В останні роки урбаністика набуває все більшої актуальності для Києва. Місто поступово розростається і якісне планування та дослідження міського простору стає пріоритетом для подальшого розвитку.
Центр урбаністичних студій (ЦУС) займається не тільки дослідженнями міст, а і навчанням майбутніх агентів змін, які матимуть необхідні знання для міського планування.
Унікальність підходу Центру до досліджень і навчання полягає у залученні людей різних професій. У своєму дослідженні Чоколівки фахівці центру зібрали команду із істориків, соціологів і архітекторів та містопланувальників.
Про історичне дослідження Чоколвки журналісти «Вечірнього Києва» раніше спілкувались зі Світланою Довгань — студенткою-історикинею.
А сьогодні ми поговорили із керівницею ЦУСу, кандидатом філософських наук та відомою дослідницею урбанізму Світланою Шліпченко.
Про ЦУС, викладацький досвід і майбутні проєкти
— Як формувався ЦУС і якими проєктами ви зараз займаєтесь?
— З 2019 року ЦУС зареєструвався як громадська організація, а до цього 3 роки ми існували у складі Києво-Могилянської академії. Ідея співпраці з університетом полягала в тому, що ми працюємо як дослідницький центр із освітнім компонентом, адже ми ще навчаємо студентів.
Згодом нас підтримав Фонд ГайнріхаБьоля, який залишається нашим стратегічним партнером. Спочатку ми планували займатись міськими дослідженнями, об’єднати спеціалістів з різних областей і започаткувати магістерську програму.
Ми почали співпрацювати із Київським національним університетом будівництва і архітектури (КНУБА), познайомились з Алі (Мамедов Алірза Махмуд огли – декан факультету урбаністики та просторового планування КНУБА).
Він нам сказав, що студентам бракує соціально-гуманітарного компоненту, їм дають інженерні навички, але при цьому вони можуть не розуміти, що таке місто, як в ньому живуть люди.
Ми зрозуміли, що щоб робити публічні події, наприклад дискусії щодо декомунізації, або видавати книжки — не обов’язково бути дослідницьким центром в межах університету. А Алі запропонував співпрацю, оскільки їм як раз потрібна магістерська програма з міського та регіонального планування.
— Студентів яких спеціальностей ви навчали?
— Я читала лекції з урбанізму та архітектури працювавши на кафедрі культурології, культурних студій у Могилянці ще з 2007 року. Були звичайно різні студенти, але багатьом з них дуже цікава тема міста.
Серед них були соціологи, політологи, навіть філологи. Всі ці курси не були обов’язковими для них, а добровільними, тому я зразу казала своїм студентам, давайте не будемо списувати з інтернету, а зробимо якесь хоча б мінімальне дослідження — власне те, що називається урбаністичною антропологією. Це опитування людей, картографування, дослідження дискурсу, тобто що писалось про цю частину міста.
Такі дослідження ми і робили зі студентами:
- Анатомія міста. Київ
- Місто й оновлення. Урбаністичні Студії 2
— Магістерська програма буде розрахована тільки містопланувальників та архітекторів?
— Ні, в тому й головна суть, що програма буде розрахована на всіх людей з бакалаврським рівнем освіти. Головний акцент робимо на міждисциплінарність – і освіти, і бекграунду майбутніх студентів.
Ми зробили порівняльний огляд того, що відбувається в інших університетах Європи і Америки, досліджували їх програми і зрозуміли, що треба брати людей з різних спеціальностей, з різних університетів.
Можливо хтось захоче ще одну магістерську освіту отримати, або навіть піти туди навчатись, вже маючи науковий ступінь. Нам потрібно брати не тільки інженерів і архітекторів, але й соціологів, істориків, економістів. Треба відкрити цю програму для всіх охочих.
Але врешті магістерська програма це певний рівень і у вас має вже за плечима бути проєкт або дослідження, які потім можна буде використати.
