135
Перші каналізації
Будівництво каналізаційних систем бере свій початок від часів стародавнього світу. Пристосувавши злаки й приручивши тварин, людина прив’язала себе до землі. Таким чином виникли перші цивілізації. І оскільки демографія щороку зростала, виникала проблема утилізації спожитих ресурсів (їжі), а водночас і потреба людини в чистій воді.
Вважається, що перша в світі каналізація була спроєктована в Стародавньому Римі. Однак схожі системи були також знайдені в Індії, на території Єгипту, Візантії та Месопотамії. І деякі з таких систем були більш досконалими, ніж у римлян. Можливо, через розташування цих земель жителям Індії, Єгипту, Месопотамії та Візантії доводилося придумувати складні іригаційні системи, аби правильно відводити нечистоти.
Проте, звісно, римляни вдосконалили каналізаційну систему. Яскравим прикладом цього може бути знаменита Клоака Максима – масштабний проєкт імператора Луція Тарквінія, споруджений у VII столітті до н. е. Клоака Максима спочатку мав вигляд відкритої канави, але пізніше його розширили до тунелю та прибудували мережу дрібніших каналів. Проєкт справді успішно застосовували для відведення стічних вод із будинків заможних городян і аристократів, з площ, амфітеатрів і лазень. Утім Римська імперія впала, і на зміну цивілізації прийшли варварські племена, які й загальмували подальший розвиток перспективної ідеї.
На теренах України, а саме в таких стародавніх містах, як Херсонес, Тіра та Ольвія, також створювали аналоги каналізаційних систем римлян, індусів. Відмінність наших була лише в тому, що будували їх не з каменю, а з дерева. Однак система не вдосконалювалася, а за часів російської імперії взагалі стався суттєвий регрес.
Зважаючи на глибокі релігійні переконання, в середньовіччі люди милися рідко, адже вважалося, що це – гріх. А тому нечистоти виливали з відра просто на вулиці міст, що сприяло розповсюдженню інфекційних захворювань – епідемії чуми, холери, тифу, дифтерії тощо.
Цікаво, що середні віки закінчилися ще в ХV-XVI століттях, проте людство жило без каналізаційних технологій аж до ХІХ століття. Перша більш сучасна каналізація з’явилася тільки 1856 року в Гамбурзі (Німеччина). Але навіть наприкінці 90-х років ХІХ століття більшість зливних систем функціонували примітивно, також утилізуючи нечистоти в канави, або ями. І тільки поступово затверджувалася технологія об’єднаної системи.
Промислова революція в ХVIII-XIX століттях актуалізувала питання будівництва каналізацій. Відбулися перші процеси урбанізації, міста почали швидко зростати, і проблема відходів стала критичною. Водночас лікарі та науковці почали встановлювати зв’язок між забрудненою водою та поширенням інфекційних хвороб.
Стимул для реалізації
Однією з вирішальних подій, що підштовхнула до розвитку сучасних каналізаційних систем, був «Великий сморід» у Лондоні влітку 1858 року. Спекотна погода посилила проблему, спричиняючи жахливий запах від річки Темзи, забрудненої нечистотами й промисловими відходами. Ця криза змусила британський уряд вжити термінових заходів.
Так у історії Британії виникла постать Джозефа Базальгетта. Талановитий інженер Джозеф очолив будівництва нової, сучасної каналізаційної системи для Лондона. Його проєкт передбачав спорудження мережі підземних каналів, які відводили б стічні води далі від центру міста і скидали їх вниз за течією Темзи. Експлуатація нової каналізаційної системи розпочалася в квітні 1865 року.
На території України ідея про каналізацію почала відроджуватися дещо пізніше. Станом на 1820 рік у Києві діяло 54 колодязі. Воду носили з колодязів, найближчих річок, підземних джерел і з перших фонтанів. Доводилося носити її або самостійно, або ж платити водовозам за доставку, що було невигідно. А нечистоти зливали у вигрібну яму або вириті канави, що було абсолютно незручно. Водночас у ХІХ-ХХ століттях дороги також були забруднені не лише людськими відходами, а й тваринними. Крім того, внаслідок зливу нечистот прямо на вулиці, а також у найближчі джерела, у місті дуже забруднилася річка Глибочиця (протікала територією сучасної вулиці Глибочицька, між вулицями Верхній і Нижній Вал), до якої, крім людських відходів, потрапляли і стоки із заводу Чоколова, а також із мильного заводу Яковлєва.
Тому вже 1851 року постало питання будівництва водогону. І як це зазвичай буває, міська дума, спочатку розглянувши проєкт, відхилила його, вважаючи розробку занадто дорогою і неактуальною. Однак через 20 років брудна вода призвела до зростання захворюваності та смертності серед населення. Антисанітарні умови, в яких розвивалося місто, були просто неприпустимими. Тож, 1869 року відтермінований проєкт знову активізували. Дума розглядала велику кількість проєктів водогону, але в підсумку схвалила напрацювання англійського інженера Шона.
У свою чергу, Аманд Струве (російський воєнний інженер, відомий будівництвом першого залізничного мосту через Дніпро, прокладанням трамваю та впровадженням системи газового освітлення вулиць) пропонує створити акціонерну компанію, яка б взяла на себе всі витрати за будівництво та обслуговування водогінної системи. Інженеру дають концесію на постачання очищеної фільтрами дніпровської води.
