Цьогоріч 90-і роковини Голодомору 1932-1933 років. Геноцид забрав життя мільйонів українців. Науковці обережно озвучують цифру у чотири мільйони. Кількість ненароджених ще важче підрахувати. Щоб вшанувати пам’ять замордованих страшною смертю співвітчизників, ще у 2006 році було вирішено створити Меморіальний комплекс пам’яті жертв голодоморів.
Перша черга музею споруджена. Це комплекс який складається з двох скульптур янголів, що є символічним входом до музею, зворушливої скульптури дівчинки — «Гірка пам’ять дитинства» та величної «Свічі пам’яті», що споруджена над Залою пам’яті, яка наразі виконує функції музею, що мав би розміститися у другій черзі — виставковому комплексі, який планували добудувати до 90-х роковин музею. Але ж розпочалося повномасштабне вторгнення — росія знову знищує українців.
В українському суспільстві склалася світла традиція — останньої суботи листопада вшановувати пам’ять жертв Голодомору. Цього дня мешканці міста Києва та гості столиці за участі керівників держави запалюють свічки у пам’ять про жертв геноциду біля пам’ятника. Так буде і цьогоріч.
Про те, чим живе Музей зараз та про плани «Вечірньому Києву» розповіла в.о генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак.
Леся Гасиджак
ЕКСПОЗИЦІЇ ТА КНИГИ
— Що підготував Музей до 90-х роковини Голодомору. Яка програма заходів?
— Я б почала з того, що цей рік був надзвичайно складним для всіх нас, хто є в Україні. І все, що команда музею підготувала, це вже великі справи, хоча у мирний час ми б могли зробити більше. Так 23 листопада відкриваємо виставку з назвою «Намір». Вона створена в партнерстві з Центром вивчення воєнної історії Збройних сил України та за підтримки благодійного фонду Арсенія Яценюка «Відкрий Україну».
Взагалі в історії геноцидів найважче довести намір вчинення геноциду. У випадку з Голодомором це велика проблема, бо наразі не знайдено документу у якому було б чітко вказано намір знищити українців.
У випадку з нинішнім геноцидом, який Росія вчиняє на окупованих територіях, все значно простіше, тому що пропагандистська російська машина була включена на те, щоб налаштувати їхнє суспільство проти українців, мовляв і прапор у нас поганий, держави немає, а мова взагалі це фейк. І є докази злочинів, які документують різні організації.
Виставка якраз базується на паралелях Голодомору із сучасністю. На тому, що Росія завжди заперечувала Голодомор. Це свідчить про те, що вона не полишала наміру повторити геноцид проти українців. І з часом від заперечень перейшла до реалізації цього наміру, розпочавши в лютому 2022 року проти України повномасштабну війну, що супроводжується численними вбивствами та насиллям проти цивільних українців. Ці дії мають ознаки геноциду, на чому наголошують юристи та історики.
Для організації цієї виставки було здійснено декілька експедиційних виїздів. Зокрема будуть представлені експонати з Макарівського краєзнавчого музею, нагадаю, що містечко було в окупації весною 1922 року. А також вперше до Києва приїде щоденник закатованого дитячого письменника Володимира Вакуленка з фондів Харківського літературного музею, спалене зерно з терміналів Чорноморського порту, історія дитини, яка повернулася до України після російського викрадення, листи російських школярів із закликами вбивати українців.
Леся Гасиджак розповіла про особливості поповнення колекції музею. Фото: Михайло Марків
— Які ще заходи. Вони ж не обмежаться декількома днями?
— Також ми маємо честь приймати (і бути спікерами) спеціального заходу Київського Безпекового Форуму» до участі у якому запрошено дипломати провідних європейських країн, які допомагають Україні. Вони будуть говорити про недопущення геноциду і механізми, що можуть його зупинити.
Бо ж ми сьогодні бачимо, що вся ця патетика, якою світ заспокоював себе останніми роками, «ніколи знову» і таке подібне, — не спрацювало. Правові механізми не стали запобіжниками нападу на Україну. Росія порушує всі можливі конвенції, починаючи Женевської і закінчуючи законодавствам ЮНЕСКО, обстрілюючи центри міст, руйнуючи пам’ятки і те, що мало би бути теоретично захищено під час бойових дій.