Ми хочемо бути гнучкими, щоб, наприклад, транспортні інженери розуміли, що потрібно постійно вчитись. Бо вміти малювати розв’язку не є фінішем кар’єри і треба вміти адаптуватись до сучасного світу.
— Що буде головним компонентом освіти?
— Найважливішим компонентом для нас буде саме дослідницька діяльність, яка буде тривати паралельно з вивченням певних дисциплін, які будуть поділятись на обов’язкові і необов’язкові. І цей розподіл не буде «номінальним», люди матимуть реальну можливість обирати потрібні курси, самостійно формуючи свою майбутню спеціалізацію.
Я сподіваюсь, що ситуація з коронавірусом розв’яжеться, щоб був обмін з викладачами і лекторами та студентами з європейських університетів.
Ще наші студенти матимуть знати англійську на пристойному рівні – і щоб читати спеціальну літературу, і щоб слухати лекції запрошених викладачів/фахівців та брати участь в дискусіях. Я категорично проти, щоб читати її російською.
Якщо ви говорите лише своєю мовою чи вживаєте застарілу термінологію і поняття, вас колеги як в Україні, так і із-за кордону не зрозуміють. Ну і хочеться, щоб люди були конкурентними на ринку праці.
Про історію в урбаністиці і дослідження Чоколівки
— У своїх дослідженнях Центр урбаністичних студій приділяє дуже багато уваги історії. Чому?
— Це не в останню чергу через Тетяну Водотику, мою подругу та колежанку, історикиню. Вона давно займається історією процесів в місті і зрозуміла в якийсь момент, що їй бракує знання про цей простір.
Така ж ситуація і з соціологами, вони починають розуміти, що всі дослідження соціального невіддільне від дослідження території, простору, бо люди десь мешкають і всі речі пов’язані.
Врешті те саме зі мною, я за освітою архітекторка, маю ступінь з філософії, багато де вчилась і стажувалась. Але якщо не знати, що відбувалось раніше, то ви не будете знати логіки та природи певних процесів. Цього знання бракує.
Залучення історії потрібно не просто заради того, щоб знати минуле – це заради майбутнього. Бо ми будуємо, розвиваємо місто, місто не зупиняється, це постійні зміни, які неможливо зупинити.
— Як місто впливає на свої околиці?
— Місто, особливе велике, постійно перебуває в русі, і утворює цілу мережу регіональних зв’язків. Стародавні греки це називали метрополісом. Тобто є місто-мати, є маленькі міста довкола, які наче утворюють сузір’я, вони існують у своєрідному симбіозі.
З Києвом саме така ситуація, тому що, скажімо Боярка, їздить сюди працювати, з Білої Церкви їдуть, є підозра що навіть з Чернігова їздять.
Є великий столичний регіон, він постійно розвивається, і велике місто, і маленькі міста довкола, і міста-супутники, та й окремі райони цього великого міста – всі мають свої інтереси, які потрібно узгоджувати.
Розвиток міста – означає його постійне розростання?
Тут треба розуміти, що сьогодні розвиток міста аж ніяк не тотожний його зростанню, тим більше неконтрольованому розростанню.
Ми можемо звичайно затримати певні речі, наприклад обмежити розростання, обмежити наших девелоперів і працювати з тим, що залишилось всередині, можемо ущільнювати забудову чи нарощувати поверховість, забудовувати території колишніх промислових зон. Однак тут теж далеко не все так просто.
З іншого боку є бізнес і люди, яким потрібні робота, житло. Тому треба шукати баланс, спрямований в напрямку покращення комфортності і безпеки, забезпечення рівних можливостей, бо це робиться заради людей, які мешкають в цьому місті.
Щоб розвивати місто за принципами сталого розвитку, щоб забезпечити стійкість, потрібно багатогранне знання.
