Проблема повернення музейних цінностей є невід’ємною частиною світової політики, — Олена Живкова

Сумні реалії нашого сьогодення знову нагадують нам про трагічні сторінки ІІ Світової війни, внаслідок яких більшість українських музеїв втратила значну частину власних колекцій.

Серед музейних закладів Києва, одним з найбільш постраждали у роки ІІ Світової війни є Національний музей мистецтв Богдана і Варвари Ханенків.

За повоєнними підрахунками були вивезені або безслідно зникли до 25 тисяч експонатів, що складає майже половину нинішньої колекції музею. На щастя, деякі з них вдалося віднайти та повернути додому.

Музей Ханенків. Фото з відкритих джерел

«Вечірній Київ» завітав до Національного музею мистецтв Богдана і Варвари Ханенків, щоб поспілкуватися з мистецтвознавицею Оленою Живковою, заступницею генерального директора з науково-дослідницької роботи, кураторкою європейського мистецтва, яка вже понад 20 років займається пошуками втрачених цінностей.

У своєму інтерв’ю вона розповіла про втрачені в різний період музейні цінності з колекції Ханенків, поділившись своїм багаторічним досвідом щодо розшуку втрачених експонатів. Також мистецтвознавиця зупинилася на проблемних аспектах реституції віднайдених втрат.

Наостанок пані Олена наголосила, що попри складність, проблема реституції музейних цінностей має і певні позитивні зрушення.

Олена Живкова майже 30 років досліджує втрачені твори живопису з колекції Ханенків. Фото: Музей Ханенків

— Пані Олено, ви вже майже 30 років присвятили себе розшуку втрачених цінностей з колекції Музею Ханенків. Як з’явився Ваш інтерес до цієї теми?

— Свого свого часу, саме наш музей став одним з перших, хто почав піднімати тему втрачених шедеврів мистецтва у ІІ Світовій війні. На той час, це була надзвичайно тривала і складна робота, бо потрібно було за інвентарними описами знайти фотографії з творами.

У 1998 році колектив нашого музею видав каталог втрачених експонатів, де були зібрані 474 твори європейського живопису, однак він є неповними, бо втрати нашого музею є набагато більшими.

Над ним, ми, як молоді фахівці працювали під керівництвом тодішньої директорки Олени Миколаївни Рославець. Свого часу вона багато опікувалася цією темою, тож з часом вона надзвичайно захопила і мене.

Фрагмент каталогу 1998 року з втратами творів живопису. Фото: Тетяна Асадчева

На початку своєї роботи, мої колеги, в тому числі і я, керувалися переважно інвентарним описом, який виглядав приблизно так: «розлогий краєвид, праворуч три високих дерева, ліворуч струмок і стадо корів та кіз». Згодом, відповідно до цієї характеристики, переглядалися сотні світлин, серед яких треба було знайти твір, схожий за описом. Але ж відповідних творів могло бути не один, а декілька… Звісно це спричиняло додаткові складнощі у пошуках картин.

Потім, коли стала зберігачкою колекції всього музейного живопису, я почала шукати активніше наші втрачені картини. Тоді майже весь вільний час, я проводила на сайтах, що спеціалізуються на продажі предметів антикваріату.

Також завжди просила своїх знайомих та друзів, які їхали за кордон, щоб привозили мені альбоми та паперові каталоги відомих компаній, що проводять мистецькі аукціони, зокрема знаменитого аукціонного дому Christie’s та інших подібних локацій. Згодом, я їх ретельно вивчала, намагаючись знайти знайомі мені мистецькі шедеври, які бачила лише на наших стареньких чорно-білих фотографіях.

Пані Олена розповіла, що з появою інтернету та новітніх технологій пошук втрачених картин значно спростився. Фото: Музей Ханенків.

— У чому, на Вашу думку, полягає складність пошуку втрачених творів?

— Зараз, з розвитком сучасних технологій та Інтернету, процес пошуку звісно значно спростився. Проте варто розуміти, що європейський живопис має таку особливість, що зазвичай автор робив не один твір. Особливо, якщо це був успішний митець, а сам сюжет гарно продавався, наприклад, мальовничий краєвид чи якийсь гарний букет.

