Втрачені пам’ятки Києва: кінотеатр Шанцера на Хрещатику

Антон Шанцер та його кінотеатр «Експрес». Колаж: Наталія Слінкіна

В перший рік появи у Києві кінематографа, подивитися на «живі картини» прийшли понад мільйон глядачів, у той час, коли театральні вистави збирали лише 70 тисяч, а циркові вистави — майже 80 тисяч.

На початку минулого століття одним з найбільш популярних місць для проведення дозвілля вважався легендарний кінотеатр Grand-Theatre Express, власником якого був австрійський підприємець Антон Шанцер. На жаль, у роки II світової війни відома пам’ятка була втрачена.

«Вечірній Київ» згадує історію першого та найбільшого у місті кінотеатру, де ще сто років тому любили проводити своє дозвілля тогочасні мешканці міста.

ЯК З’ЯВИЛОСЯ КІНО У КИЄВІ

Перший публічний в світі кіносеанс відбувся у Парижі 28 грудня 1895 року. Його ініціаторами стали знамениті брати винахідники Луї-Жан та Огюст Люм’єри. За рік технічна новинка, що спричинила світову сенсацію вже з’явилася і в Києві.

Однак у перші десятиліття, синематограф не мав свого власного стаціонарного приміщення, був переносним та використовувався для залучення глядачів. Наприкінці ХІХ — початку XX століття подивитися на «живі картини» могли у приміщеннях театру «Соловцов», який до 1897 року орендував приміщення в Августа Бергоньє (нині — Театр Лесі Українки), згодом також кінопокази проходили й у приміщенні Цирку Крутікова на вулиці Миколаївській (Архітектора Городецького).

Тоді кіносеанси тривали недовго, тому показ фільмів часто поєднували з виступами артистів, музикантів та іншими заходами. Єдина необхідна умова для проведення кінопоказу: в приміщенні повинна була бути електрика.

КІНОАФІША ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Переважну більшість кінематографічного репертуару складали іноземні стрічки (до 90%). Хоча до І світової війни на теренах російської імперії існували вже декілька десятків кінофабрик, однак їхня продукція не вважалася конкурентоспроможною.

Бо, американські та європейські фільми видавались величезними тиражами, а по-друге, ввозились без мита. Для порівняння, іноземна стрічка коштувала по 45-50 коп. за метр плівки, а вітчизняна — по 65-75 коп.

Серед тогочасних жанрів фільми поділялися на 4 основні види: драма, останні події, видова та комічна картини. Квитки на кіносенс коштували у середньому 0,5 — 1 рубль.

Попри величезну популярність серед киян, далеко не всі розділяли «нове захоплення», а зміст кінострічок суворо контролювався з боку держави та церкви.

Наприклад, в травні 1898 року Священний Синод заборонив демонструвати на широкому екрані зображення Ісуса Христа, Діви Марії та інших святих.

Також на деяких сеансах в залі були присутні представники поліції, які спостерігали, щоб учні та молодь не відвідували покази кінострічок легковажного змісту. А щоб справи юних порушників не набували гучного розголосу, заможним родинам навіть доводилося платити правоохоронцям певні хабарі.

Києвознавець Олександр Анісімов у своїй книзі «Київ та кияни» стверджує, що попри пильний нагляд з боку поліції, стрічки відвертого змісту у Києві все ж демонструвалися.

«У вечірні та нічні години фільми відвертої еротичної спрямованості демонструвалися за подвійною, а іноді й потрійною вартістю. Ці сеанси приносили власникам шалені прибутки», — пише Олександр Анісімов.

КОЛИ ВИНИК ПЕРШИЙ СТАЦІОНАРНИЙ КІНОТЕАТР

Найпершим стаціонарним міським кінотеатром у Києві став «Grand-Theatre Express», відкритий австрійським підприємцем та мільйонером Антоном Шанцером 24 грудня 1912 року. Його глядацька зала була розрахована 1100 місць та та вважався найбільшим у Києві.

