Киянин Вадим Івлев – професійний мандрівник, один з не багатьох, хто 10 років присвятив подорожам Океанією, вивчаючи людей та їх традиції. Не так давно він брав участь у міжнародній експедиції на острів Сігні біля Антарктиди, де встановив світовий рекорд за дальністю радіозв’язку, про що повідомляв «Вечірній Київ». Автор книжок про подорожі островами Папуа-Нової Гвінеї та інших, сьогодні розповідає про свою мандрівку на острів Пасхи.
***
Ми прибули на місце посеред квітневої ночі, через тиждень після Великодня. Гігантський літак Боїнг-747, в якому я летів разом зі своєю дружиною Оксаною, приземлився на летовищі Матавері, посеред безкрайнього Тихого океану. Ми оселилися в бунгало на околиці Ханга-Роа — головного селища острова. Вікна нашої кімнати виходили на океан, а веранда — на гарненький садочок, навколо росли квіти. Як тільки ми зайшли до кімнати, налетіла потужна злива, що припинилися так раптово, як і почалася. Над нами в усій красі простяглося зоряне небо — в його центрі сяяло сузір'я Південний Хрест, а величний у північних широтах Оріон скромно тулився скраєчку. Було тихо, як у театрі перед початком спектаклю, на якому ми займаємо найкращі місця у першому ряду.
Після вечері вирушаємо прогулятися. Вуличний торговець пропонує квитки на виступ танцювального колективу, але до початку вистави ще година. Тож щоб згаяти час, ми гуляємо вздовж крамниць із сувенірами. У вітринах все одне й те ж: статуї моаї із суворим обличчям, кохауронго-ронго — дощечки з письменами, ритуальні палиці, весла, прикраси реміро, схожі на півмісяць, магніти на холодильник, книги та листівки.
Господар крамниці дивиться на мене, відступає в бік і запрошує зайти. Усередині гарно й багато різних сувенірів. Я ретельно вивчаю вміст шаф і полиць. Беру експонати, роздивляюся, повертаю на місце й не знайшовши нічого цікавого, прошу в господаря дозволу скористатися його рукомийником. Йдучи по коридорах, завалених різними речами, я помічаю на стіні дві ні на що не схожі дерев'яні фігурки. Майстер їх вирізав, мабуть, не на продаж, а для себе.
Перша зображує тангата-ману — людину з пташиною головою і крилами, розміром із сокола, близько 35–40 см заввишки. У ній втілилося відчайдушне бажання полетіти, врятуватися від ворогів або від задухи замкненого простору клітки. Друга фігурка зображує змучену голодом людину (моаї кава-кава). Худий, як скелет, сутулий чоловік, у якого стирчать ребра, опуклий живіт, заплющені очі й запалі щоки. У фігурки довгі мочки вух, орлиний ніс, гостра борідка і рот, застиглий у страшній посмішці. Саме так могла б виглядати жертва міжплемінних війн і канібалізму.
Пізніше ми дізналися, що всього за шість років, з 1859 по 1865 рік, з острова були викрадені піратами або померли від голоду і хвороб кілька тисяч осіб. На спорожнілому острові вціліли лише 100 жителів…
Наступного дня ми беремо в прокаті маленький джип і вирушаємо в подорож навколо острова. Наш маршрут проходить уздовж берега від селища Ханга-Роа до закритої для відвідувачів зони вулкана Поїке. Далі вздовж північного узбережжя до чудесного піщаного пляжу Анакена, а потім вглиб острова і назад в Ханга-Роа. Головний колір острова — чорний — колір вулканічного каменю. Його розбавляє соковитий яскраво-зелений — колір свіжої рослинності. Ще один колір — сапфіровий синій — колір океанської глибини, місцями швидким пензлем замальований сніжно-білими пінними хвилями та смугами прибою. І, нарешті, кольори неба — бірюзовий і блакитний.
Дорога під час поїздки здається абсолютно порожньою, а місцевість безлюдною. Зрідка зустрічаються будки пастухів. З одного боку тягнеться скелястий берег, а з іншого — кам'янисті пагорби, порослі травою й чагарником. Нам часто зустрічаються дикі коні — деякі стоять прямо посеред дороги. На узбіччі лежить мертва туша, а на ній бенкетують хижі птахи хімангокаракара — місцевий різновид соколів.
Діставшись до кратера вулкана Рано-Рараку, ми проводимо кілька годин, оглядаючи древні статуї, розставлені на його схилах. Несподіваностає холодно, чорна хмара закриває сонце. Раптово стих вітер, що дув весь час. Настає тиша — не чути ні шелесту трави, ні криків чайок, ніби геть вимкнули звук. У повітрі пахне чимось гірким. Ми дивимося з тривогою. У покинутому некрополі, в кратері старого вулкана, крім нас немає жодної живої душі.
Раптом налітає буря — з неба нам на голову ллються потоки води. Ми біжимо до машини, але все одно по дорозі промокаємо до нитки. Біля підніжжя вулкана літня сеньйора торгує сувенірами. Щоб переодягнутися у щось сухе, ми купуємо футболки з принтами традиційних татуювань острів'ян.
На початок вистави ми трохи спізнилися. Дія на сцені була в розпалі, аж раптом зазвучала тиха музика і в центр вийшла пара молодих людей. Вони почали рухатися в наповненому ніжністю романтичному танку. Стрімко забили барабани, змінюючи ритм і проганяючи печаль. Палкі красуні, стоячи на місці, віртуозно рухали гнучкими тілами, а молоді чоловіки в пов'язках на стегнах кружляли, присідали перед ними, зображуючи пристрасне залицяння.
Веселі дівчата підбігли до нас і, схопивши за руки, потягли за собою в наповнений молодою енергією хоровод. Ми задихалися від шаленого ритму й радості, яка нас охопила. Навколо панувала ніч, шумів океан, яскраво світили зірки південних морів. Несподівано в небі ми побачили тінь сокола — його крила сяяли у світлі яскравої зорі, ніби до нього прихилилася його подруга — блискучо-білий птах-альбінос.
Довідка
Острів Пасхи належить Чилі. Він має розміри 24 × 12 км і розташований на відстані 3500 км від узбережжя Південної Америки. Полінезійська назва острова — Рапа-Нуї. Загалом він має багато назв, одна з яких перекладається як «пуп землі». Острів з’явився в результаті виверження чотирьох вулканів — у кожного є свій кратер, найвищий з яких становить 507 м.
Слідкуйте за актуальними новинами на наших каналах у Telegram та Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
