Діти бомбосховищ: режисер розповів цікаві подробиці створення документальної стрічки

Режисер стрічки «Діти бомбосховищ» Юліан Улибін. Фото з особистого архіву героя

Фільм розповідає про найстрашніший злочин росіян у цій війні — понівечене життя маленьких українців, що пережили неабияку жорстокість і звірства.

Цієї суботи, 24 листопада о 18.30 у культурному кластері «Краків» прем’єра документального фільму «Діти бомбосховищ». Також в межах заходу відбудеться творча зустріч з режисером стрічки Юліаном Улибіним, який розповість про особливості роботи над цим проєктом.

Після розмови відвідувачі заходу зможуть першими переглянути версію фільму «Діти бомбосховищ», яка вже цьогоріч вийде у міжнародний прокат.

Організатори — Відділення суспільних комунікацій Київської МАН, культурний кластер «Краків», «I am Ukrainian», продакшн-студія.

Серіал «Діти Бомбосховищ» присвячений українським дітям та їхнім батькам, які стали заручниками російського терору. Фільм складається з 10 серій, де кожен епізод присвячений окремій історії, що трапилася на Чернігівщині, в Ірпені, Харкові, Маріуполі, Миколаєві, Гуляйполі та Запоріжжі. Найчастіше героями фільму є члени однієї родини — діти та їхні рідні, що були поруч із ними після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Юліан Улибін під час знімального процесу. Фото з особистого архіву героя

Напередодні презентації документальної стрічки, «Вечірній Київ» поспілкувався з режисером Юліаном Улибіним, щоб дізнатися про те, як виникла ідея її створення, про проблему діалогу з дітьми, які перебувають у посттравмі, а також про організаційні питання та проведення знімального процесу в умовах війни.

Також режисер розповів про реакцію глядацької аудиторів на реальні свідчення українських родин про злочини російських окупантів.

«Діти Бомбосховищ», проєкт є документуванням злочинів російських військових щодо дітей.

Війна відібрала в маленьких українців щасливе дитинство

— Юліане, розкажіть, як з’явилася ідея зробити цей документальний фільм про воєнні злочини окупантів щодо українських дітей. І чому ця тема є важливою та актуальною особисто для Вас?

— Я, режисер, впродовж років творив мистецтво зі сценаріїв життя. Але тепер, у вирі війни, моє завдання — це голос правди, особливо про невинні жертви — наших дітей. Ця війна — це руйнування не тільки сьогодення, але й майбутнього нашої країни.

Також у наших воєнних реаліях та хаосі, як батько, я бачу світ очима своєї п’ятирічної доньки, в якому кожен день стає випробуванням виживання. Її щасливе та безтурботне дитинство розбивається об реальність вибухів і тривоги, створюючи мозаїку болю та надії.

«Діти Бомбосховищ», проєкт, започаткований моєю покійною дружиною Наталією, є документуванням цієї боротьби, відображенням глибини втрати. Вона не дожила до прем’єри, але її бажання зберегти історію для наступних поколінь продовжує жити у кожному кадрі, у кожному слові, яке ми вимовляємо.

Фільм побудований на монологах дітей і дорослих, що перериваються уривками з мирного домашнього відео, записів, що були зроблені після початку великої війни, та зйомками команди проєкту, які показують наслідки російської агресії.

Героїв для стрічки шукали за допомогою спільноти «I`m Ukrainian» у Facebook

— Як Ви обирали історії та героїв для стрічки?

— Не ми обирали історії, а історії обирали нас. Ми почали з пошуків дітей, що пережили окупацію, але згодом зрозуміли, що це не наш шлях. Ті, хто втекли від війни, занадто глибоко ранили їхні душі, і вони воліли мовчати. Тому ми звернулися за допомогою до громади через нашу сторінку «I am Ukrainian» у Фейсбуці, шукаючи сім’ї, готові поділитися своїми історіями.