В основі міста, як соціальної форми мешкання на певній території, лежить конфлікт. Спільнота-громада міста не є однорідною, вона складається з різних груп, кожна з яких має й переслідує свій інтерес, але у процесі «співжиття» вони мають знайти продуктивний компроміс – і не лише для вирішення поточних справ, але й для вироблення спільного бачення свого майбутнього. А це дуже непроста справа.
— Поговоримо про ваше дослідження Чоколівки, чому ви обрали для дослідження саме цю локацію?
— Це було практичне рішення. КНУБА знаходиться на Повітрофлотському проспекті і поруч знаходиться Чоколівка. Чоколівка – досить компактна територія. Там розташовані гуртожитки студентів.
Ця територія має певну історію, у неї є історична назва і це мало б створювати якийсь образ, накладати якусь ідентичність, хоча її ще треба досліджувати. От один з напрямків нашого дослідження якраз і намагався дати відповідь на питання: чи можна впевнено сказати, чи пов’язують себе з цією територією люди, що тут живуть.
Але люди, які себе пов’язують з певною територією хочуть знайти тут для себе щось значуще.
— Як з’явилась тема шестидесятників в ході дослідження Чоколівки?
— Тема шестидесятників взагалі несподівано відкрилась. Спочатку здавалось, що розповідати про цей район немає чого, звичайний мікрорайон хрущівок.
Коли ми почали досліджувати Чоколівку, то зрозуміли, що тут уже є історія, історія славна. Наприклад, з’ясувалось, що класики шістдесятництва, про яких більшість знає, мабуть, лише зі шкільних підручників історії чи літератури, жили і працювали тут, зовсім поруч – в звичайнісінькому «будинку за рогом», ходили в кіно, у кафе чи збирались у тісній хрущівці Світличних.
І ця історія дає нам матеріал, щоб будувати образ району, люди зможуть пов’язати себе з місцем, де мешкають, а район матиме свою неповторну ідентичність. Чим люди більше зрозуміють про місце, де живуть, тим привабливішим та цікавішим буде для них цей мікрорайон, він стане для них «своїм».
Наша дослідницька команда розробляла концепцію і план дослідження, звернулась до науково-мистецької платформи Острів, яка розташовується вглибині чоколівських кварталів. Ми разом з ними робили «Світличники». Назва не випадкова, адже на Чоколівці мешкав Іван Світличний.
— Як на «Світличники» реагували місцеві жителі?
— Мушу сказати, що мешканці реагували дуже позитивно.
Хоча визначати хто тут «місцевий», а хто – ні, неправильно. В теорії ми можемо так говорити про довгожителів району, які тривалий час там мешкають і багато знають про свій район. А з іншого боку, коли ми говоримо навіть про те, ким є кияни, чіткої відповіді на це питання немає.
Очевидно, можна сказати, що «киянин/киянка» – це людина, котра приїжджає до нашого міста і сповідує та приймає його цінності та спосіб життя. Така людина є громадянином міста.
Зрештою людям був цікавий цей захід. Взагалі скажу, що відсоток людей, кому не цікавий власний район невеликий. Але і з ними достатньо попрацювати, щось розказати або показати, наприклад про ту ж Чоколівку, щоб пробудити інтерес.
Такий самий підхід можна насправді використовувати і на Троєщині, на Харківському масиві або деінде, бо це спрацює всюди.
— Що буде далі з дослідженням Чоколівки?
Це було першою спробою, «пробою ґрунту» — створення своєрідної бази. Ми тепер знаємо, що в нас є поруч, ми можемо робити подальші дослідження, маємо певні теми, які можна поглиблювати.
Можемо робити міні-проєкти, а можемо робити і великі проєкти, наприклад пропонувати підхід до реконструкції хрущівок, розробити кілька зручних маршрутів для мешканців, або навіть цікавих туристичних маршрутів.
На Чоколівці, як з’ясувалось, є дуже багато іноземних студентів і там через це з’явилось багато ресторанів національної кухні. При чому це не імітація, а заклади з автентичною національною їжею. Тому тема гастрономічного дослідження Чоколівки теж може бути.
