99
«Самвидав», «тамвидав» – унікальні явища української історії
Слова походять від буквального перекладу відповідних російськомовних скорочень «держвидав» – «державне видавництво». «Самвидав» позначав «самостійне видавництво». «Тамвидав» – слово, утворене за аналогією із «самвидавом», що позначає «там видане», з використанням того самого стилістичного прийому контамінації (тобто, змішування).
Разом із зародженням друкарства, а саме – винаходу друкарського верстата Ґутенберґа 1450 року виникла й цензура, що обмежувала поширення інформації як на релігійному, так і на державному рівнях. Ця практика тривала впродовж століть, і в ХХ столітті в радянський період український «самвидав» і «тамвидав» стали одними з небагатьох способів поширення незалежної інформації.
Від початку встановлення радянської влади справу книговидання, взагалі видання будь-чого, було взято під абсолютний контроль. Альтернативи не могло бути, як не могло бути «інакомислення», а сама підозра в «інакомисленні» вже тягнула за собою суворе покарання.
Так виникла підпільна, нелегальна література, що розповсюджувала у вигляді листівок, книжок, брошур, газет українська інтелігенція, яка не бажала погоджуватися з радянським тоталітаризмом. Часто таку літературу писали вручну.
Якщо «самвидав» поширювався в межах СРСР і мав статус забороненої літератури, то «тамвидав» – поширювали за межами країни. І оскільки така література мала статус забороненої, то відповідно люди, які сприяли її поширенню, мали величезні проблеми. СРСР обмежував інформацію, щоб зберегти вплив ідеологів, а тому поширення «антирадянської літератури» прирівнювалося до тяжкого злочину, за який було передбачено суворе покарання, включно з тюремними термінами, засланнями та іншими формами репресій.
Таким чином, комбінація цих двох префіксів була дослівною відповіддю на тотальну радянську цензуру.
Початок українського позацензурного видавництва
Історія українського «самвидаву» в радянські часи розпочинається з Івана Багряного, який у 1920-х роках видав свою першу поетичну збірку, що складалася з 16 цілісних віршів. Цю збірку було піддано цензурному втручанню. Тому 1929 року поет за власні кошти видає віршовану поему «Ave Maria», вказуючи назву видавництва, як «Сам». Поему майже миттєво забороняє цензура і вилучає з книгарень.
У 1925-1928 роках в українських літературних колах постає питання щодо розвитку літератури в рамках соціалістичного реалізму. Дискусію ініціює Микола Хвильовий – лідер літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, що до того існувала під назвою «Гарт». Організація «Гарт» розпалася після смерті лідера – Василя Еллана-Блакитного). Він наполягав на тому, аби орієнтуватися на європейську літературу, ніж безцільно намагатися вхопитися за російські тенденції.
Однак у цей час здійснюється утвердження влади Сталіна. Генсек Центрального комітету комуністичної партії України Лазар Каганович (причетний до геноциду українського народу) піддає ВАПЛІТЕ критиці. Їхню літературу швидко забороняють, а учасників починають активно переслідувати. Члени ВАПЛІТЕ стали одними з перших жертв репресій сталінського режиму.
За цей період українська література і публіцистика значно скоротилася, або ж сильно цензурувалася. Часто доводилося писати в стіл (взагалі не видавати). Саме тому тогочасна кількість «самвидавів» і «тамвидавів» була вкрай обмежена.
Зрештою, шляхом «сарафанного радіо», «самвидави» і «тамвидави» таки поширювалися, їх передавали з рук у руки через однодумців, знайомих, поштою, підкиданням. Література поширювався переважно серед інтелігенції, студентства, письменників і художників. До ширших кіл вона доходила завдяки закордонним радіопересиланням.
Більшість представників покоління українського відродження, яке писало за часів громадянської війни, Голодомору 1932-1933 років і більшовицьких репресій 1930-х років, загинули. Впродовж 1938-1954 років було репресовано майже 240 українських письменників.
За часів десталінізації
1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС, де на закритому засіданні Хрущов символічно засуджує культ особи Сталіна, а також звинувачує «вождя народів» і Лаврентія Берію в масових репресіях.
Деякі дослідники вважають, що самвидавом можна вважати й саму антисталінську промову Хрущова, адже засідання партії було закритим, проте цю інформацію було поширено самвидавом. Як результат, про промову Хрущова знав практично кожен, хто цим цікавився.
Однак тотальна цензура на цьому не закінчилася. Хоч Хрущов справді засудив і Сталіна, і Берію за злочини, а також заборонив культ особистості диктатора, система та ідеологія тоталітарної держави, як і раніше, залишилися незмінними. Відбувалися процеси ілюзорної, умовної лібералізації.
Проти «інакомислячих» так само працювала 58 стаття Кримінального кодексу РРФСР, що складалася з 13 підпунктів, серед яких була «антирадянська агітація і пропаганда». Після 1961 року кодекс доповнили новими статтями, що забороняли написання, друк і розповсюдження інформації, яка не пройшла цензуру. А тому «самвидави» й «тамвидави» все ще масово не розповсюджувалися, але водночас сформувалося нове українське покоління відродження, яке почало активно чинити опір тоталітаризму.
Дисидентство
Від початку 1960-х років самвидавами поширюються поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, вірші та щоденник Василя Симоненка, а також інших дисидентів-шістдесятників.