Відгукнулася Оксана з Ірпеня, яка втратила свій дитячий садок «Кузін Сад», що був знищений російськими військами.

Пам’ятаю, ми отримали листи з Гуляй-Поля, Чернігова, Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, але найглибше враження на нас справила історія селища Ягідне. Там російські війська перетворили місцеву школу на свій військовий штаб і зігнали всіх жителів села, включаючи 73 дітей, до підвалу школи, використовуючи їх як живий щит, щоб українська артилерія не атакувала будівлю.

В цьому затісненому просторі 365 людей протягом 28 днів переживали жахіття війни — від задухи, втрати розуму, до неймовірного фізичного та психологічного болю.

З цих подій ми створили десять серій документального фільму «Діти Бомбоховищ». З цих матеріалів ми змонтували 52-хвилинну версію, яка буде показана в різних країнах світу, особливо зосередившись на історіях Ягідного, Чернігова та Ірпеня. Це голоси незламних, що розповідають про нескореність та силу духу в обличчі жахіть війни.

Кожен епізод серіалу розповідає окрему історію

Говорити з дітими, які пережили війну було непросто

— У чому проблема діалогу з дітьми, які пережили звірства російських загарбників?

У війні, що залишає свої темні сліди на душах дітей, ми, як дорослі, повинні вчитися ходити по лезу бритви у наших діалогах з ними. Ці малі жертви великої людської трагедії, вигнанці власного безтурботного дитинства, носять у собі тягар переживань, які перевищують межі їхнього розуміння та витривалості. Спроба говорити з ними — це не лише спроба віднайти загублену мову між вибухами та страхами, але й необхідність розуміти, де важливо зупинитися, де краще не втручатися.

Дуже важливо пам’ятати, що повторне переживання спогадів може вкорінити травматичний досвід, особливо у дитячій психіці. Неправильне втручання може стати невиправною помилкою, що як відбиток залишиться на все життя. В їхніх очах — відблиски втраченого світу, відгомін війни, що забрала у них безпеку та спокій.

У спілкуванні з цими дітьми ми повинні бути не лише голосом, але й вухом — слухати, чути та розуміти. Ми повинні бути обережними, не перетинати невидимих меж, підтримувати та допомагати без нав’язування власних уявлень про те, що є правильним.

Це плавання проти течії спогадів, де кожен весловий рух має бути зваженим та обережним. Це наше завдання — вивести цих дітей з темряви спогадів до світла розуміння, оберігаючи їх від повторного травмування, відновлюючи в них віру у світле та безпечне майбутнє.

Терпіння, ще терпіння та вміння чекати, а якщо дитина не готова, мочки відійти і не наполягати! Всі діти різні, хтось сам біжить і про все розповідає, а комусь і життя може не вистачити, щоб скласти себе після трагічних обставин.

Юліан Улибін під час знімального процесу

— Як вдалося організувати знімальний процес під час війни?

— Відверто кажучи, на початку у нас не було чіткого плану як здійснити знімальний процес під час війни. Все відбувалося на ходу: ми швидко отримували необхідні дозволи, використовуючи всі можливі зв’язки, накопичені до війни. До речі, багато з моїх знайомих або пішли добровольцями на фронт, а деякі навіть почали працювати в міністерстві оборони, що дуже допомагало нам у координації.

Ми добре розуміли, що неправильний вибір маршруту або неуважне ставлення до правил безпеки могли мати фатальні наслідки. У перші дні війни інформаційне поле було непередбачуваним: багато репортажів, показаних по телебаченню чи розміщених в інтернеті, закінчувалися трагічно. Люди навчилися боятися камер, адже вони часто ставали мішенями.

Наша команда виглядала незвично на тлі воєнних реалій: оператор вискакував з автомобіля з величезною камерою на плечі, за ним слідували звукар з бумом, фокуспулер та гафер з обладнанням. Ми, безумовно, привертали увагу, але це було необхідно для досягнення нашої мети — створити високоякісний продукт, відповідний світовим стандартам.