Про пандемію та її вплив на урбаністику
— Як карантин вплинув на дослідження?
— Карантин, звичайно, вніс свої корективи, ми взагалі планували досліджувати Чоколівку два тижні, а вийшло майже десять! Спочатку думали зробити пару методологічних і теоретичних семінарів, а натомість їх вийшла ціла низка.
І нашим менторкам, і запрошеним лекторам, і студентам довелося бути дуже винахідливими і гнучкими: повсякчас пристосовуватись до поточних обставин, переглядати форми й формати діяльності, поєднувати офлайн та онлайн активності, вирішувати, на чому фокусуватись, а що наразі можна залишити поза увагою.
Приміром, в умовах карантину потрібні дані в архівах та бібліотеках стали попросту недосяжними, також неможливо було на початку проводити спостереження і картографування, непросто було й домовлятись про інтерв’ю.
— Чому пандемія коронавірусу навчила урбаністів?
— Насправді пандемія ще нікого нічому не навчила, але вказала на майбутні зміни, які нас чекають. Вона швидше за все стане каталізатором тих змін, що вже починаються – приміром, врахування при плануванні тих же кліматичних змін, або зміни в пріоритетах та концепції мешкання. А навчитись вже зможуть ті, хто хоче навчитись.
Зараз дехто із зіркових, всесвітньовідомих архітекторів, таких як Рем Колхас або Норман Фостер вважають, що миттєвих і радикальних змін взагалі не буде.
Але ця пандемія стимулює розуміння, що розвиватись екстенсивно, стихійно збільшувати кількість забудованих територій або кількість мешканців, збільшувати автомобільне навантаження не розвиваючи громадський транспорт вже не можна.
Все одно не змусиш людей жити і працювати в одному місці, це можна планувальними методами лише спонукати. Тому треба думати про мобільність, доступність сервісів і послуг, про мережі, про публічні простори та їх доступність, про свіже повітря.
Люди на карантині дуже гостро це відчули. Коли, приміром, вони виходили з дому і вимушені були товктись у дворах своїх мікрорайонів, подібних один до одного, де не цікаво ходити, а хочеться якусь природу і парк.
— Що потрібно змінити?
— За час пандемії з’явилось розуміння, що зміни для міста потрібні, про це почали говорити та просто замислюватись. Пандемія стане імпульсом, бо важливо мати доступ до чистого повітря, до послуг. Місто має створити для всіх рівні можливості. Ми до речі про це окрему статтю написали.
Зараз у Києві в виграші люди, які мають авто, або живуть в приватних будинках. Коли почався карантин, ми сідали в авто і їхали собі на дачу, ще не могли туди провести нормальний інтернет, бо була черга на два місяці вперед.
Люди масово поїхали за місто, бо з’явилась потреба в чистому повітрі, з’явилась потреба в місці, де можна пройтись пішки, погуляти біля будинку. А ще в доступному місці має бути система послуг, в плані щось купити або щось з’їсти.
В приватному будинку люди роблять вечірки і гулянки коли були закриті всі ресторани, вони могли на задньому дворі посмажити барбекю і їх не обмежував карантин.
Людина, яка живе у 25-поверхівці в смарт-квартирі, не мала можливість робити барбекю, але на природу вийти всім хочеться. А ще ж треба думати про навчання, про роботу, бо не всі можуть собі дозволити робити це онлайн.
Прогулянки, доступ до водойм, прогулянки – все це треба забезпечувати.
Планування це ще і про економіку, про малий середній бізнес. Це послуги, якими користуються мешканці, воно все взаємопов’язано. Пандемія дуже негативно вплинула на маленькі заклади: кафе, ресторани і перукарні, які часто просто закривались.
Потрібно розробляти для них програму підтримки, бо це податки і робочі місця, що вкрай важливо для міста. Взагалі оцей весь величезний комплекс, який працює разом і є містом, тому наші студії намагаються охопити багато сфер.
