99
Киянин Вадим Пепа має широке творче амплуа – письменник, дослідник, перекладач, поет, сценарист, журналіст
Приводом для розмови з Вадимом Івановичем стала його нова книга «Солдатський хліб» про службу в радянській армії, на сумнозвісному Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області, де в 1954 році випробували атомну бомбу. Молодому солдатові пощастило вижити в тих пекельних умовах.
З цієї теми й розпочалася наша розмова з письменником.
-Тодішній міністр оборони Жуков мобілізував багатьох невгодних режимові юнаків на узаконену трирічну строкову службу в армії – на ядерний полігон. Виключені з вищих навчальних закладів України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдавії відбували своєрідне покарання в Бузулуці Оренбурзької області й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 року було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Вигнанці з вузів москви, ленінграда й «до самих до окраїн» були запроторені на муштру на Далекий Схід поблизу уранових шахт, – розповідає Вадим Іванович.
12 вересня 1954 року Микита Хрущов благословив випробувати на Тоцькому полігоні атомну бомбу. Кодова назва – «Сніжок». «Військова підготовка для пробиття сильно укріплених оборонних рубежів військового супротивника з використанням ядерної зброї». Наметовий табір розтягнувся на 42 кілометри. Епіцентр позначено білим хрестом. Довкруж розставлена бойова техніка: танки, літаки, бронетранспортери, гармати. Тримали на прив’язі «цілий зоопарк тварин-смертників»: коней, свійську худобу, верблюдів, котів, собак і навіть мавп. Випробовувався вплив вибуху не лише на військову техніку, а й на флору й фауну. Мабуть, хтось підказав організаторам атомного пекла, що мавпи – витривалі, їхній рід – з незапам’ятних тисячоліть.
Смертоносну бомбу доправляв на висоті 8 тисяч метрів Ту-4 в супроводі двох винищувачів Міг-17. Команда бомбардувальника ІЛ-26 забезпечувала розвідку погоди й кінозйомку. Заряд – 40 кілотонн. Удвічі потужніший, ніж скинуте на Хіросіму. Військам на відстані 5-7,5 кілометра від епіцентру наказано перебувати в укриттях. А віддаленим на сім з половиною кілометрів ховатися в траншеях: «лежати ниць, не піднімаючи голови». Солдати в теплу погоду – в зимовому обмундируванні. Таке екіпірування начебто захищало від радіації.
О дев’ятій годині 33 хвилини – вибух на висоті 350 метрів. «Гриб» піднявся на 15 кілометрів. Здійняті вгору шматки грунту й пил – найбільша загроза всьому живому. Безпечні ж вирячувалися на небачене чудо. Розплата за цікавість – опіки сітківки очей, шкіри, пошкодження слуху від потужної ударної хвилі.
Від лісу в епіцентрі нічого не залишилося. Ще далі – обгорілі пеньки. Потім – рештки стовбурів. За ними – дерева зі згорілими верхівками. Молодим дівчатам, які працювали на кухнях, поступила команда вкриватися з головою ковдрами. Згодом народжували в гірких сльозах невиліковних калік.
З 345 тисяч військових, які брали участь у згубних навчаннях, 2013-го року залишилося в живих трохи більше двох тисяч. Я ж безмежно вдячний долі за те, що береже мене в крутовир’ї лихих обставин.
–На полігон Ви також потрапили як невгодний?