За планом, у центральних районах столиці необхідно було прокласти водогінну мережу, а також встановити пожежні та водорозбірні крани. Також планували облаштувати шість фонтанів і встановити два водорозбірні стовпи на 5 тисяч відер щоденно, аби безкоштовно забезпечити водою найбідніших містян.
1872 року завершилося будівництво столичного водогону. Таким чином забезпечити водопостачанням вдалося центральні вулиці міста – Тараса Шевченка, Велику Васильківську, Хрещатик і Петра Сагайдачного. Водогінна система Києва складалася з п’яти частин: двох насосних станцій і трьох водонапірних веж.
Одна з веж збереглася в образі нинішнього Музею води.
Однак не всі кияни наважувалися провести воду до власних домівок, оскільки це було недешево. Під’єднатися до водогону коштувало 240 рублів, а за місячне обслуговування в середньому стягувалося 50 рублів, якщо не було необхідності поливати клумби або поїти коней.
За два роки повноцінної роботи водогону до системи під’єдналося 147 будинків. Щороку кількість споживачів зростала, і щоб задовольнити попит, водогін необхідно було реконструювати і перебудовувати, що було зроблено 1885 року Київським товариством, яке викупило його в Струве. Також за два роки запустили фільтрувальну станцію, яка очищала воду з Дніпра, проте її якість не дотягувала до стандартів, оскільки поблизу річки також будували й заводи, які, в свою чергу, скидали відходи у воду.
1879 року дума затвердила проєкт каналізаційної системи, але тільки 1889-го розробку почали реалізовувати. Проєкт доручили московському купцеві Карлу Балкіну, а фінансували його відомі українські меценати та підприємці – родини Бродських і Терещенків. 1894 року в експлуатацію було введено останній канал – Глубочиць, який відводив стічні води вниз Дніпром.
Так у російській імперії з’явилася перша роздільна каналізаційна система, до якої приєдналося 2000 будинків. Але деякі кияни, щоб отримати доступ до мережі, під’єднувалися до неї нелегально, а оскільки використання системи було обмежене, часом каналізація ламалася або сильно забивалася. Тому наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття систему вирішено було модернізувати і перебудувати за європейськими стандартами, адже раптово спалахнула епідемія холери. Зрештою вчені визначили, що у водогін потрапила інфекція, а тому вся вода, що розносилася містом із Дніпра, була заражена. У 1914 році дума викуповує водогін, і через два роки в Києві споруджують перші очисні споруди. Дніпровську воду оголошують нечистою, тож проводяться досліди з її знезараження хлором. Замість Дніпровського каналу столиця з 1908 року користується Артезіанською водою. Втім після очищення труб та води хлором у 1939 році Київ починає користуватись змішаною системою – Дніпровської та Артезіанської води.
Артезіанські джерела досі існують у вигляді бюветів.
За часів УРСР
За часів Української революції каналізаційну систему не обслуговували, що сильно вплинуло на її функціонал. Питання про поліпшення каналізації порушили лише в радянський період. Однак важливо розуміти, що практично всі радянські споруди будували без урахування особливостей рельєфу та неякісно, що призводило до аварій, екологічних катастроф, забруднення довкілля та інфекційних захворювань.
Упродовж 1950-1980-х років зводилися спеціальні каналізаційні колектори та насосні станції із залізобетонних конструкцій, проте без захисного покриття.
1964 року розпочалося будівництво великого інженерного комплексу Бортницької станції аерації, яка призначалася для очищення стічних вод. Спочатку станція складалася з одного блоку, але потім було зведено додаткові блоки, в 1975 і 1986 роках.
Станція працює й досі та проводить очищення всіх побутових стічних вод, а також стоки з промислових підприємств Києва, Ірпеня, Вишневого, Гостомеля, Ворзеля, Бучі, Коцюбинського, Софіївської Борщагівки, Борисполя та Вишгорода.
Тут досі застосовують класичну схему обробки стічних вод. Вона була розроблена ще в 50-роках минулого століття. Тому основна частина споруди та обладнання вже давно зношені й не відповідають стандартам.
У період незалежності
Ще 1989 року станцію визнали аварійним об’єктом, але лише через 26 років Київ вирішив зайнятися цією проблемою, підписавши договір з японськими партнерами (корпорація JICA) про проведення реконструкції. Планували модернізувати систему очищення і звести новий блок.
Однак станція, як і раніше, залишилася в незміненому стані, зі старим обладнанням. За словами фахівців, якщо ігнорувати ремонт БСА, то це може призвести до екологічної катастрофи. Відходи можуть потрапити до столичних водойм, зокрема, в озеро Вирлиця та річку Дніпро. Крім того, можливе повторення катастрофи, що сталась на Куренівці, коли внаслідок прориву дамби з відходами загинуло понад 1000 киян.
Та проблема не лише в організації модернізації старих конструкцій, а й у недбалому ставленні самих споживачів. Адже найбільш розповсюджена причина аварій – забруднення каналізації. Труби забиваються, коли в них потрапляють речі, які не повинні були зливатися, або жир з-під продуктів, від якого утворюються корки.
Нині столицю забезпечують 34 каналізаційні насосні станції, що перекачують стічні води. Втім стан цих станцій також недосконалий.
Тому столична каналізація поступається аналогічним європейським мережам за такими показниками, як доступність, надійність, протяжність та безпека.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
