Рік тому, 10 жовтня, Київ зазнав жорстокого ракетного обстрілу з боку російських терористичних військ. Ракети вдарили у центр міста, пошкоджень зазнав і музей Богдана та Варвари Ханенків, який розташований поблизу парку Шевченка.
Водночас переживала обстріли й Одеса.
Війна триває й атаки ворога не припиняються. Але не ані кияни, ані одесити не зупинили життя. Вони намагаються тримати стрій і у прямому та у духовному сенсі.
Це стосується і художньої та музейної спільноти.
Художники та куратори виставки «Мови війни / War Languages».
Символічно, що для виставки трьох одеських художників у столиці обрали виставкові зали саме Музею Ханенків. Вони порожні нині. Їх експонати евакуйовані та на збереженні на час війни. Але в них вдихнули життя, щоб показати людям художнє відображення того, що нині переживає кожен українець і українка.
Виставка «Мови війни / War Languages» — стала прикладом солідарності музейників.
«Підсвічування» один одного дасть нам можливість пізнати й свої інституції глибше, підтримати один одного і в цьому діалозі створити нові висловлювання. Так ми домовилися про обмін проєктами та почали зі виставки в Ханенках за кураторства команди Одеського музею» — розповіла журналістам директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.
Одеський художній музей показує у Києві роботи Євгена Баля, Васі Дмитрика та Миколи Лукіна, що являються рефлексіями на тему «мови війни».
У експозиції «Стерті обличчя» виставки Виставка «Мови війни / War Languages».
Кирило Ліпатов, куратор виставки «War Languages» у Музеї Ханенків, завідувач наукового відділу Одеського художнього музею розповів про те, що за час війни музеї перестали відігравати звичну роль зберігання, а стали провідниками сучасного, актуального мистецтва.
Останні два роки сучасне мистецтво переживає підйом. І роботи одеських авторів, які представили у Києві — свідоцтво того, як художники перетворюють свої переживання війни у процесі війни.
Експозиція Миколи Лукіна, українського художника, живописець, графік, автор об’єктів та інсталяцій, викладача Одеського художнього коледжу імені М.Б.Грекова двох концепцій, між якими часовий проміжок у століття. Втім, їх поєднує спостереження за людиною у час війни.
Микола Лукін показав обличчя поранених військових під час Першої Світової війни.
«Стерті обличчя» — серія портретів військових, які переживали реконструкцію обличчя після важких поранень, отриманих у Першу Світову війну. Вони загадково виглядають у червоному залі музею, прикриті чорними фіранками.
Природна делікатність і людяність художника Миколи Лукіна підказали йому, що не можна виставляти на загал процес лікування.
Микола Лукін, живописець, графік, автор об’єктів та інсталяцій, викладача Одеського художнього коледжу імені М.Б.Грекова.
«Я відчуваю повагу до людини і її образу, її обличчя, яке, після тяжких поранень може мати жахливий вигляд. Непростий і сам процес лікування. Щоб відновити кровообіг на певних ділянках, пораненим пришивали якийсь фрагмент шкіри чи навіть орган до пошкодженого, на певний час. Людина жила у такі моменти, очікуючи одужання та відновлення, але водночас мала важкі переживання», — пояснив журналістці «Вечірнього Києва» наявність чорних завіс на графічних портретах Микола Лукін.
Відвідувачі привідкривають обличчя. Вони отримують дуже глибокі враження, адже багатьом це одразу нагадує, що нині військові також мають важкі поранення та опіки. Солдатам роблять реконструктивні та пластичні операції. Звісно, технології та техніка хірургів за 100 років пішли далеко уперед, але ж людські переживання, біль і емпатія — такі самі, які й на початку 20 століття.
Микола Лукін розповів, що він випадково натрапив на світлини воїнів Першої Світової у різних джерелах, але в його свідомості вони об’єднані.
«Стерті обличчя» на виставці «Мови війни / War Languages» у музеї Варвари та Богдана Ханенків.
Відвідувачка експозиції «Стерті обличчя» художника Миколи Лукіна.
Наявність довоєнних графічних робіт і з образами військових, які пережили Першу Світову, дала всій експозиції несподівану глибину. Історичну, художню, соціальну. Вона показала потворне обличчя самої війни, її неприродність і жорстокість, яка нівечить або й обриває людські життя.
Друга концепція Миколи Лукіна має назву «Підземні вони». Вона створена уже в час великої війни.
Художник розповів, що як і всі автори, на початку широкомасштабного вторгнення, пережив період, коли не малював. Усвідомлення того, що відбувається проходило як уві сні. І ці сновидіння зрештою з’явились у художніх образах в серії робіт «Підземні води».
У експозиції Миколи Лукіна «Підземні води».
Відвідувач виставки Виставка «Мови війни / War Languages».
Одна з робіт експозиції «Підземні води» виставки Виставка «Мови війни / War Languages».
Це серія сновидінь у час війни, які переживаємо ми всі, маючи стреси та щоденні травми від обстрілів, звісток про смерті та злочини російської армії.
«Підземні води — це те, що точить будівлі й цілі міста, непомітно і тихо, але процес невідворотній і він триває», — розповів Микола Лукін про назву та ідею концепції.
Він нагадав, що чимало одеських будинків зводили зі специфічного каменю, який підточують підземні води. Оцей процес руйнації світу, який уже ніколи не буде таким, як до війни — алегорично відображений у графічних роботах «Підземні води».
Микола Лукін розповів також про те, що Одеський художній музей пошкоджений обстрілами рф. Але художники працюють, попри все. І це — знак протистояння руйнації.
Микола Лукін біля своєї інсталяції «Сходи» на виставці Виставка «Мови війни / War Languages».
Куратор виставки Кирило Ліпатов у експозиції «Підземні води» розповів, що це — дуже важливий факт художнього відбитка воєнних переживань, зроблений у процесі війни. Адже часто, після того, як відгримлять переможні салюти, у суспільстві з’являється тенденція показувати пафосний епос. А у час війни автори показують глибинні переживання: страх, невпевненість, радість і незламність, біль, відчуття чужого, як свого… Тому це важливо не втратити та зберегти.
Саме такими і є роботи авторів виставки «Мови війни / War Languages».
Читайте за темою:
«У столиці демонструють виставку героїчних пейзажів з фондів „Софії Київської“». Колекція творів українського мистецтва охоплює період у понад сторіччя, починаючи від 1910-2015 роки.
«У столиці братерство художників показує „Силу в різноманітті“». Представлені роботи створені переважно за останній рік після початку російського вторгнення в Україну і несуть на собі відлуння складних і трагічних переживань.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
