Впродовж останнього року Київрада підтримала перейменування понад 200 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також в межах дерусифікації нову назву отримала вулиця Тагільська в Подільському районі столиці.
Вона виникла в історичній місцевості Шполянка на Куренівці ще у 1910-х роках під назвою Садова. Назва походила від великої кількості фруктових садів, які були тут насаджені. Заключний відрізок вулиці був прокладений лише у середині ХХ століття.
З 1955 року вулиця мала назву Тагільська на честь річки у Свердловській області та російського міста Нижній Тагіл. У березні 2023 року рішенням Київради вулиця отримала нове ім’я на честь української правозахисниці, учасниці дисидентського руху в Україні Оксани Мешко (1905-1991), яка мешкала на сусідній вулиці Верболозній.
Вулицю Тагільську перейменували на честь Оксани Мешко. Колаж: Департамент суспільних комунікацій.
Оксана Мешко народилася 30 січня 1905 року на Полтавщині, в селі Старі Санжари над Ворсклою, у багатодітній хліборобській родині. Її предки були вільними козаками, які уникли покріпачення, зберігши при цьому нескорений дух. Це все успадкувала від свої пращурів і Оксана Мешко.
Її дитинство припало на буремні роки: I світова війна, революція, коротка пора української державності, що змінилися встановленням більшовицької влади, яка принесла у родину Мешків велике горе.
Навесні 1920 року, батька дівчини, відомого садовода Якова Мешка, серед інших односельців комуністи взяли заручником («відповідальником») за невиконання волостю продовольчої розкладки, і згодом розстріляли на Холодній горі в Харкові.
Сумна доля спіткала і її старшого брата Євгена, який у віці 17 років воював у повстанському загоні отамана Івана Біленького та загинув у Булановому лісі поблизу Старих Санжар.
Згодом родину Мешків комуністи вигнали з рідного дому, реквізували худобу і все більш-менш цінне майно. Сестри Оксани-Віра і Катерина та брат Іван розбрелися по світу.
Оксана Мешко у молоді роки. Фото: Вікіпедія
Оксана Мешко у зрілості. Фото з відкритих джерел
Цю родинну трагедію Оксана Мешко оповідає в атобіографічному нарису «Між смертю і життям», написаному в другій половині 70-х років.
У 1927 році дівчина вступає на хімічний факультет інституту народної освіти в Дніпропетровську. За час навчання її декілька разів відраховують з інституту «за соцпоходження», але щоразу Оксані вдавалося домогтися поновлення й 1931 року вона завершила навчання.
Нові випробування спіткали молоду жінку ще у період навчання, коли Оксана поєднала свою долю з викладачем Федором Сергієнком, колишнім членом УКП (Української комуністичної партії).
«Його арешт був стільки ж несподіваним, як і безпричинним», — пише Оксана у спогадах. Дев’ять місяців вона оббивала пороги різних установ, дійшла навіть до генерального прокурора. Врешті-решт, справу повернули на дорозслідування і Федора випустили. Однак, наче й визволившись, він був невільним — не міг ніде влаштуватися на роботу в Україні, тож поїхав працювати аж на Урал» — згадувала цей період життя у спогадах Оксана Мешко.
Оксана Мешко з сином Олесем та мамою Марією. Фото з відкритих джерел
Після ув’язнення чоловіка жінка з двома синами приїхала до Тамбова, де подружжя планувало вести тихе життя в родинному колі.
Вона також згадувала, що своїх синів Євгена і Олександра, народження 1930 і 1932 років, ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня, страху й загальної подавлености у громадському й суспільному житті країни.
На жаль, надії на тихе та спокійне життя виявилися марними, а саму Оксану Мешко чекали нові тяжкі випробування. На початку німецько-радянської війни під час бомбардування загинув її первісток-одинадцятирічний Євген.
У травні 1944 року Оксана з молодшим сином Олесем повернулася у Дніпропетровськ до своє матері Марії. Після завершення війни її чоловік повернувся додому інвалідом, а у 1946 році з Рівненщини приїхала її старша сестра Віра, а з нею і нові випробування.
Оксана Мешко та її син Олесь на засланні. Фото з відкритих джерел
В лютому 1946 року, Оксану Мешко та її сестру заарештували, висунувши абсурдне звинувачення, начебто сестри мали намір учинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КП (б)У Микиту Хрущова.
Допити жінки тривали 21 день, але не змогли зломити її вольовий дух:
«Нічні допити починалися через 30–40 хвилин після „отбою“, кінчалися за годину, часом менше, перед „підйомом“… Удень пильнував „вовчок“, щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За „клювання носом“ саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і „тюфляка“, пайок — 300 г хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла», — згадувала Оксана Мешко.
За сім місяців їй винесли вирок, засудивши до 10 років виправно-трудових таборів.
Ціною семиденного голодування Оксані вдалося вибити належне їй за законом побачення з сином і матір’ю. Про цей трагічний епізод свого життя Оксана Мешко згадуватиме:
«Через дві сітки очима уп’ялися ми одне в одного. Намагаючись бути спокійною, передавала я свого сина у дбайливі руки сердешної матері — хворої старої жінки. Мама трималася мужньо. На кількаразове питання сина Олеся, на скільки мене засуджено, відповіла аж на кінець побачення. Олесь протяжно вимовив: „десять років“, а тоді раптом голосно заплакав; мама рвонула двері до кабінки, що була нашим бар’єром, я розчинила двері і в тісних сутичках сплелись ми в обіймах утрьох, в розпачі й сльозах. Затиснутий наглядач ледве виштовхав мене, а мама вийшла з онуком сама, спотикаючись, похилена».