Третій блок меморіальних заходів — презентація книг і музейних видань, презентації яких відбудуться і в грудні. Я хочу відійти від радянської практики відзначати дати до якогось конкретного числа. Бо дуже дратує, коли два тижні в листопаді тебе всі смикають і хочуть коментар, а потім на 10 місяців забувають. А ми ж займаємося дослідженням і освітою з теми Голодомору протягом цілого року. До роковин ми видали збірник документів про хлібозаготівлі на Дніпропетровщині, упорядницею якого я є наша співробітниця, докторка історичних наук Наталя Романець. Це дослідження по одному з адміністративних регіонів.
— Для збереження пам’яті про Голодомор українці шукали різні способи?
— Так, от, наприклад, у 1960-х роках вчитель фізики з Боярки, що на Київщині, Лаврін Нечипоренко у простому шкільному зошиті написав свої спогади про пережитий Голодомор-геноцид на рідній Житомирщині. Свій твір він назвав «33-й рік». Очевидно, що в Радянському Союзі він не міг опублікувати свої спогади. Разом з колегою, вчителем із сусідньої школи Іваном Коваленком вони вирішили видати щоденник самвидавом. Ця справа була ризикована, адже загрожувала видавцям репресіями та термінами в радянських концтаборах. Певний час зошит зі спогадами зберігався в Івана Коваленка. Він мав завершити його редагування і набрати його на друкарській машинці.
Із 1961 року КҐБ розпочало стеження за Іваном Коваленком, а у 1972-му його арештували «за виготовлення і поширення антирадянських матеріалів». Коваленко відсидів у радянських концтаборах рівно 5 років. Усі рукописи з будинку Коваленка були конфісковані, разом із тим був конфіскований і зошит зі спогадами Нечипоренка. Щоденник дивом зберігся серед конфіскованих речей в архіві КҐБ.
У 1996 році всі рукописи Служба безпеки України повернула Івану Коваленку, а разом із ними — зошит зі спогадами Лавріна Нечипоренка. Щоденник свідка Голодомору зберігався в родині Івана Коваленка, а у 2020-му році його передали до музею.
— У чому його цінність цього щоденника?
— Це те, що в публічний облік вводиться історичне епістолярне джерело. І заразом поповнюється джерельна база спогадів і щоденників про Голодомор. Їх теж не надто багато зі зрозумілих причин. Таким чином ми закриваємо ще одну прогалину в історії. І нагадаю, це дуже важливе свідчення про голод у Києві і на Житомирщині — чергове спростування твердження, що міста не голодували.
Цей щоденник вражає. Там є і про черги за «комерчеським» хлібом і легенда, як Постишев, один із організаторів геноциду, наводив лад у черзі зголоднілих селян, про тіла людей на вулиці. Ось зокрема, як він описує в’язнів у Лук’янівській в’язниці на весні 1933 р. на яких казали «людожери»: «А в час „прогулянки“ „Чорним вороном“ в’язні шептали чи показували в дворі на купку людей, щойно їх привезено, що це „людоїди“. Це слово шептали з жахом у очах: а може серед них є і … дальше в очах чорніло, серце колотилось а думки завмирали. Їх було чоловік тридцять. Тут були чоловіки й жінки, старі і молоді, навіть підлітки років 10-12. Обличчя їх були якісь сірі, а очі невидющі, спрямовані кудись поза простір».
Експозиція музею. Фото: Михайло Марків
— Музей публікує і інші матеріали, які доповнюють інформацію про Голодомор?
— Так, видаємо авторську монографію історика Андрія Козицького, нашого співробітника. Він зробив величезну роботу — зібрав документи за 90 років від 1932 року і по сьогодні, як росія заперечувала Голодомор. Це унікальна, класна книга, де дуже багато свідчень на рівні абсолютно шизофренічної маячні. Наприклад посилання на російського доктора наук, історика, який з одного буку доводить, що голоду не було, а з іншого пояснює, що голод — це наслідок того, що миші з’їли на полях весь урожай.
ЯК РОЗПОВІДАТИ ПРО ГОЛОДОМОР ЗА КОРДОНОМ
— Цьогорічні експозиції і презентації показують трагедію Голодомору на паралелях із сучасністю?
— Так, це те, що зрозуміло української аудиторії. Але ми аналогічно працюємо на міжнародну. Наш музей допомагає Міністерству закордонних справ і дипломатичним представництвам України за кордоном. Готуємо інформаційні плакатні виставки для експонування в будь-якому просторі, який до цього придатний. Зараз підготували 2 проекти. Власне про Голодомор, а другий має назву «Непокараний геноцид українців повторюється» — він про паралелі Голодомору і нинішньої війни.