Ще складніша ситуація була з портретами, адже, наприклад, чимало шляхетних панянок минулих століть прагнули не лише мати свій портрет вдома, але й мати можливість подарувати його родичам, наприклад бабусі, тітоньці з дядечком чи скажімо, кузену чи кузині, які часто мешкали в різних місцях. І тому, художник зазвичай створював декілька варіацій одного і того портрету, що вважаються авторською копією.

Часто траплялися і повторення майстерні художника. Наприклад, коли якийсь сюжет картини добре йшов на ринку, помічники та навіть учні якогось знаного майстра могли також робити декілька копій цього твору.

Портретний жанр є одним з наскладніших у пошуку, бо видатні митці могли створювати декілька авторських копій. Фото ілюстративне: Музей Ханенків

Тож іноді мені траплялися картини дуже схожі на наші, в яких я підмічала деякі розбіжності у деталях, у матеріалі, розмірах, техніці чи навіть видимих на наших стареньких фотографіях пошкодженнях. Усе це давало мені зрозуміти, що мистецький твір подібний, але він не з колекції нашого музею.

Інша проблема полягає в тому, що ми маємо світлини не всіх творів з нашої колекції, тож у пошуках керуємося описом, якому можуть відповідати досить багато творів.

Втрати колекції музею сягають майже 25 тисяч експонатів. Фото: Музей Ханенків

— За підрахунками експертів, втрати колекції музею Ханенків є дуже значними, сягаючи майже 25 000 експонатів. Розкажіть, будь ласка, про періодизацію цих втрат?

— Варто згадати, що історія нашого музею починається з другої половини XIX століття, коли Богдан та Варвара Ханенки придбали свої перші твори живопису в Італії, де проводили свій медовий місяць.

Перші мистецькі втрати відбулися ще за життя власників, до останнього періоду належать повоєнні втрати, коли вивезені до Німеччини картини у роки ІІ Світової повернулися до радянського союзу, але не були повернені до нашого музею.

З одного боку, наша історія втрат є значно коротшою, ніж, скажімо, за втрати музейних цінностей наших істориків чи археологів, проте вона є не менш драматичною і болючою.

Кабінет Богдана Ханенка за життя власника. Фото: Музей Ханенків

Перший втрат колекція зазнала ще за життя господарів. Фото: Музей Ханенків

— Перші втрати музею Ханенків датуються 1915 роком, коли ще не було ні музею, ні державної установи. Як це сталося за життя знаного подружжя київських колекціонерів?

— Це були досить буремні та важкі часи І Світової війни, коли Київ опинився під загрозою окупації з боку німецьких військ. З міркувань безпеки, родина Ханенків вирішує передати 14 скринь з творами мистецтва на тимчасове на зберігання в Московський історичний музей, ще частину власники відправили у свою петроградську квартиру.

За два роки, Богдан Іванович Ханенко помер у 1917 році, а за декілька років ці скрині з творами були незаконно відкриті, внаслідок чого частина цих експонатів була розграбована, а решту розподілили між різними музеями в росії.

Про це ми дізналися зі спогадів першого очільника нашого музею, професора Миколи Макаренка та його наступника — Сергія Гілярова. Вони згадували, що у 1920-х вони їздили з цим питанням до москви, де вдалося з’ясувати, що ящики з творами зі колекції Ханенків були незаконно скриті ще за життя Варвари Ніколівни у 1920 році, хоча ці дії є протизаконними.

Микола Макаренко-перший директор музею Ханенків. Фото з відкритих джерел

На жаль, багато відомостей про їхню подальшу долю, як і про те, які саме мистецькі твори там знаходилися у нас є небагато. Нам вдалося з’ясувати назви і місцезнаходження лише декількох картин.

Деякі з них потрапили до музею в Лісабоні, низка робіт зараз міститься в Національній галереї у Празі. Одну з тих картин, де точно вдалося ідентифікувати походження з колекції нашого музею — картина видатного голландського художника XVII століття Якоба Бакера «Куртизанка», що наразі зберігається в Лісабонському музеї мистецтв.