У 1964-1965 роках в Івано-Франківській області поширюється «самвидав» «Воля і Батьківщина», який заснувала нелегальна політична організація УНФ (Український національний фронт). Лідером організації був дисидент Дмитро Квецько, родичі якого були членами УПА і також свого часу боролися проти радянської ідеології.
З 1946 до 1988 року у Львові підпільно діяла греко-католицька церква, яка також видавала «самвидави». Ця література відрізнялися від тієї, що поширювалася серед української інтелігенції. Релігійний «самвидав» був більш якісним, оскільки за підтримки іноземних релігійних громад необхідні ресурси надходили контрабандою. Найбільш масовим був «самвидав» релігійної громади баптистів. Їхня література випускалася в твердій обкладинці, на якісному папері високої щільності, часто навіть можна було побачити ілюстрації.
Водночас нерелігійна література, стикаючись із величезними труднощами, друкувалася на непрофесійних машинках без української розкладки. Крім того, українська розкладка також була рідкістю і масово з’явилася вже після 1990-х років. До цього, приміром, букву «і» часто друкували через звичайну одиницю.
Посилення дисидентського руху
1965 року Івана Дзюба написав книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку за рік дисидент надіслав першому секретареві ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.
У своїй роботі Іван Дзюба довів, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Праця Дзюби була заборонена, літературознавець утратив роботу, а також був виключений зі Спілки письменників України та переслідувався КДБ. Однак своєю роботою дисидент окреслив потужний поштовх до подальшого розгортання дисидентського руху.
Із січня 1970 року за ініціативи В’ячеслава Чорновола почав виходити «Український вісник», перше «самвидавне» періодичне видання. За два роки вийшло шість випусків журналу. В них Чорновіл розмістив понад 300 статей різних авторів, серед яких найвідомішими були – сам В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Валентин Мороз, Іван Світличний, Володимир Романюк, Іван Дзюба та інші. Метою видання було заявити на весь світ про порушення та утиски прав і свобод українського народу в СРСР, а тому вісник систематично цитували в ефірах «Радіо Свобода». 1972 року журнал припинив випуск через арешт дисидентів, серед яких був і Чорновіл. Із серпня 1987 до березня 1989 року вийшло ще вісім номерів.
1975 року СРСР підписує Гельсінські договори, в яких ішлося також про захист прав та основних свобод людини. Проте їх Радянський Союз продовжив ігнорувати. У відповідь на це в Києві 1976 року створюють Українську Гельсінську групу (УГГ – перша легальна правозахисна організація), до складу якої входили такі діячі, як генерал Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Мирослав Маринович і ще 32 представники. Лідером організації став український письменник і філософ Микола Руденко.
Організація випускала численні інформаційні бюлетені та меморандуми, які розповсюджували в обмеженій кількості. Згодом ці бюлетені стали «тамвидавом», що надсилали за кордон для передруку.
Незважаючи на легальність організації, членів УГГ постійно переслідували. В КДБ розробляли справу під кодовою назвою «Блок», за допомогою якої намагалося знищити коло видавців, розповсюджувачів і читачів журналу, який редагував Чорновіл. Зрештою, всіх учасників було незаконно арештовано. Проте 1988 року організація відродилась під назвою УГС (Українська Гельсінська спілка), на чолі з Левком Лук’яненком.
У період відновлення незалежності
Крім тем політики, літератури та релігії виходили також музичні, гумористичні, соціальні та спортивні «самвидави».
Наприклад, 1986 року в Харкові почав виходити «Рок-кур’єр», хоча першим рок-журналом у СРСР був також харківський «Біт-Ехо», який вийшов наприкінці 60-х років. Але оскільки рок у 1980-их роках почали потроху дозволятися, «Рок-кур’єр» став більш масовим журналом, де розповідали про квартирні концерти, заборонені акції, ярмарки, де можна було придбати заборонені платівки.
У цей період виникають нові форми «самвидаву», зокрема національно-культурний. Єврейський національний рух тривалий час був під контролем спецслужб, а активісти зазнавали переслідувань. 1988 року в Україні розповсюджується кримськотатарський «самвидав» із першою незалежною газетою «Ватан», редактором якої був професор Рефік Музаффаров.
У 1989-1991 роках українські «самвидави» і «тамвидави» стали найбільш масовими за всю історію існування. Під час протестів, поряд із поважним аналітичним виданням «Український вісник», Чорновіл започатковує оперативний інформаційний бюлетень «Експрес-випуск» «Українського вісника», наклади якого розповсюджувалися з рекордною швидкістю для «самвидаву». З появою факс-апаратів 1990 року «самвидави» надсилалися факсом.
1988 року також вийшов машинописний нецензурований журнал «Кафедра», заснований поетом і політв’язнем Михайлом Осадчим. «Кафедра» передруковувалася в українському видавництві «Смолоскип». Частину перших номерів публікувала в Лондоні Спілка українців у Великій Британії. Також друкувалися «Поступ» і «Голос відродження», які згодом стали офіційними ЗМІ.
З розпадом «совка» і здобуттям незалежності України «самвидав» утратив свою підпільну функцію. Однак його роль у становленні української літератури, національної обізнаності та українських демократичних засад продовжує впливати на сучасну українську культуру.
Дарія ФРОЛОВА
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