Переживши роки заслань та переслідувань з боку радянської влади, жінка не зламалася, продовживши свою боротьбу. Фото з відкритих джерел
Не прийнявши від матері теплих речей, 42-річну Оксану етапували до міста Ухта в республіці Комі в росії. Там вона працювала в сільгоспзоні, потім жінку перекинули в Іркутські табори, де вона працювала на будівництві.
У 1954 році Оксана Мешко була комісована за станом здоров’я. Вона вийшла з-за колючого дроту на заслання і була реабілітована, але паспорт отримала лише у 1956 році і тоді ж змогла повернутися до Києва — до сина Олеся.
Вручаючи жінці реабілітаційне посвідчення, полковник Захарченко з ноткою щирості сказав: «Родіна просіт извінєнія. Желаю вам щастя і будьтє здорови».
Через кілька років Оксані як реабілітованій надали кімнатку на 12 метрів. А по смерті чоловіка вона з сином перебралася у батьківську садибу на Куренівці, де жінка почала зводити хату. Там збиралися її однодумці — ті, кого пізніше стали називати шістдесятниками. Проте спокійне життя знову тривало недовго.
Фотоколаж: Інститут Національної пам’яті
У середині 70-х років Оксана Мешко стала співзасновницею Української Гельсінської Спілки (УГГ). За те, що відома дисидентка й одна з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху боролася за долю кожного політв’язня її називали «козацькою матір’ю».
З власного досвіду знаючи, як воно в неволі, Оксана Мешко намагалася допомогти кожному політв’язню — добрим словом або й пакунком, передачею. Чим могла. Її шанобливо називали «бабою Оксаною».
22 травня 1972 року Оксану Мешко затримали, коли підходила з букетом квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку. А за перші роки діяльності УГГ в Оксани Мешко було 9 обшуків. Їй кілька разів перекопували город, шукаючи «крамоли», у будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення, також розіграли під дверима збройний напад «грабіжника», розраховуючи, що у «баби» трапиться інфаркт… Але зупинити її було неможливо. «Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення», — зауважувала Оксана Мешко.
Коли колега розповідав неї своїм землякам, один сказав: «Якби п’ять таких бабусь на Україні, то все КДБ мало б інфаркт».
У 75 років Оксана Мешко дістала третє ув’язнення. Фото з відкритих джерел
Витяг зі справи О.Мешко. Фото з відкритих джерел
Однак їй не вдалося оминути нового ув’язнення у січні 1981 року. Коли 76-річну Оксану Мешко відправили етапом до Охотського моря на заслання із надією, що та більше звідти не повернеться, вона відповіла: «Я ще Брежнєва переживу!».
Повністю відбувши новий термін заслання, Оксана Мешко, хвора, виснажена, але не зломлена, приїхала в Україну наприкінці 1985 року. А 1988 року українське земляцтво в Австралії в особі Майї Грудки запросило Оксану Мешко на лікування.
В останні роки свого життя Оксана встигла виступити в парламенті Австралії, викривши правду про жахливий стан прав людей у радянському союзі.
Повернувшись до Києва, вона одразу ж узялася до справи, зокрема, у червні 1990 року виступила ініціатором поновлення діяльності громадської правозахисної організації і створила Український комітет «Гельсинкі-90»; брала участь у пам’ятному студентському голодуванні 1990 року.
Оксана Мешко та учасники револбції на граніті. Фото з відкритих джерел
Все життя Оксана Мешко жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея давала їй натхнення перенести неймовірні муки, тортури… Але до омріяної незалежності України вона не дожила всього лише півроку.
Життєвий шлях Оксани Мешко скінчився 2 січня 1991 року у Києві.
Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із матір’ю. На їхніх могилах установлені козацькі хрести, які витесав з каменю скульптор Микола Малишко.
У 2002 році старосанжарська школа, яку будував батько Оксани — Яків Мешко отримала її ім’я. Також на її честь названі вулиці у Полтаві та в Києві.
Також Оксана Мешко нагороджена орденом «За мужність» — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
Будинок Оксани Мешко на вулиці Верболозній. Фото: Вікіпедія
Життя Оксани Мешко було сповнене трагедій, однак жодна з них не змусила її залишити свою боротьбу. А вона боролася і жила, проти тих, хто так і зміг її знищити.
У своїх спогадах вона написала наступні рядки:
«Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти. Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Вірю, що молитва і звертання до Бога допомогли мені вибути ту страшну неволю».
***
Нагадаємо, що у червні 2022 року в застосунку «Київ Цифровий» завершили електронне голосування щодо перейменувань київських топонімів. Перелік самих об’єктів, запропонованих до перейменування, визначила експертна комісія фахівців Українського інституту національної пам’яті, Інституту історії України та інших установ. У списку 296 найменувань. Усі пропозиції передали на розгляд експертної комісії.
З того часу, Київрада підтримала перейменування понад 200 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з радянським союзом, країною агресоркою та її сателітами.
Також наводимо повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: одна з центральних вулиць Оболоні має ім’я Левка Лук’яненка
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