Щоправда за нашою музейною атрибутикою мова йде про картину іншого, не менш відомого голландського митця — Франса Хальса «Продажна любов». Цей твір є на фото у виданні «Колекція Ханенків у Києві. Картини голландських майстрів. Друга збірка», видана у Києві у 1911 році.

Дослідникам з музею Ханенків вдалося встановити детальну інформацію та місцезнаходження деяких творів живопису. Фото: Тетяна Асадчева

Ще один такий твір фландрського митця Карела ван Мандера «Поклоніння волхвів», наразі зберігається в Національній галереї у Празі. Відомо, що у 1923 році його конфіскував уряд Чехії у Яна Оршага, який в свою чергу незаконно вивіз його з росії на початку 1920-х років.

Але це є одиничний випадок, доля ж переважної більшості з них досі залишається невідомою. Хтозна, можливо цю загадку нам ще колись вдасться відкрити.

— Наступним періодом втрат став для Музею Ханенків 1925 рік, коли відомий колекціонер Василь Щавинський заповів долучити свою колекцію творів мистецтва до колекції Ханенків. Однак, ці картини так і залишилися в Ермітажі. Розкажіть, будь ласка, про цей епізод?

— Говорячи про Василя Щавинського і його колекцію варто згадати, що він був давно знайомий з подружжям Ханенків і мав з ними гарні стосунки.

Відомо, що у 1917 році, після смерті чоловіка, Варвара Ніколівна Ханенко звернулася до Василя Олександровича з проханням приїхати до Києва та очолити музей. Однак, через усі буремні тогочасні події, цьому не судилося статися.

За деякий час, Василь Щавинський написав заповіт, висловивши побажання: «Долучити власну колекцію мистецьких творів до збірки Богдана і Варвари Ханенків у Києві».

У ті буремні часи, незадовго до смерті Василь Щавинський передав на тимчасове зберігання свою колекцію до Ермітажу до стабілізації політичної ситуації. Але російський музей, традиційно нехтуючи усіма домовленостями і заповітом власника не передав усю колекцію до нашого музею, просто «залишивши собі» 10 найцінніших картин з колекції Василя Щавинського.

Однією з найцінніших творів є знаменита картина «Вірсавія» голландського художника Пітера Ластмана, що вважається однією з перлин колекції російського музею.

Частину найцінніших творів з колекції Василя Щавинського не передали з Ермітажу до Музею Ханенків. Фото: Тетяна Асадчева

— У перші десятиліття радянської влади, чимало творів світового мистецтва з колекцій багатьох музеїв були продані за безцінь за кордон. Розкажіть, будь ласка, чи відбувалася така злочинна практика щодо творів з колекції подружжя Ханенків?

— Це була досить популярна тогочасна практика 20-30-х років ХХ століття, коли картини з колекцій багатьох музеїв вилучалися для продажу за кордон через контору «Держторг».

Завадити цьому музейники не мали жодного шансу, оскільки це була важлива складова тогочасної «злочинної» державної політики. Виречені таким чином кошти, від продажу мистецьких творів складали потіжний фінансовий ресурс для проведення, так званої, сталінської індустріалізації.

Таким чином, чимало творів старовинного живопису, переважно релігійної тематики, були вилучені з музеїв та продані за кордон. Значна частина «залишків», що не була з певних причин продана, звісно ж не поверталися назад до рідних музеїв, а «осідала» у тому ж Ермітажі.

Архівні документи про вилучення мистецьких творів з музею у 1930-х. Фото: Тетяна Асадчева

Фото: Тетяна Асадчева

Співробітники нашого музею знайшли в архівах оригінали унікальних документів, серед яких: Протокол комісії Наркомпросу УСРР та Держторгу про вилучення творів з колекції музею Ханенків, який мав тоді назву Музей мистецтва Всеукраїнської академії наук.

В описі можна знайти і вилучені твори, наприклад відомий пейзаж Жака Лажу «Сцена в парку», який відповідно поступив у колекцію Ермітажу у 1923 році з «приватної колекції Е.П. та М.С. Олив».

Те, що цей твір походить з колекції нашого музею, ми знаємо з каталогу творів з колекції Ханенків «Збірка картин італійського, іспанського, фламандського та інших шкіл живопису», виданого у типографії Стефана Кульженка у 1899 році.