На стінах виставкової зали експонують імена та прізвища українців, які померли від голоду
— У чому відмінність акцентів інформації про Голодомор для закордонних глядачів?
— Даємо менше деталізацій, бо розуміємо, що наша історія для них, це щось дуже далеке і маловідоме. Це у нас у програмі з літератури плеяда європейських та американських письменників, а вони про нас нічого не знають. Можливо, чули про Шевченка і наших сучасників. І наша історія для них так само — темний ліс. От від цього ми і відштовхуємося. Що наша безсуб’єктність — це наслідок того, що в українців не було своєї держави. І Голодомор — це покарання за державотворчі прагнення України.
Таким чином ми пояснюємо і причину нинішньої війни. Росія не відступилася від ідеї знищити нашу державу, впокорити.
До речі, із нашою виставкою в одному із міст Великобританії трапилася цікава історія. Місцевий історик написав, що має до неї зауваження — корективи. Просив написати, що Україна воює з російською армією, а не росією, як державою. Мені це виглядає як те, що погана тільки армія на чолі із путіним, а народ російський — хороший. Оцей науковець пояснював, що британці зараз не є такими категоричними і радив нам бути трохи м’якшими. Тобто навіть зараз багатьом європейцям важко повірити, що військові злочини з боку росії — це усвідомлені злочини.
Але маємо також дуже багато людей, які співчувають нашій країні. І для отримання міжнародної підтримки нам дуже допомагають наші біженці. Зокрема з нами сконтактувалася пані Анна, українка, що опинилася у Швейцарії через повномасштабне вторгнення. Швейцарія — країна нейтральна, Голодомор не визнавала. Анна розповіла про те, як їй вдалося переконати депутатку Національної ради парламенту Швейцарії Наталі Імбоден, організувати мітинг у громаді. Депутатка внесла пропозицію про визнання Голодомору в Україні геноцидом. Зараз ми відстежуємо, як надалі буде розвиватися ця історія.
Центральна частина виставкової зали музею
— Днями Голодомор визнали Голодомором на рівні ще декількох штатів США. А нещодавно таке ж рішення прийняла ПАРЄ. Що дають ці кроки?
— Це декларативні рішення, важливі акти солідарності з Україною. На жаль, після кожного такого визнання нема конкретних дій проти росії — її не виключили з ЮНЕСКО (на даний момент росію виключили з виконавчої ради ЮНЕСКО — ред.), ООН, ПАРЄ чи іншого міжнародного органу. Але це про відновлення історичної справедливості, яку боляче сприймають у країні, яка вважає себе правонаступницею Радянського Союзу
Чому жертва злочину подає до суду і хоче покарання злочинця, навіть розуміючи, що є втрати, які неможливо повернути? Бо це все про справедливість, про приклад для інших, що за злочин має бути невідворотна кара.
Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні — є одним із найвагоміших результатів діяльності з дослідження Голодомору
ПОПОВНЕННЯ ЕКСПОЗИЦІЇ ВІД БЛАГОДІЙНИКІВ
— Цей рік для музею був досить насиченим і ви отримали низку особливих експонатів, що демонструються у виставковій залі. Розкажіть про них.
— У листопаді минулого року ми експонували фотоальбом і фотоапарат Алекса Вінербергера, інженера, який зробив унікальні кадри Голодомору у Харкові. Фактично на сьогодні це головні фотодокази Голодомору в світовій історії.
Через якийсь час до нас прийшов пан Андрій, айтішник, який після нашої виставки зацікавився історією Алекса, знайшов на інтернет-аукціоні видання його спогадів, що виходили у 1930-х роках у Німеччині і придбав його для нас за 500 євро у подарунок.
А ще ми отримали особливу корсетку з Великобританії у кишеньці якої виявили жменю зернят із колоска. Теж була ціла історія із цим одягом — його передала нам українка, що багато років живе там, і робить фотосесії для жінок в українських строях, колекціонує їх. Їх вона купує теж на різних аукціонах та розпродажах. За станом тканини це могла б бути оригінальна річ 20-30-х років минулого століття, то припустили, що ця корсетка часів Голодомору і її передали нам. До речі, хочемо по зернятах встановити їхній вік. Правда для цього потрібні фахівці. Професорка, яка могла це зробити наразі виїхала за кордон, то шукаємо кваліфікованого агронома.