Про цю знакову подію популярна на той час газета «Кієвлянін» написала наступне:

«Вчора, о 3 годині дня, відбулося урочисте відкриття першого міського кіно-театру в Києві, спорудженого в міській садибі на Хрещатику, 38. Велика будівля знаходиться у дворі і примикає впритул до фасадного будинку, вхід в театр влаштований з вулиці. Поруч із входом знаходиться дуже просторе, багато оброблене фоє, з одного боку якого влаштовані гардеробні, з іншого боку — буфет».

Реклама кінотеатру в газеті. Фото з відкритих джерел

Також журналісти видання детальну увагу приділяють вишуканому оздобленню приміщень.

На світлинах того часу можна побачити, що приміщення справді вражало розкішшю: просторе фоє, оздоблене колонами, підсвітлювалося величезною коштовною люстрою.

На першому поверсі для відвідувачів працював буфет. А у глядацькій залі стояли зручні крісла, обтягнути червоним сукном. По обидва боки від екрану стояли дві скульптури німф.

«В кінці фоє кілька входів в зал для глядачів, що має вигляд справжнього театру. Зал блищить багатством і красою оздоблення і всілякими удосконаленнями, а саме: крісла з відкидними сидіннями, прекрасна вентиляція, похила підлога і т.д. Крім місць в партері, в залі є балкон з ложами…. Як зал для глядачів, так і фоє та ін. внутрішні приміщення виконані в грецькому стилі», — пише газета «Кієвлянін».

Інтер’єр кінотеатру Шанцера. Фото з відкритих джерел

На другому поверсі розміщувалася мала кінозала, де грав оркестр для відвідувачів, що чекали на кіносеанс.

Однак, кінотеатр мав і один істотний недолік — недостатньо великий екран для демонстрування картин.

Також видання розповідає, що будівництво кінозалу обійшлося підприємцю близько 300 тис. рублів.

Інтер’єр кінотеатру Шанцера. Фото з відкритих джерел

«Побудований кінотеатр п. Шанцером на умовах, що він користується ним 12 років, сплачуючи оренду по 22 тис. крб. на рік. А після 12 років споруда переходить безоплатно у власність міста», — розкриває секрети газета «Кієвлянін».

Свого часу, кінотеатр Шанцера вважався одним з найбільш популярних у Києві. Саме тут демонструвалися усі цікавинки та прем’єри. Тому квитки були недешевими — 1-2 рублі за прем’єри, і 20-50 копійок за звичайні сеанси (у ті часи 1 кг борошна коштував 5 коп., 1 кг картоплі — 2 коп., гусак — 1 рубль).

МАЛИЙ ПАСАЖ — ОКРАСА СТАРОГО ХРЕЩАТИКА

Малий Пасаж на Хрещатику, 38. Фото з відкритих джерел

Синематограф Шанцера знаходився у вишуканій будівлі на Хрещатику, 38 відомого також як Малий або Старий пасаж, збудований у 1871 році за проєктом Георгія Весмана. Будівля складалася з двох однакових триповерхових крил, що утворювали глибокий і вузький курдонер. У глибині садиби крила сполучались двоповерховим переходом. Фасади по Хрещатику завершувалися аттиками з горищними напівциркульними вікнами.

На думку дослідників київської архітектури, будівля була одним з найбільш яскравих прикладів «київського ренесансу» з типовим набором алебастрових прикрас у вигляді гірлянд та ліпних вставок.

Окрім кінотеатру, у приміщеннях Малого пасажу знаходилися відомі на той час магазини, крамниці, а також ресторан та кав’ярня, де можна було гарно провести дозвілля. Києвознавці стверджують, що саме Малий Пасаж можна сміливо вважати попередником сучасних Торгово-розважальних центрів.

АНТОН ШАНЦЕР МАВ НЕОДНОЗНАЧНУ РЕПУТАЦІЮ

Глядацька зала кінотеатру. Фото з відкритих джерел

Як і кожний успішний та заможний підприємець Антон Шанцер мав чимало ворогів, недоброзичливців та заздрісників. Іноді доходило навіть до скандалів, які час від часу знаходили гучний резонанс у суспільстві.