Інформація про картину «Пейзаж на околиця Бове», привласнену Ермітажем. Фото: Тетяна Асадчева

Схожа ситуація склалася і з іншою відомою картиною французького художника XVIII століття Франсуа Буше «Пейзаж в околиці Бове».

За особистими спогадами Богдана Ханенка, сам колекціонер вказує цей мистецький твір з підписом F. Boucher, серед 6 картин видатних французьких митців того періоду, які йому дісталися від пана Малютіна. Цей твір також є у збірці, опублікованій Типографією Кульженка.

Наприклад, ще один видатний шедевр — це картина «Вілла Мадама під Римом» Юбера Робера.

В Ермітажі стверджують, що твір надійшов до їхнього музею від об’єднання «Антикваріат» у 1935 році і походить з колекції Репніна в Яготині. Насправді, цей пейзаж разом з іншими творами Яготинської колекції Репніних надійшли до нашого музею 14 червня 1919 року. Згодом ця картина була незаконно вилучена з колекції нашого музею для продажу, але опинилася також в Ермітажі.

Інформація про картину «Веселе товариство», привласнену Ермітажем. Фото: Тетяна Асадчева

— Які найцінніші твори вдалося продати за кордон?

— Найболючішим для нас є втрата Диптиха «Адам і Єва» Лукаса Кранаха-старшого, вилученим експертами Держторгу. Її виявив та атрибутував Сергій Гіляров в Троїцькій церкві на Великій Васильківській. Ця знахідка стала своєрідною сенсацією, але попри протести нашого директора і мистецької спільноти Києва, диптих вивезли до Берліну, де оголосили його частиною приватної колекції Строганових, хоча він лише продався на аукціоні разом з антикваріатом Строганових.

У 1971 році цей шедевр викупив американський колекціонер Нортон Саймон. Він досі зберігається в музеї в передмісті Лос-Анджелеса, і наразі має його ім’я.

З диптихом «Адам та Єва» Кранаха пов’язана детективна історія. Фото: Тетяна Асадчева

У 1930-х мистецький щедевр вилучила радянська влада і продала за кордон. Фото: Тетяна Асадчева

— Давайте поговоримо про роки ІІ Світової війни, які стали найзначнішим періодом втрат колекції музею. Коли відбулися перші втрати у цей період?

— На початку окупації Києва у вересні 1941 року, німецькі військові забирали з музею різні мистецькі твори для прикрашання офіційних установ. В наших архівах збереглися навіть розписки деяких з них. Більшість з цих творів ми вже ніколи не знайдемо, оскільки багато будівель, які зайняла німецька окупаційна влада, були втрачені внаслідок бойових дій і окупації міста у 1941-1943 роках.

З того, що дивом вдалося врятувати потрапило до колекції рейхскомісара України Еріха Коха. Після його арешту, картини з його колекції були передані в міський музей Веймора, а пізніше повернені радянському уряду, але до нашого музею вони так і не повернулися. Лише завдяки багаторічним дослідженням наших колег, вдалося виявити, що частина з цих робіт зараз перебуває у спецфондах Ермітажу.

У 2011 році Олені Живковій вдалося сфотографувати три мистецьких твори з колекції Ханенків, які перебувають в Ермітажі. Фото: Тетяна Асадчева

У 2011 році, коли наші відносини з росією ще були відносно дружніми, мені особисто вдалося документально підтвердити три картини з цього етапу наших втрат.

За свідченням музейників, є й інші речі з збірки Ханенків у колекції Ермітажу, але доступу до них немає.

У той час ми неодноразово зверталися через Державну комісію при Міністерстві культури в Ермітаж, проте російська сторона завжди відмовляла у продовженні діяльності спільної комісії з питань реституції.

Після ІІ Світової війни втрати музейної колекції були катастрофічними. Фото: Тетяна Асадчева

— Які ще були втрати у період ІІ світової війни?

— Другий етап воєнних грабунків нашого музеюрозпочався у 1943 році, при відступі гітлерівської армії з Києва. Усього були вивезені 15 ящиків експонатів Київської картинної галереї, 11 ящиків експонатів музею Ханенків, які супроводжувала київська музейниця Поліна Кульженко.

Після зміни декількох адрес, вони опинилися у замку Вільденгоф, де їх знищила велика пожежа. Про перебіг цих подій ми знаємо переважно зі спогадів самої Поліни Аркадіївни, яка через три дні побачила у підвальному приміщенні лише обгорілі дошки і уламки скульптур.

Наразі цей міф спростований, бо у 2013 році на одному з аукціонів в Амстердамі я побачила один з творів, який «мав згоріти» в Кеніґсберзі. Це картина «Аркадський пейзаж» Корнеліса ван Пуленбурґа, який завдяки меценатській підтримці вдалося викупити та повернути до нашого музею.

Після війни наші співробітники намагалися не лише відреставрувати експонати, що збереглися, але й почали вести напружену активну пошукову роботу втрачених експонатів. Але це досить складна і кропітка праця, оскільки, щоб знайти та впізнати річ, що належала раніше музею, потрібні знання, експертиза, документальне підтвердження, суд, а також час і кошти. Тому ця робота продовжується і наш час.

Ширванський водолій з колекції Музею Ханенків, привласнений Ермітажем. Фото: Музей Ханенків

— Окрім творів європейського живопису, значна частина втрат належить до азійської колекції мистецтва. Розкажіть будь ласка, про найцікавіші з них?

— Найціннішою втратою є безумовно Ширванський водолій 1206 року — унікальна пам’ятка іранського середньовіччя, яка належала родині Ханенків. В нашій колекції є фото Богдана Івановича в кабінеті, де поруч з ним стоїть ця скульптура. Після смерті власника, цей унікальний предмет вважався без перебільшення «перлиною» східної експозиції нашого музею.

У 1929 році, попри протести київських музейників, скульптуру примусово вилучили з колекції музею, незаконно її передавши петербурзькій конторі «Антикваріат». Протягом кількох років, всупереч встановленій процедурі передачі предметів, музей не дістає жодних офіційних відомостей про долю відданих речей.

Поки, перебуваючи у відрядженні завідувачка відділом мистецтва Сходу Марія Вязьмітіна не побачила в цю Ханенківську скульптуру в експозиції Ермітажу. Згодом вона з’ясовує, що експонат «придбав» у 1932 році Відділ Сходу Ермітажу. Зараз він досі вважається «іконою» іранської колекції цього музею.

Схожа доля спіткала і Срібну часу з козерогами епохи Сасанидів та інших цінностей з нашого музею, що наразі знаходяться в різних музеях світу.

Також досить розповсюдженою у цей час була практика, коли твір мистецтва передавався на тимчасову виставку до москви чи ленінграда, а після завершення проєкту не завжди повертався.

Богдан та Варвара Ханенки-власники колекції. Фото: Музей Ханенків

За спогадами моїх колег, коли вони звернулися з проханням — повернути назад наданий для тимчасового експонування один з творів з колекції нашого музею, то відповідь вони отримали наступну:

«Твір є настільки цінним, що зараз доповнює колекцію Ермітажу. А в усній формі було сказано, що такі цінні твори не можуть належати до колекцій провінційних музеїв.

Найцікавіше, що потім цинічно заявляли, що наш музей подарував Ермітажу цей мистецький твір. А тепер покажіть мені хоч одного музейника, який би з власної волі просто подарував іншому закладу найцінніші твори своєї колекції?

У радянський час багато музейних цінностей були вилучені більшовицькою владою. Фото з відкритих джерел

— Чи можливо зараз порушувати питання про повернення творів мистецтва, проданих за кордон радянською владою?

— На мою думку, якби Україна на державному рівні визнала сталінський режим незаконним та терористичним, так само, як у Німеччині визнали свого часу злочинним — нацистський режим Гітлера. І всі документи, торгові та інші операції, які проводилися у той час були визнані незаконними.

Зараз у Європі відбувається величезна кількість повернень тих картин, які переважно німецькі євреї, мігруючи з Німеччини, під тиском продавали німецькій верхівці і дуже часто забезцінь. І всі ці акти продажу наразі у Німеччині вважаються незаконними.