Ця робота окупилася, коли західні телеканали почали переглядати наші серії. Вони не могли відмовити в трансляції такого матеріалу. Особливо великий резонанс виник, коли міністерство оборони України запропонувало розмістити частину нашого матеріалу на своєму Твіттері.

У той час, коли світ вагався щодо надання Україні танків, наші кадри спровокували широку дискусію в інтернеті. О, я на все життя запам’ятаю той «леопардовий бум», адже саме Твіттер міністерства оборони став джерелом інформації для вищих військових чинів західного світу.

У знімальному процесі в умовах війни було багато обмежень, а неуважне ставлення до правил безпеки могли мати фатальні наслідки.

— Чи планується у майбутньому випуск нових серій?

— Замість безпосередньої відповіді на Ваше запитання, я хочу поділитися з вами цим посиланням Це тизер нашого нового проєкту-розслідування, основною темою якого є масове викрадення українських дітей.

Я сподіваюся, що після прем’єрного показу стрічки, ми зможемо привернути увагу не тільки широкої громадськості, але й українських урядовців, адже мене дуже дивує, що попри надзвичайну актуальність і важливість, ми ще досі змогли знайти фінансової підтримки в Україні для нашого проєкту.

Щодо державної підтримки подібних проєктів, то здається, ніби в країні немає розуміння повного масштабу війни. Однак є люди, яким я вдячний і хочу висловити подяку. Микола Кулеба та його команда Save Ukraine зробили неймовірну роботу, повертаючи наших дітей до їхніх родин, дуже сподіваюся що разом ми зробимо більше.

Цього року стрічка з’явиться у міжнародному прокаті

Також мене приємно вразило спілкування з Уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем.

Після інтерв’ю з численними посадовцями, я був зачарований його щирістю та нестандартним підходом до справи. Він відрізняється від більшості держслужбовців своєю душею та справжньою відданістю, і я просто не міг цим враженням з вами не поділитися.

— Яка реакція світової спільноти на вихід стрічки?

— Звичайно реакція людей на війну є різною, особливо серед іноземців. Але я хочу поділитися своїми особистими спостереженнями щодо тієї аудиторії, від якої залежить підтримка України у цьому конфлікті. У західних країнах, які нас підтримують, я помітив певне охолодження їхнього ставлення до війни. Так, вони готові допомагати, але безперервний потік болю та страждань з України вони починають сприймати з певною відстороненістю.

Юліан Улибін розповідає, що реакція іноземних глядачів на стрічку була неоднозначною

Також дуже активною залишається російська пропаганда. Вона переключилася на військовий лад і зараз активно працює над зміною настрою західної аудиторії, використовуючи культурну складову для просування вигідних для себе наративів. Це включає спотворене висвітлення трагедій, як-от у Бучі, блокування українського контенту та масові вкидання дезінформації.

Мені здається, що нам потрібно зосередити наші зусилля на посиленні інформаційного фронту, спрямованого не тільки на політиків, а й на звичайних громадян Європи та світу. Якщо ми не зробимо цього зараз, незабаром ми можемо зіткнутися з новими викликами, і без зовнішньої підтримки нам буде важко протистояти агресору. Ця війна може торкнутися не тільки наших дітей, але й онуків та правнуків.

Як творці документального кіно, ми маємо продукт, який охоче транслюють західні телеканали. Це наша сила і особливість, і в цьому наша можливість зробити вплив.

Ми повинні використовувати цей інструмент, щоб розповісти світові про війну в Україні, викриваючи злочини агресора та показуючи непохитність духу нашого народу. Тільки так, завдяки зусиллям кожного з нас, ми зможемо забезпечити майбутнє без війни для наступних поколінь і зберегти правду про те, що відбувається.

Також ми започаткували свій канал на Patreon, і тепер ви також можете нас підтримати та долучитися до створення дуже важливих для України проєктів.

Світлини для публікації надані режисером Юліаном Улибіним.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Sourse: vechirniy.kyiv.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *