Олена ПЕТРИШИН
Після війни ветеранам доводиться із пережитими емоціями повертатись до буденного життя. Часто таке завдання – непосильне, бо, як відомо, війна може наздогнати навіть в тилу. Фахівці нині говорять, що посттравматичний синдром може проявитись через місяці та навіть роки. І невідомо, які будуть наслідки у таких спогадів…
Журналістка «Вечірнього Києва» запитала у психолога Родіона Григор'яна — про важливість психологічної допомоги ветеранам, особливості бойового стресу та про те, чому важливо бути уважним і терпеливим до рідних, які повертаються з фронту.
Сьогодні Родіон Григор'ян консультує військових зі всієї України. Кияни-атовці можуть отримати його допомогу, звернувшись у Київський міський Центр допомоги учасникам бойових дій, що на вул. Хрещатик, 25.
«У нас досі не розвинена культура звернень до психологів»
— Понад шість років тому, коли тільки почалась війна на Донбасі, військові не охоче звертались до психологів. Родіоне, скажіть, будь ласка, чи сьогодні ситуація змінилась?
— На жаль, лише частково. Трохи збільшилось звернень з початком карантину – при чому не лише в тилу, а й на передовій. А загалом — в нас досі не розвинена культура звернень до психологів. І не лише серед учасників бойових дій – загалом. Це наслідки Радянського Союзу, коли психологія чи психотерапія виконувала каральну функцію. А з тих, кого «скеровували» до психолога, часто насміхались.
— Зрештою, в нас сьогодні люди досі плутають «психологів» та «психіатрів»…
— Так, і це теж проблема. Тому на початку тренінгів запитую у зали, чи розуміють вони різницю. І щоразу знаходяться ті, хто думає, що це один фах. Не буду зараз читати лекцію про це. Але найлегше запам’ятати так: психіатр лікує вже наявні психічні розлади, і залучає медичні препарати. Психолог не лікує, а допомагає зрозуміти себе, підказує, супроводжує.
— Чому бійцям не варто боятись розповідати психологу свою історію? Бо сьогодні страх – це одна з причин, чому люди ігнорують консультації.
— Ну, по-перше, тому, що є таке поняття як «професійна етика». І під час консультації завжди нагадую, що мені цілком можна розповідати все, що болить. І це безпечно! Бо я роками вибудовував свою репутацію, і не готовий її втратити. Також розповідаю, що був фронтовим волонтером, маю певний досвід екстремальних ситуацій і знаю, як реагує тіло і психіка на небезпеку. Тобто, намагаюсь створити таку атмосферу, в якій людина зможе відкритись.
— А якщо зихисник був розвідником, і не має права розповісти про певні ситуації, які гостро вплинули на нього?
— І такі випадки є, звісно. Але навіть, якщо по певних ознаках зрозумію, що людина говорить брехню, не буду наполягати на правді. А працюватиму з тією інформацію, яку почув. Бо брехня – це теж інформація, і вона може допомогти розібратись у ситуації.
— Інколи до психологів не звертаються, бо якраз вважають, що ви одразу зчитаєте інформацію і дізнаєтесь про якісь таємниці без бажання людини…
— Знову ж таки – психолог працює тільки по запиту. Ми не екстрасенси, і не маємо на меті розсекречувати таємниці. Ми не тиснемо, не вимагаємо. Я, наприклад, без волі людини ніколи не берусь робити якісь поспішні висновки про її життя чи про ситуацію.
Але найкраще в цьому випадку працює сарафанне радіо – військові звертаються, бо знають, що допоміг побратиму, що було комфортно спілкуватись і вдалось розв’язати проблему. Сьогодні мені доводиться працювати із військовими з усієї України, які мене знаходять у Facebook чи просто телефонують.
«Мені доводилось терміново виходити із транспорту, бо телефонували захисники, які були на межі до самогубства»
— А дистанційна психологічна допомога бійцям взагалі ефективна? Чи все-таки краще віч-на-віч спілкуватись?
— Звісно, мені легше працювати, коли бачу очі людини, можу відстежити емоції, міміку. Тому прошу при можливості як мінімум ввімкнути відеозв’язок. Але обставини не завжди дозволяють. Інколи мені телефонують просто з окопів чи з бліндажів. І в паніці просять допомоги. У такому випадку вже неважливо – в якому форматі допомагаю. Важливо – вчасно надати цю допомогу.
Були випадки, коли мені доводилось терміново виходити із транспорту чи, наприклад, запізнюватись на сімейний похід в кінотеатр, бо телефонували захисники, які були на межі до самогубства, вже прощались з рідними… І обережними кроками я стабілізував їхній стан.
— У суспільстві заведено вважати, якщо людина попереджає про самогубство – значить її наміри не серйозні. І вона лише хоче привернути увагу до проблеми. Це дійсно так?
— Дуже дякую вам, що озвучили про це. Бо насправді це дуже популярний міф, який підтверджує: сьогодні суспільство абсолютно не розуміє, що відбувається з людиною у моменти відчаю. Зокрема, і з військовим. І коли, наприклад, ветеран за крок до самогубства, він справді може про це у якийсь спосіб попереджати. Свідомо, чи несвідомо. Також він може прощатись з родиною, «кидати» якісь слова, можливо, навіть жартувати. І до цього треба прислухатись, а не одразу відповідати: «Та що це ти таке видумав, не говори дурниць!». І тому слова прощання не треба знецінювати – вони мають сенс!
«Один з найбільших міфів, що чоловіки не плачуть»
— А якщо говорити про фізичні ознаки, які можуть попередити про наміри піти з життя. Які вони?
— Все індивідуально. Хтось може все тримати в собі, бути замкненим. Хтось навпаки – говоритиме, що болить. Найгірше — в моменти чоловікам важко бути щирими. Бо один з найбільших міфів, що чоловіки не плачуть. І коли захисник зіштовхується із внутрішньою проблемою, страхом, панікою, йому простіше все тримати в собі, ніж пояснити рідним, чому він – сильний та впевнений в собі – чоловік не може справитись з емоціями.
І тому вони часто терплять, долаючи дискомфорт, напруження. А пізніше в якийсь момент не можуть з цим більше справитись і приймають фатальне рішення. Є також випадки, коли з людиною начебто все гаразд, а психологічні тести сигналізують про складну депресію. Тоді намагаємось розбиратись у ситуації і запобігти біді.
«Стрес – це не сама ситуація, а наше сприйняття ситуації»
— На ваш погляд, у кризових випадках військовий може сам справитись?
— Аналогічно, як тіло має імунітет, так і психіка може самостійно відновитись . Знову ж таки – все індивідуально. Когось біда мотивує рухатись вперед, загартовує. Когось ламає. Я завжди намагаюсь запропонувати ресурсні способи, які допоможуть подолати складні ситуації і швидше добитись потрібного результату. Тобто, бути ефективним.
— Родіоне, на ваш погляд, допомогти військовому може будь-який психолог чи лише військовий?
— З бійцями можуть працювати усі психологи, які пройшли певну підготовку, розуміються на військовій психології чи на психології травми. Бо дуже важливо знати, як з цим працювати і які є способи, щоби стабілізувати стан ветерана. Сьогодні є тенденція, коли військові навчаються на психологів. І це дуже круто, насправді – тому що все-таки принцип «рівний рівному» дуже актуальний. Після фронту, коли у вояків змінюються цінності, їм легше довіряти свої історії побратимам.
— Ви були на передовій і про те, як реагують психіка і тіло на важкі ситуації, знаєте не з книжок. Розкажіть про це.
— Є думка, що стрес – це не сама ситуація, а наше сприйняття ситуації. Тобто на одну й ту ж подію кожен реагуватиме по різному. Але наука говорить, що у критичних ситуаціях – як от загроза життю, поранення, загибель друга – абсолютно кожен буде реагувати дуже гостро. Були зафіксовані випадки, коли під час Другої світової війни солдати втрачали розум, бо не могли приймати свою роль вбивці.
Часто травма працює таким чином, що актуалізуються неефективні моделі поведінки людини. Бійцеві здається, що йому не справитись, він не знає, як реагувати. З’являється відчуття безвиході, кризи.
«Бійцям треба розповідати, що таке бойовий стрес та які є техніки самодопомоги»
— Можливо, тоді варто готувати до війни? І проговорювати із військовими під час вишколу основні моменти, з якими їм доведеться зіштовхнутись?
— Так, і такі тренінги потрібні абсолютно усім, без виключення. Бо у мирному світі людська психіка не може бути готовою до кризових ситуацій. Це як піти у спортзал і спробувати без підготовки підняти штангу. Вона звалиться на вас так само як і побачене на війні. А, можливо, розчавить.
Тому бійцям треба розповідати, що таке бойовий стрес і травма, як зібратись думками на фронті, які є техніки самодопомоги, як розважливо приймати рішення під обстрілами, чим себе мотивувати, коли опускаються руки. Особливо ці нюанси варто проговорити із командирами, які несуть відповідальність не лише за себе, і від чиїх рішень у буквальному сенсі залежать життя солдат. Психологічні тренінги такі ж важливі, як і навчитись правильно накладати джгут і надавати першу медичну допомогу. І сьогодні військовим під час підготовки до фронту про все це розповідаємо.
— У США чи, наприклад, Ізраїлі діють цілі психологічні програми, які проходять військові після «гарячих» точок. І лише після цього їх відпускають додому, до рідних. Можливо, Україні також важливо запозичити такий досвід примусового психологічного відновлення?
— Потрібно, щоб військові проходили принаймні програми декомпресії. Щоб спробувати людині помогти відпустити пережиті ситуації, видихнути, перезавантажитись. Якщо велику важку шафу, наповнену прожитими стресами, хоча б на сантиметр зсунути з місця, у бійця вже з’явиться розуміння, що є світло в кінці тунелю. Зрештою, таке кількаденне відновлення також би помогло усвідомити: психологія – це не страшно, не соромно. І якщо пізніше вояка буде наздоганяти війна у тилу, він знатиме, куди йому звертатись.
«Мені легше працювати з людиною, коли вона подає мені руку»
— Здебільшого військові самі звертаються до вас чи з ініціативи близьких?
— По-різному. Якщо захисник сам приходить, то вважайте: половина шляху вже здолана. Бо визнання проблеми та бажання її вирішити – це надзвичайно великий ресурс, який допоможе знайти вихід. І мені легше працювати з людиною, коли вона подає мені руку. Але є епізоди, коли рідні з безвиході просять помогти їхньому чоловікові чи синові, який переживає складний період. Для них допомога психолога – це ледь не останній шанс витягти близьку людину з кризового стану. Загалом ми завжди боремось за кожну людину, якій треба допомога. І тут не питання статистики, а питання кожного життя.
— А родині також потрібно готуватись до повернення ветерана? Бо сьогодні все частіше говорять про масові розлучення у сім’ях військових…
— Знову ж таки через відсутність культури звернення до психолога, мало хто задумується про потребу таких консультацій. Водночас дуже важливо знати, як говорити з батьком, з сином чи з братом. Про що краще мовчати, як запитувати і чи взагалі варто про щось питати.
Але сьогодні нечасто рідні працюють на випередження. Зазвичай звертаються вже тоді, коли проблеми очевидні, коли захисники починають зловживати алкоголем… Важливо, що й сам ветеран також має розуміти: його рідним було надзвичайно непросто, коли він був на передовій. Що вони постійно хвилювались, не спали ночами, з острахом підіймали слухавку… Має бути співпереживання і розуміння пережитого в обох сторін.
«Війна – це не лише їхня історія, а й наша спільна»
— Сьогодні у частини суспільства є дещо упереджене ставлення до учасника бойових дій. Вважають, що атовці «потенційно небезпечні»…
— Це все через незнання чи нерозуміння ситуації. Сьогодні бракує пропаганди, що війна – це не діагноз, а лише певний досвід. І суспільству потрібно про це розповідати. Так, у декого є певні труднощі з адаптацією. Але треба з розумінням до цього ставитись. Бо війна – це не лише їхня історія, а наша спільна. І тому мусимо бути більш терплячими та добрішими до усіх тих, хто боровся чи борються за наш мир та спокій.
Фото Олена Петришин
Використання матеріалів сайту лише з активним посиланням на vechirniy.kyiv.ua
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