-Мені судилося народитися 1936 року в потомственій хліборобській сім’ї в селі Драбів теперішньої Черкаської області. В старших класах школи відчув покликання до літературної творчості. Виросли крила після першої публікації в районній газеті. Закінчив школу зі срібною медаллю. Одразу вступив на відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Сприйняв як корінний поворот у політиці викриття Хрущовим «культу особи і діяльності Сталіна». Не зважав на те, що ідеологічний тоді вже окремий факультет журналістики, як і філологічний, по саму зав’язку напхані «сексотами». У студентських дискусіях висловлював невдоволення становищем безправного селянства «в Союзі світлого комуністичного майбутнього». Один з однокурсників, згодом уславлений майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей. На засіданні університетського парткому цитували мої слова, присвячені Тарасу Шевченку:
«А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити…»
Ухвала була одностайна: виключити. Від тюрми урятував батько, демобілізований з десятком бойових орденів на кітелі для урочистих виходів. У порівнянні з іншими вигнанцями зі столичного університету я ще легко відбувся. Горезвісний міністр оборони жуков видав наказ мобілізувати позбавлених студентських квитків. Ось так опинився на Тоцькому полігоні.
Під час недоброї пам’яті служби спало на розум писати гуморески із солдатського побуту й надсилати до газети уральського військового округу. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб молодий земляк, тобто я, продовжив навчання у вузі, з якого був витурений. Пощастило, інакше не сказати, одержати диплом.
–Тим не менеш, з клеймом підозрюваного в «націоналізмі» Вам, певно, нелегко було «вибиватися в люди»?
-Так. Сім літ «рецензувалася» в колишньому видавництві «Радянський письменник» поетична збірка «Скажи, мені, соколе», поки появилася 1987 року. Постійно наражаючись на перепони друкуватися, не «писав у шухляду». Перечитував у бібліотеках Академії наук, на вулиці Володимирська в Києві та на Подолі, історичні праці, яким хотілося довіряти. Розкажу про такий факт. 24 травня 1964 року, коли працював кореспондентом РАТАУ – філіалу ТАРС, телефони в агентстві обривали дзвінки із зарубіжжя від «українських буржуазних націоналістів». Допитувалися: «Що з бібліотекою Академії наук України?». Начальство відбріхувалося: «Нічого не знаємо». Через два дні вони ж одержали команду поширити повідомлення про пожежу в книгозбірні. Виявилося, що хтось підпалив…
Врешті-решт відбулося зрежисоване КДБ судилище над якимсь Погружальським. Усі учасники процесу дали підписку про «нерозповсюдження інформації». Таємний співробітник того ж «органу» виявився не Віктором Погружальським, а Віталієм Погаржельським. Перемінив прізвище, аби відмежуватися від батька, засудженого як «заклятий ворог народу». Числився у російському відділі, а обсипав фосфором відділ україністики. Причина – «помста директору». Впаяли йому про людське око 10 чи аж 15 років.
Промінь світла на темне діло пожежі проливають спогади українського дипломата Олександра Овсюка. Він переповів, як того часу реагував на трагічну подію заступник міністра закордонних справ УРСР Анатолій Кисіль:
«Який там у біса Підгурський? Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення: там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблички «К сожжению». Зі слів Оксани Забужко, за один день згоріли «стародруки й літописи – ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба». З того ж ЦК надходив наказ вогнеборцям рятувати марксистсько-ленінську літературу.
–Ще до початку широкомасштабної війни Ви виступили в пресі з фундаментальною статтею, відповівши путіну на його маячню про «ідентичність» двох народів. Які аргументи навели?
-Правитель росії путін заявляв, наші народи начебто з однієї колиски, в якій старша сестра – росія. І це при тому, що перша згадка про москву, як про дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прозвиськом Гнила, датується 1147 роком. Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників. Щодо імперського утворення з назвою росія, то воно запроваджено указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».
Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації.
На зорі ХХІ століття у чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.
За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х столітті в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.
Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
–Ви досліджуєте питання українського етносу, стверджуючи, що він є найдавнішим. Чому?
-Монгольської закваски рашисти силуються позбавити волелюбний український народ предковічної пам’яті. На моє переконання, український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ – ХІV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадковує Трипільська археологічна культура.
В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.
Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».
Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями. Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.
Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.
Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація.
До речі, наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.
–Із Ваших книжок відомо, Ви маєте свій погляд на термін «слов’яни». А що не так?
-Десь сім тисяч років тому пращури українського роду переступили цивілізаційну межу. Після збирання дармових плодів земних, полювання й риболовлі, заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю, щоб золоте збирати збіжжя. Всюдисущі елліни побачили, як одні з перших рільників на третій від сонця життєдайній планеті трудяться в поті чола на ланах і нивах й назвали їх – скави. Копачі. Паралельно георгос – землероби. По-українськи правдивіше – хлібороби.
У французьких архівах зберігається унікальний документ – «Реймська глоса до Псалтири Одальріха». Датується «у рік від втілення Господнього 1048». Одне з речень починається словами: «Від короля тієї країни Ярослава…» В оригіналі – Oreslavus. А далі в тексті: «Названий король Георгій Скав…» Латиною – Georgius Scavus. Георгій – християнське ім’я київського князя Ярослава, прозваного Мудрим. Відображення дійсного – як у дзеркалі. Які можуть бути сумніви?
У шостому столітті нового літочислення хитромудрий недоброзичливець Псевдокесарій звихнувся на тому, що поділив зоряне небо на «сім зон». Від них, начебто, залежало, якими бути племенам, народам під тими чи іншими сузір’ями. Він же втулив у «скави» одну-єдину буковку – «л». Вискочило, як голий з конопель, «склавени». Sclavenes. А це по-грецькому – раби. Замість того, аби з’ясувати, звідки ноги ростуть в огудливого, законодавці історичної моди в Москві – академіки Рибаков і Лихачов – підмінили немилозвучне умовним терміном – «слов’яни». Накрили шапкою-невидимкою первобутні племена українського роду. Прадавнє зводиться до єдиного знаменника – «слов’яни». В пітьму безпросвітну ввергнуто предковічну пам’ять українського народу.
Інститут археології НАН України видає збірник «In Sclavenia Terra» – «В Рабській Землі», «підготовлений відділом археології ранніх слов’ян». Публікуються статті, «присвячені проблемам археології слов’ян другої половини І тис. н. е. на території півдня Східної Європи». Позичено очі і в Псевдокесарія, і в московських законодавців історичної моди. Накрито українських предків саваном «слов’яни». Занурено в безвість – «на території Східної Європи». Шукай вітра в полі – себто сучасні поглиблені відомості про предковічних українських пращурів. Знавців іноземних мов нині вистачає. На те виходить, що комусь вигідніше вдовольняти свої потреби саме в «Рабській Землі». Мені випало дискутувати з одним, м’яко кажучи, нахрапистим демагогом. Не останнього розряду діяч культури затято виправдовується: «Я – людина вільна. І не можу посягати на чужу волю!» Який же ти, голубчику, «вільний», коли хліб жуєш часом з квасом, а порою з водою в «Рабській Землі»? Не хтось інший, а гуманітарій із Національного університету імені Тараса Шевченка в дискусії зі мною якось прохопився, що українському роду-племені судилася рабська доля. Студентам на своїх лекціях цей діяч ніколи цього не скаже. Багато хто в Україні навчений віками гноблення ховати дулі в кишенях і тримати язики за зубами.
Який же вихід із глухого кута? Відкрийте в Інтернеті – «Вічність українського етносу». Доісторичну пам’ять українського роду-племені необхідно воскресити. Відродити. Не ламати через коліно предковічну пам’ять українського роду. А глянути в очі істини. Правда неодмінно вистромить роги. У плині вічності раніше чи пізніше покаже справдешнє.
Українські пращури не на останніх ролях у всесвітній історії. Вони – одні з перших рільників на третій від сонця життєдайній планеті. Надихнули близьких по крові, як виживати від «сотворіння світу» на справіку рідній Матері-Землі. Само по собі поняття «слов’яни» укорінилося, увійшло в повсякденний ужиток. Майбутнім поколінням вирішувати, що сприймати, а з чим не погоджуватися.
Бесіду вів Богдан ТУР
Фото з відкритих джерел, а також з архіву Вадима Пепи
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
