Сьогодні, 26 липня, у Володимирському соборі, що на бульварі Тараса Шевченка, провели в останній земний шлях 22-річного захисника Микиту Красновіда.
Від початку загострення війни, хлопець добровольцем пішов у батальйон «Стугна». Успішно пройшов тренування та отримав позивний «Оптиміст».
Разом із побратимами Микита визволяв Харківщину та Миколаївщину. Втім останній регіон побратими змушенні були деокуповувати без нього. У ніч проти 18 серпня 2022 року молодий воїн поліг в бою в селі Максимівка. Те зіткнення забрало життя ще двох товаришів «Оптиміста» — 33-річного Михайла Матвіїва та 31-річного Артема Медвєдєва.
Тіло 22-річного киянина змогли забрати тільки на 11 місяць загибелі. Нині його з почестями поховали на малій батьківщині, у Києві.
Від ранку до Володимирського собору приходили знайомі, друзі та побратима Микити. Одними з перших з квітами з чорними стрічками стояли сусіди воїна.
«Він виріс на наших очах… Микита був привітним, усміхненим, завжди вітався. Спілкуємось з його батьками — Наталею та Андрієм, дуже добрі люди. Велика втрата, сумуємо разом з ними», — прокоментували вони нашому виданню.
Командир батальйону спеціального призначення «Стугна» Дмитро Лінько розповів журналістці «Вечірнього Києва», що тієї трагічної ночі вони разом були на завданні.
Дмитро Лінько
«Тоді проводилась розвідка бою та штурму села Максимівка. Микита, як завжди, поводив себе мужньо: першим протоптував дорогу повз мінні загородження. І повертався він останнім. На жаль, то виявився його останній бій», — говорить він.
Після того побратими три місяці намагались пробратись на тоді ще окуповану територію та забрати тіла своїх бійців. А коли дісталися до Максимівки, то тіла Микити не знайшли — воно було в руках окупантів.
Тільки через 11 місяців, під час обміну, тіло єдиного сина Красновідів повернули додому та ідентифікували.
«Микита був врівноваженим, спокійним, десь соромʼязливим, але впевненим і мужнім бійцем. Батальйон „Стугна“ проситиме для нього державних нагород та звання Героя України, адже його вчинки на полі бою були справді героїчними», — резюмує командир.
Попрощатись з киянином прийшли близько двох сотень людей. А на відспівуванні поруч зі священником стояла сурдоперекладачка, адже батьки захисника мають порушення слуху.
Друзі згадують: Микита вчив їх вітатись та дякувати батькам, коли ті заходили в гості.
«Памʼятаю, приходила в гості до нього, мама накривала стіл, а після — Микита показував жест, як віддячити їй», — згадує близька подруга загиблого Надія Семенченко.
«Та кількість людей, яка прийшла сьогодні на прощання говорить більше, аніж будь-які слова. Він завжди міг зібрати навколо себе багатьох. Світла енергетика, добрий та дуже позитивний хлопець. Щоби в мене не сталось, він подзвонить і підтримає. Скаже ніжно: „Надюшка“ — і як від серця відійде. Таких як він — одиниці», — продовжує крізь сльози дівчина.
За словами Надії, перед останнім від’їздом на фронт Микита хотів зустрітись з усіма. Писав і їй, але дівчина була не в Києві, і не мала можливості вирватись на зустріч з другом.
«Так ми з ним і не побачились… Насправді він дуже рвався служити — хтось ховався, втікав, а він — навпаки. Хотів маму відправити за кордон і піти воювати», — зітхає співрозмовниця.
Легкість у спілкуванні, постійну турботу та підтримку полеглого бійця відзначає й подруга Героя Поліна Хорошилова. Вона пригадує і його виважене рішення встати на захист країни.
«Одразу як почалась велика війна, він пішов волонтерити. А згодом разом із двома друзями — Іваном та Дмитром — добровольцями долучились до «Стугни».
Він відверто казав: все, що відбувається на фронті — дуже страшні речі. Але в нього був бойовий дух, він чітко розумів, що треба робити з окупантами», — говорить дівчина.
Опісля прощання у Володимирському соборі, Героя поховали на Берковецькому кладовищі. Друзі Микити гідно попрощались із ним, підпаливши червоні та блакитно-жовті фаєри.
Вічна памʼять! Герої не вмирають!
Раніше журналістка «Вечірнього Києва» розповідала історію побратима Микити Красновіда — Михайла Матвіїва з позивним «Швидкий». Його прадід воював в УПА, а він — добровільно пішов у ЗСУ. Визволяв Київщину, Харківщину й загинув на Миколаївщині. Життя воїна зупинилося влітку, та тіло вдалося передати рідним лише через три місяці…
Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