Визнавши сталінських режим злочинним, ми могли би позиватися щодо повернення наших цінностей, незаконно вилучених за наказом Йосипа Сталіна, які більшовики продавали за кордон.

Звичайно немає 100% гарантії, що усі суди винесуть рішення на нашу користь і ми повернемо наші твори, але це значно б спростило саму процедуру і нашу роботу і надало б нам законне право пред’являти свої права на такі твори.

Корнеліс Бельт «Морське узбережжя поблизу Егмонда-аан-Зее», повернена у 1990-ті. Фото: Вікіпедія

— Пані Олено, скільки наразі вдалося повернути втрачених експонатів?

— На сьогодні маємо лише декілька прикладів повернення, серед яких три твори західноєвропейського живопису.

Перший випадок трапився ще у 1990-х роках. Мова йде про картину Корнеліса Бельта «Морське узбережжя», втрачену внаслідок пограбування у роки ІІ Світової війни.

Тоді якась жіночка, що придбала на ринку у Кенігсберзі цей твір. згодом подарувала його місцевому музею у Пермі. Оскільки картина була у поганому стані і потребувала реставрації, то її відправили до московської майстерні.

На зворотній стороні картини реставратори знайшли знайшли етикетку з друкованим написом німецькою було вказано, що твір походить з Київського музею західного та східного мистецтва. Звісно чесні реставратори одразу зателефонували нам, і повідомили, що до них прийшов такий твір і чи ми його часом не розшукуємо?

Ми тривалий час вели листування з Пермським музеєм і з іншими інституціями, і врешті-решт змогли довести, що це — наша картина, яка у 1943 році була викрадена німецькими нацистами. І ми маємо законне право її повернути.

Часи тоді були «вегетаріанські», тож нам все-таки вдалося вмовити російську сторону — повернути нам цю картину.

«Аркадський пейзаж» Корнеліса ван Пуленбурґа повернувся до колекції музею завдяки меценатам. Фото: Музей Ханенків

Ще одна картина «Аркадський краєвид» провідного голландського живописця XVII ст. Корнеліса Пуленбурга, була повернена до Музею Ханенків у 2015 році, завдяки Міжнародному благодійному фонду «Фонд Олександра Фельдмана». Твір мистецтва також був вивезений нацистською окупаційною владою восени 1943 року.

Цей пейзаж є унікальним для українських музеїв зразком італінізму — новаторської для XVII століття течії голландського живопису. Він якісно доповнював ханенківську колекцію картин північної школи та був одним із найцікавіших творів довоєнної експозиції музею.

Повернення картини П’єра Гудро «Закохані». Фото з архіву видання «Вечірній Київ»

Ще одна важлива мистецька подія сталася у 2020 році, коли після 77 років з моменту вивезення нацистами, до України повернулася картина художника П’єра Луї Гудро «Коханці, або Блудний син із повією».

Після війни картина з’явилась на антикварному ринку. А у 1953 вона опинилась у приватній колекції в США. У 2013 році її виставили на продаж, і тоді я побачила цей твір в Інтернеті на сайті аукціонного Дому в Нью-Йорку.

На щастя, законодавство США, на відміну від Нідерландів та інших країн ЄС чітко розділяє права справжнього власника (owner) та тимчасового володільця (beholder), які можуть продавати чи передавати картину третім особам, але власником є тільки той, хто має документи про те, що ця картина належить йому.

Поверненню мистецького шедевру до Музею Ханенків передувала кропітка багаторічна робота. Фото з архіву видання «Вечірній Київ»

Також ми навели докази того, що картина «Закохані» були вилучена з нашого музею в незаконний спосіб. Тож ми написали також лист в аукціонний дім, і зуміли домогтися, щоб зупинили продаж, але сказали, що треба тепер особисто усе це підтвердити. Тож я полетіла до Сполучених Штатів, взявши усі документи стосовно цієї картини. Вона походить з колекції Василя Щавинського, який заповів її нашому музею.

Розгляд справи у суді тривав 7 років, поки рішенням суду наш музей визнали власником цієї картини і ми невдовзі зможемо повернути її в Україну.