— Також музей співпрацює з архівом МВС?
— Минулого року нам передали оцифровані кримінальні справи проти українців, засуджених за законом про «5 колосків». А тепер на виконання меморандуму про співпрацю з Міністерством внутрішніх справ ми оцифрували колекцію архівних справ, відкритих у 32-му році і 33-му за фактами канібалізму. Дехто говорить, що не можна про це говорити, бо росія буде спекулювати, що ми нація канібалів, що ми їли один одного. Але я з цим категорично не погоджуюся.
На сьогодні в основному галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ зберігається і ми їх оцифрували, 1015 таких документів, тобто справи відкриті проти 1015 людей. Тобто на загальну чисельність тодішнього населення УРСР, яка тоді була десь 28 мільйонів, зафіксовано 1015 людей, які змушені були вбивати собі подібних.
А чому це сталося? Бо вони були доведені голодуванням до стану божевілля. Бо нормальна, здорова людина, якою вона не була голодною, ніколи не буде їсти собі подібних. По фотографіях людей, які є в цих кримінальних справах, чітко зрозуміло одним поглядом, що це збожеволілі, виголодалі, обтягнуті шкірою скелети.
Це все зафіксовано в документах. Оцифрування цих справ відкриває велике поле для досліджень науковців. І ці документи є непрямим звинуваченням для країни, яка зробила можливими такі випадки.
До речі, наразі ці документи будуть доступними тільки для науковців про що у нас була домовленість із МВС. Хоча термін «секретності» цих документів минув, але правоохоронці побоюються, що нащадки засуджених людей зможуть потерпати від небажаної уваги з боку журналістів.
Будівництво другої черги музею триває за планом на 2023 рік. Фото: Михайло Марків
ДОЛЯ ДРУГОЇ ЧЕРГИ МУЗЕЮ
— Кількість матеріалів і експонатів та матеріалів, що має ваш музей поступово збільшується. Яка доля другої черги музею, де все це могло б розміщуватися?
— Цього року усі роботи з будівництва другої черги музею тривають за кошторисом, який був затверджений минулого року. Виділення коштів, за які проголосувала Верховна Рада в липні місяці, і які спричинили скандал, а потім документ був заветований Президентом мали бути авансом за роботи на 2024 рік.
Тобто, роботи не зупинені. До кінця року мають бути завершені зовнішні роботи і мали б розпочинатися внутрішні. Ми ще не знаємо, які кошти для цього будуть у Державному бюджеті на 2024 рік.
Також є інформація, озвучена Президентом України, що уряд Канади на чолі з прем’єр-міністром Канади Джастіном Трюдо, готовий надати кошти на завершення будівництва.
На сьогодні з цього всього, що я можу вам сказати, що йдуть перемовини і погоджувальні зустрічі на рівні уряду Канади, посольства України в Канаді, Офісу Президента, Міністерства культури та інформаційної політики.
Стилізовані камені на площі символізують 24 години у добі і те, що за одну добу в лихоліття Голодомору вмирали 24 тисячі голодуючих українських селян
— Нещодавно схожий скандал із виділенням коштів було довкола Софії Київської із реставрацією хрестів. Чи можна залишати без уваги такі проєкти, важливі для нашої ідентичності?
— Зараз скажу непопулярну річ. Але мені здається, що подібні скандали можна «гасити» на рівні соціальних мереж. Саме соціальні мережі створюють фейкове відчуття, що якщо ти можеш і вмієш писати, то твоя думка дуже важлива і кожен її має почути і враховувати. Також бачу, що це одні й ті ж люди, які хейтили виділення коштів на будівництво наше і виступили проти реставрації Софії Київської.
Звичайно, у нас війна — дрони потрібні нам для збереження держави. І нам вони вкрай потрібні. Але музеї — це не ті капітальні видатки, відмовитися від яких просить громадськість.
Софія Київська — це не просто місце, яке мало не щотижня приймає делегації найвищого рівня. Це перлина нашої сакральної архітектури, серце нашої історії, яку треба зберегти. Що ж до Музею Голодомору — то це об’єкт, який показує, яку ціну заплатила країна, яка програла свої національно-визвольні змагання за незалежність.
Читайте також: Держмистецтв запускає онлайн-проєкт «Голодомор. Історії роду».
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