Про проблеми Києва, транспорт та улюблене місце в Києві
— Справжнім ноу-хау для пострадянських міст стало будівництво так званих «ЖК» (житлових комплексів), при цьому в Європі намагаються уникати забудову такого типу.
— Намагаються уникати, бо подібне було лише в бідних кварталах, кварталах для «незаможників» – HLM-ки у Франції (Habitation à Loyer Modéré), коли є потреба швидко збудувати житло.
HLM-будинок у Франції
Такого масованого будівництва взагалі немає ніде фактично. Київ за обсягами нового будівництва можна порівнювати хіба з Берліном, але щоб аж таких масштабів, таких вуликів, як у нас, там ніколи не будували.
Тут основна проблема у відсутності стратегічного бачення, далекоглядної політики, комплексного підходу до планування, політики забудови і, відповідно, відсутності у міста важелів впливу і знання про ці процеси.
Ну добре, збудують школи чи садок, лікарню, але де цим людям подітись, якщо уявимо, що вони всі разом вийдуть на вулицю? А запаркують свої авто? А навантаження на мережі?
— Ще супермаркети будують…
— Ну так, ще супермаркети і супер-молли будуть, щоб було де «прогулятись», замість парку, гарної вулиці чи набережної. Але про щільність населення мало хто замислюється, бо під час карантину добре було видно, що з цим є великі проблеми. Людям складно весь час сидіти в квартирі.
На лівому березі особливо людям було складно через це, бо місць для відпочинку за межами дому не так багато. Так само треба створювати умови для тих, хто працює віддалено.
— Київ дуже автомобілізоване місто, зараз багато урбаністів працюють над тим, як це вирішити. Як це зробити?
— Неможливо зменшити кількість автомобілів, поки ми не зробимо якісний громадський транспорт. Якщо людям не запропонувати альтернативу, то кількість автомобілів буде тільки збільшуватись.
Ось зараз у нас збільшилась кількість велосипедистів, тобто ми вже маємо думати про організацію велосипедного руху. Концепція у Києві є, але очевидно її треба довести до ладу, щоб велосипедисти і автомобілісти їздили безпечно.
В Німеччині до речі, під час локдауну зробили більші паузи на світлофорах для пішоходів на переходах і менші для автомобілів, а у нас це працює на вихідних, та й то не всюди.
Але рецепту готового немає, альтернатива треба — безпечний громадський транспорт, бо коли я, наприклад, користуюсь тролейбусом, їду на Солом’янку, то в нього не завжди можна зайти, не можна й вирахувати час поїздки, бо це наземний транспорт, а не метро. Залежить від трафіку.
Має бути свідомий вибір транспорту і вам має бути комфортно там їхати. Жодна людина, навіть без небезпеки захворіти, не захоче, щоб її затискали чи душили в годину-пік.
А ще ж є маршрутки, які самі по собі є поганим прикладом громадського транспорту. Вся система маршруток побудована таким чином, щоб дублювати громадський транспорт, ніяк не допомагаючи в розв'язанні транспортних проблем. Або ж вони просто підвозять людей до метро.
— Розбудову Метро можна вважати панацеєю?
— Частково так, тому що метро допомагає легко розрахувати час поїздки. На власному досвіді можу сказати, коли працювала в Могилянці, до Контрактової площі мені було достатньо доїхати за півгодини. І я завжди можу бути впевнена, що мені вистачить цього часу, щоб доїхати.
Але розрахувати точний час, щоб доїхати на Солом’янку — майже неможливо. Метро туди не їде, а смуга громадського транспорту в годину пік зайнята. Якщо так буде, то ніхто не обиратиме громадський транспорт.
— Як ви ставитесь до трамвая? Трамвай може стати гідною альтернативою метро…
— Трамвай я дуже люблю і він потрібен місту. Це хороший вид транспорту, але при цьому в нас багато старих трамваїв, на які дивишся і питаєш себе: а він взагалі доїде?
Але зараз вже нові трамваї з'явились, мені особисто подобається трамвай в Пущу-Водицю. Колись навіть по Саксаганського був трамвай і на Еспланадній, але їх прибрали.
Трамвай – це класно, коли його не блокують автомобілі. Паркування це взагалі окрема болюча тема, в Європі почали перехоплюючі паркінги будувати ще з 1959 року, а в нас лише через 60 років дійшли до цього.
Але перехоплюючі паркінги — це добре, коли ви можете сісти на громадський транспорт і приїхати до нього. Або коли є інтегрована система приміських потягів і метро – як от в Лондоні, приміром.
А трамвай треба відроджувати. Нам треба нові трамваї, так само і тролейбуси. В нас зробили кілька якісних і дуже потрібних нових маршрутів з новими автобусами, 114 наприклад.
Цей маршрут і ще кілька запустили в рамках проєкту зі Світовим Банком і після досліджень. Тобто робити якісний транспорт можна, але для цього треба мати бажання, ресурси і розум.
— За останні Київ просунувся в плані зручності?
— Найбільший позитив – це будівництво і ремонти мостів і доріг, шляхопроводів. Люди часто на це скаржаться через утворення заторів, але якщо взагалі не ремонтувати, то тоді буде повний колапс.
Зрештою немає ідеальних міст, і майже в усіх європейських містах існують будівні лобі, але треба також мати обмежувальні механізми. В наших умовах треба випрацювати хорошу стратегію розвитку міста.
— Пішохідні мости — це позитив?
— Сама концепція пішохідних мостів хороша. Наприклад пішохідний міст на Труханів острів у свій час став справжнім відкриттям для киян. Їх треба робити, але мають бути адекватні конкурси. Зрештою пішохідний міст на Володимирській гірці зараз популярний серед киян.
Триразовий мер Боготи (столиця Колумбії) Енріке Пеньялоса, наприклад, зробив своє місто з американськими інвестиціями зручнішим для людей, силоміць створив смуги громадського транспорту, але він їх взагалі відділив, на них не заїдеш.
Колись він навіть приїздив до Києва і читав лекцію. Його знаменита і популярна фраза: що хороше місто – це місто, в якому ви хочете гуляти пішки.
Тим більше це стосується історичного центру міста. Історичний центр завжди буде місцем тяжіння. Але не всім і не завжди треба їхати в історичний центр «погуляти». Треба зробити так, щоб люди, які живуть на Харківському масиві, скажімо, могли вийти на свою вулицю і в них був сенс і цікавість для прогулянок. Має бути публічний простір, де буде комфортно і безпечно.
— У історичному центрі організувати публічний простір очевидно легше, а як зробити його правильно на лівому березі, де житлові масиви не мають багатої історії?
— Відповіддю є парки та сквери, які створюються зараз на лівому березі. Але навіть якщо взяти Чоколівку для прикладу, завжди можна знайти якусь місцеву історію або наратив. Бо просто настворювати парків і скверів недостатньо. Це зараз тренд, але має бути специфіка місця, щоб ми розуміли – це парк на Чоколівці, а це парк в Дарниці і він інакший.
Слід пам’ятати, що відкритий публічний простір — це не тільки парки, так само ним є і вулиця, на якій теж має бути цікаво, зручно і безпечно.
— Яке ваше улюблене місце в Києві, де було б не сумно прогулятись пішки?
— Мені дуже пощастило, бо я вважаю місце, де я живу, одним із найкращих. Це біля станції метро «Університет», поруч ботанічний сад, парк Шевченка, пішки можу дійти до Михайлівського майдану, Володимирської гірки і помедитувати — подивитись звідти на Дніпро, а потім піти собі додому. Взагалі в старому місті є свої проблеми, але життя вирує – інколи аж занадто, люди працюють, гуляють, майже всюди дороги рівні і лед-лампи горять, є дух міста.
Розмову вів Михайло Загородній
Важливі новини та перевірена інформація в Telegram і Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
