі.
Вони в той чи інший період свого життя потрапили в Київ і саме тут стали відомими. Так само і Світличний. Він народився в Луганській області, навчався в Харкові, а потім у Києві на аспірантурі в Інституті літератури. Аспірантуру він так і не закінчив.
У середині 50-х він одружився з Леонідою Терещенко (Леоніда Світлична). Вона працювала в Будівельному інституті. Вони разом декілька років жили у матері Леоніди, у келії Флорівського монастиря.
А в 1960 році подружжя отримало квартиру на Чоколівці, на вулиці Уманській. Світличний прожив там майже до своєї смерті.
– А що з родичами Світличного, вони там не живуть?
– У них не було дітей, тому якоїсь спадковості в цій квартирі немає. Були ідеї навіть створити там меморіальний музей, але це зараз нереально, та і важко собі уявити музей в «хрущовці». Зараз там просто хтось живе.
– Ти займалась історичною стороною дослідження. Чи плануєш надалі досліджувати цю тему?
– Так, я займалась більше історією і своїм індивідуальним дослідженням, яке було цікаве мені, хоча в нас були лекції й семінари, присвячені загальній урбаністиці. Надалі я продовжую своє дослідження шістдесятників в міському просторі Києва.
Розмову вів Михайло Загородній, фото Ніки Попової, Анастасії Лопатюк і Данила Антонюка.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