Наприклад, київський губернатор Олексій Гірс надіслав до Петербурга таємну записку, де розповів деталі про аморальну поведінку власника кінотеатру.

«Антон Шанцер — австрійський підданий, католик, 41 рік, кравець за фахом, у Києві — з 1907 року за національним виглядом, виданим у Берліні. Незаконно співмешкає з міщанкою з Варшави Кароліною Малога. Тримає в Києві салон жіночого одягу, синематограф «Експрес» та три будинки. Майно оцінюється в 1 000 000 рублів.

У 1910 році Шанцер близько зійшовся з багатою поміщицею Південно-Західного краю чесною, потім почесною громадянкою Надією Вільмер, яка перебуває у розлученні з чоловіком».

Також у таємному посланні йдеться, що Антон Шанцер мав довіреність на багатомільйонний маєток пані Вільмер і, як то кажуть, зловживав, наживши капітал до 300 000 рублів.

«У 1911 році підприємця притягали до відповідальності перед судом за присвоєння італійської торгової фірми «Ольбертіні та К». До політичних справ не залучався. У розвідувальному бюро штабу Київського військового округу є вказівки, що Шанцер «веде грошові відносини з жителями Австрії (Львів) — надсилає щомісяця 50 рублів пані Ганні Плоській», — йдеться у таємній телеграмі.

Після такого відвертого досьє на проханні кінопідприємця генерал-губернатор зауважив: «Прохання не заслуговує на увагу».

Також гучний скандал у суспільстві спричинив документальний фільм з похорону видатного українського композитора Миколи Лисенка (1942-1912). Прем’єрний показ перетворився на проукраїнській мітинг, тож не дивно що тогочасна російська імперська влада була надзвичайно обурена. Тож стрічку конфіскували, а кінотеатр зачинили на деякий час.

Наступного року на екранах з’явилася не менш сенсаційна подія: хроніка першого перельоту за маршрутом Київ — Остер — Ніжин — Київ. За штурвалом аероплана був Петро Нестеров, а знімав кінооператор з кіностудії Шанцера. В кадрі можна було побачити Київ та його околиці з висоти 1,5 тис. метрів. На жаль, подальша доля цієї стрічки невідома.

Певний час у суспільстві ходили чутки, що Антон Шанцер був іноземним шпигуном, що передає за кордон фільмування секретних об’єктів. Тож, за деякий час на його майно був накладений арешт, а самому підприємцю довелося емігрувати до Відня.

КІНОТЕАТР В ПЕРШІ ДЕСЯТИЛІТТЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Афіша «Наталки Полтавки» на фасаді кінотеатру. Фото з відкритих джерел

З приходом до Києва радянської влади приміщення сінематографа націоналізували, присвоївши йому назву «Перше Дежкіно». Але кияни продовжували називали його кінотеатр Шанцера, за ім’ям першого власника.

У листопаді 1936 року у приміщенні кіпотеатру відбулася прем’єра легендарного фільму «Наталка Полтавка» Івана Кавалерідзе.

У вересні 1941 року будівля Малого Пасажу була істотно пошкоджена, внаслідок вибухів і пожежі на Хрещатику, а згодом була розібрана при повоєнній відбудові вулиці.

Зараз на її місці знаходиться сучасна будівля КМДА.

Руїни будівлі Малого Пасажу. Фото з відкритих джерел

На щастя, частина інтер’єрів та глядацька зала потрапила до експериментального документального фільму Дзиги Вертова «Людина з фотоапаратом», який з’явився на екранах у 1929 році.

Також спогади про знамениту локацію залишив і віідомий дослідник Києва Дмитро Малаков:

«Я не бував у цьому закладі — він був зруйнований під час війни. Але про його прекрасний інтер’єр мені розповідали родичі, — розповідав києвознавець Дмитро Малаков. — Кіно на той час було німим. У залі стояло піаніно, за яким працював тапер. Коли бігали на екрані люди, він грав веселу музику», — згадував Дмитро Васильович.

До теми: театр Геймана на вулиці Марії Заньковецької.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Sourse: vechirniy.kyiv.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *