Олена ПЕТРИШИН
У рамках спецпроєкту «Переможці» розповідаємо про 10-річну Каміллу Алексенко, яка поборола рак і сьогодні мотивує інших.
Каміла – боєць. Принаймні, це перша асоціація, яка виникає при знайомстві з нею. Вона сміливо подає руку, йде попереду і не соромиться ставити питання. Дивлячись на неї, розумієш: вона свого досягне, а якщо на її шляху й траплятимуться перепони – то стануть її новою суперсилою. Так і торік, коли їй діагностували рак, вона витирала сльози з лиця мами і обіцяла, що «швидше всіх одужає». А також забороняла батькам називати себе «онкохворою» — лише «онковидужуючою».
«Каміла мені сказала: «Мама, не смій плакати. Я все пройду, чуєш?!» Дивилась на неї, і розуміла – не можу здатись, треба підтримувати доньку», — пригадує 36-річна Альяна Гаріпова, мама Каміли.
«До останнього вірила, що діагноз не підтвердиться»
Альяна родом з Узбекистану. Нині з чоловіком українцем живе в Києві. Окрім Каміли, сім’я виховує ще старшу доньку. Перші симптоми хвороби у Камілли з’явились якраз після того, коли вони їздили на батьківщину Альяни. Ввечері в дівчинки раптово піднялась температура, яка згодом повторилась. Врешті, після десятків аналізів та обстежень Камілі діагностували лімфому Ходжкіна.
«Скажу щиро – я до останнього вірила, що діагноз не підтвердиться. Навіть, коли лікарка запевняла, що усі аналізи про це говорять… Це було дуже страшно. Зараз говорю — мурашки по тілу, погляньте», — згадує Альяна.
Розуміючи, що з нею щось не в порядку, Каміла і сама переживала. Її стан різко погіршився.
«Постійно болів живіт, мене нудило, все тіло «ломило». Я не могла встати з ліжка, а коли вставала – здавалось, що виходжу із тіла, не відчувала його. Мені було страшно, я не знала, що зі мною», — пригадує дівчинка.
Втім, зціпивши зуби почала лікування. Після хіміотерапії в неї почало випадати волосся – новий образ став для неї ще одним непростим випробуванням.
«Волосся було практично по всій палаті, воно було ламке. Я не могла його розчесати. І мама запропонувала поголити голову… Погодилась, але потім плакала. Коли мене поголили, три дні не дивилась в дзеркало. Не те що незвично – страшно просто!» — каже Каміла.
Дівчинка зізнається: втрата волосся дуже похитнула її віру у швидке одужання. І ховати голову під шапочкою чи хустинкою для неї було нестерпно. На щастя, благодійники компенсували їй втрату кіс натуральною перукою, яку практично не помітно. Такий подарунок їй зробила всеукраїнська соціальна ініціатива «Hair for share», яку понад рік тому заснували волонтерки зі Львова та Києва спільно з БФ «Таблеточки».
«Я вже не могла дочекатись, коли мені принесуть перуку. Якось мама вийшла з палати, і повернулась з величезною красивою коробкою. Всередині було моє нове волосся. Довге, каштанове – таке ж як моє… Я була дуже рада!» — говорить Каміла.
Окрім перуки, БФ «Таблеточки» також допомагав Камілі ліками, дарував подарунки та консультував на всіх етапах лікування. Фінансово Камілу підтримували родичі та друзі, кошти надходили з Канади, Ізраїлю та навіть Об’єднаних Арабських Еміратів.
«Щоночі я мріяла, коли вже нарешті повернусь в школу»
Вже проходячи лікування, торік у грудні Каміла написала лист Св. Миколаю. Цього разу вона не просила жодних подарунків. Єдиним бажанням дитини було – якнайшвидше одужання.
«Щоночі я мріяла, коли вже нарешті повернусь в школу. Планувала, що одягну, як однокласники будуть мене зустрічати, радітимуть. Але для цього мені треба було одужати, — каже Каміла. – Коли писала лист святому Миколаю, ще раз це все прокручувала в думках. Навіть не підозрюючи, що Миколай почує моє прохання. Незадовго мені зробили томографію, і потішили, що променевої терапії вже не потрібно. І я одужую. Святий Миколай таки існує, уявляєте?!»
У вересні цього року Каміла повернулась до школи. Каже, що однокласники зустріли її власне так, як вона і мріяла.
«Я зайшла в клас, мене побачила моя подруга і закричала: «Каміла прийшла!!!» Усі підбігли до мене, почали обнімати. Тоді я ще раз переконалась, що мрії здійснюються», — наголошує дівчина.
Тепер Каміла марить відновити свої заняття з карате — до хвороби вона мала гарні успіхи у бойовому мистецтві і виборола близько 40 різних нагород.
«Карате – це моє найбільше захоплення. Зараз у мене синій пояс, мрію про чорний. Ще коли я тільки захворіла, то сказала собі, що обов’язково видужаю, і виборю нові перші місця. А потім розказуватиму про свою історію іншим», — каже Каміла.
До речі, про свій досвід боротьби з раком дівчинка почала розповідати ще з лікарняних палат. Вона створила свій YouTube-канал.
«Мені хочеться сказати світові, що рак – це не так страшно. Це лікується. Так, це довгий шлях. Але його можна пройти. Нас з мамою підбадьорювали історії про одужання. Якщо моя історія допоможе хоча б одній людині, буду дуже щаслива», — каже вона.
«У нас тепер є традиція з’явилась – щодня відкладаємо все і просто обіймаємось»
Сьогодні у Каміли вже практично таке ж життя, як і до хвороби. Вона ходить у школу, проводить час з друзями, переглядає улюблені мультфільми. Ще зовсім трохи і зможе також забути про перуку – її волосся вже добряче відросло та сьогодні виглядає з-під чужих кіс.
Запитую, що робитиме з перукою, коли своє відросте. Без вагань відповідає: подарує тим, кому вона буде в той момент потрібна.
Хвороба вже навіть вплинула на вибір професії Каміли. Сьогодні вона впевнена – хоче стати онкогематологом. Каже, що надихнулась своєю лікаркою, яка щодня підбадьорювала її, але попри це уважно стежила за лікуванням.
«Я знаю, як непросто людям боротись із раком. Тому мені буде простіше підтримати їх і зрозуміти. І водночас я буду для них мотивацією, що одужання можливе. І все ще тільки попереду. Бо пройшовши це, мені тепер нічого не страшно. Я переможниця, і знала це ще тоді, коли потрапила в лікарню», — наголошує Каміла.
Рак у доньки – абсолютно перезавантажив життя їхньої сім’ї, каже Альяна. Сьогодні вони більше цінують моменти, не відкладають на завтра мрії та намагаються якомога більше часу проводити разом.
«У нас тепер є традиція – щодня відкладаємо все і просто обіймаємось. Навіть, якщо в цей час подзвонить телефон, не зважаємо – в нас п’ять хвилин обіймів. Дивно, що людині треба так багато пройти, аби зрозуміти такі банальні речі, — говорить Альяна. – Понад усе хочу, щоб усі батьки, які сьогодні сидять біля ліжка хворої дитини, не здавались. Знаю, як важко вам зараз мені повірити. Але повірте – всім серцем, всією душею! Хвороба не обирає, але у вас є вибір – зробіть його на користь боротьби. І нехай ваші діти назавжди забудуть про біль».
Використання матеріалів сайту лише з активним посиланням на vechirniy.kyiv.ua
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