Це був надзвичайно радісний та щасливий для мене день, який подарував надію, що й інші, втрачені колись шедеври з нашого музею можливо колись також вернуться додому, де відвідувачі нашого музею нарешті зможуть їх побачити.

Олена Живкова стверджує, що повернення втрачених шедеврів є складною справою, але має позитовні зрушення. Фото: Музей Ханенків

— Ви вже маєте значний досвід у поверненні втрачених картин. У чому є найбільша складність?

— Питання реституції сьогодні є надзвичайно важливим, не лише в контексті минулих втрат, але й наших сьогоднішніх реалій, внаслідок російської агресій і воєнних дій ці, вкрадених в Україні музейних артефактів та цінностей може побільшати, і ми маємо потім теж їх повертати.

Вважаю, що ідеальним було створення в європейських країнах єдиного уніфікованого законодавства у цій сфері, бо наразі у кожній країні є свої особливості та вимоги у сфері охорони культурної спадщини, тому повернути деякі втрачені наші шедеври буває практично неможливо.

На сьогодні колектив музею проводжує досліджувати втрачені мистецькі твори. Фото ілюстративне: Музей Ханенків.

Також, варто розуміти, що повернення втрачених музейних цінностей — це дуже складний і тривалий процес, який може розтягнутися на роки, навіть на десятиліття. Звичайно є надзвичайно важливою підтримка на державному рівні, і залучення експертів, і компетентних юристів-міжнародників, які б допомагали музейникам у цій нелегкій справі.

Політика реституції є невід’ємної частиною світової політики. Тож, багато буде залежати від того, якою буде наша перемога і від майбутньої формули миру, а також від роботи наших дипломатів і правозахисників.

Щодо повернення викрадений цінностей російською федерацією, то важливо розуміти, що тут не діють жодні правові норми чи правила, визнані нормами міжнародного законодавства. Як, я вже казала, навіть в мирний час відносин з росією, питання повернення вивезених цінностей було майже закритим, хоча винятки, звичайно траплялися…

Наразі ми лише розуміємо, що ця перспектива існує, але вона здається дуже нечіткою та віддаленою. Хоча особисто я впевнена, що питання повернення наших привласнених росією цінностей має стати одним з ключових елементів компенсацій/репарацій після нашої Перемоги.

Олена Живкова розповіла також про виклики, які постають перед українськими музеями в умовах війни. Фото: Музей Ханенків

— Окрім розшуку і повернення музейних втрат, які ще виклики сьогодні постають перед Музеєм Ханенків?

— У наш час, для кожного українського музею є надзвичайно важливим облік втрачених предметів і цінностей, зі світлинами та детальною інформацію про кожен з них. Наразі є потреба переведення музейної документації в електронний вигляд, щоб ці маси даних були захищені. Це персональна відповідальність кожного музею.

Вже певний час працюємо не лише над оцифруванням нашої колекції, але й над відкритістю наших фондів і документації. Як приклад, можна навести європейські музеї, де за каталогом людина може вибрати предмет, експонат чи документ, що зберігається в музейних фондах, архіві чи бібліотеці, і за півгодини чи годину цей відвідувач може його побачити, бо це є також частиною національної спадщини.

В умовах війни Музей Ханенків опікується зьереженням та оцифрування колекції. Фото: Юрій Стефаняк

Тобто відкриті фондосховища, де все є доступним для відвідувачів — важлива складова діяльності наших музеїв. На мою думку, це має були співпраця музейних установ та державних інституцій, із залученням громадськості.

Також наразі ми зіткнулися з значною проблемою відсутності сучасної інфраструктури музейних сховищ, для зберігання творів мистецтва в умовах війни. Це дійсно дуже актуальна та важлива проблема для багатьох музейних установ.

***

До теми: Музей Ханенків розкрив таємниці своєї історії. За свідченнями мистецтвознавців, свої перші твори Богдан та Варвара купили у 1874 році в Італії, де проводили свій медовий місяць. Згодом вони багато подорожували Європою, відвідуючи аукціони та приватні колекції. Керувалися порадами провідних європейських знавців історії мистецтва. У результаті за 40 років пошуку Ханенки зібрали надзвичайно цінну колекцію мистецтва.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Sourse: vechirniy.kyiv.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *