«Вечірній Київ» продовжує публікувати розповіді, які надійшли на конкурс «Місто каштанового щастя». Серед них – теплі спогади корінної киянки в четвертому поколінні, бібліографа Ілони Кассандри.
БАГРИНОВА ГОРА
З усіх куточків каштанового щастя найулюбленішим для мене з дитинства було невелике селище в Лисогірському мікрорайоні столиці. Дістатися туди можна повернувши з проспекту Науки за Інститутом фізики напівпровідників на вулицю Лисогірську. Приміщення для досліджень та заводські корпуси розміщені на парній стороні Лисогірської, а навпроти – багатоквартирні будинки з мезонінами, збудовані для наукових співробітників. Далі триповерхові змінюються більш затишними двоповерховими будиночками. Потім Лисогірська завертає праворуч, до селища, а вниз веде вже Лисогірський узвіз. Остання дослідницька установа на заповітному шляху – Інститут проблем безпеки АЕС. За його лабораторіями й приховано милий серцю закутень. Побудоване полоненими німцями, селище тричі змінювало назву: воно звалося Багринів на честь знищеного німцями села Багринова гора; на догоду генсеку мало назву Хрущов, а після стало просто Жовтневим. Дві вулиці, Ракетна та Панорамна, за селищем зливаються в дорогу, яка біжить далі до проспекту між чергових дослідницьких будівель і експериментальних ділянок.
Центром селища вважають величний, як вікторіанський особняк, кінотеатр «Маяк». На жаль, він закрився у 92-му році, і темна бронза крайніх літер вже тоді була злизана часом та вітром. Зараз перша і остання букви зовсім вибілені, тож назва скоротилася до імені «Ая». Велике вікно-троянда під самим дахом тримається щосили, тоді як одна з менших троянд перетворилася у вітряну лазівку. Порожні прорізи балкону ваблять нині птахів на холодну ночівлю.
Тоді ж, в дні мого дитинства, тут вирувало життя, в приміщенні кінотеатру, тобто Будинку культури, працювали гуртки, буфет і магазин, а ввечері усі обов'язково приходили на кіносеанс. Навіть ми з сестрою частенько відвідували «Маяк», хоча поблизу нашого дому розташовувався найбільший, у свій час, кінотеатр «Ленінград», дітище архітектора Осипа Кривоглаза. Тоді поруч із кінотеатром був невеличкий фонтан, а ще «Ленінград» милував око авторськими афішами штатного художника.
Жовтневе складалося з двоповерхових будинків на дві сім'ї. В одному з таких, наприкінці Панорамної, і жила моя прабабуся Ольга Василівна Дракіна. Ніби все ті ж дві кімнати, що і в міській квартирі, але одна з них на другому поверсі, а перед будинком палісадник з мальвами, за ним два горіхових дерева, а на задньому дворі – сарайчик для садового інвентарю та старих речей, абрикос, невеличка груша та величезна біла шовковиця. Де ще в місті таке можливо? Ми з сестрою полюбляли бувати у прабабусі. Шкода що дідусь Юрій, її син, не дуже шанував гостей, особливо галасливих і метушливих дітей. З цієї причини ми гостювали в селищі не часто, лише коли точно знали, що не будемо йому докучати.
Були в селищі й свої незручності. Так, воду доводилося гріти, навіть щоб вимити посуд. Над латунним краном виблискував лише один вентиль, а на сам кран був надітий обрізаний напальчник, щоб холодна вода не розбризкувалася, а текла рівним струменем. Також була потрібна певна вправність, щоб запалити газову піч в нижній кімнаті. Але прабабуся відмінно з усім справлялася. Маленьку вовняну хустку вона зав'язувала ззаду, немов бандану. На усмішливому обличчі з точеним профілем зморшки були ледь помітні. В ласкавих горіхових очах танцювали світлячки. Вона була така молода, моя прабабуся…
Секрет цієї молодості полягав в особливості родичів по материнській лінії: в ній палкі й романтичні натури знаходили супутника та створювали сім'ю ще в юності. Приміром, Олександр Василевич Дракін, мій прадід по матері, народився в один рік з Пантелеймонівною, бабусею по батьковій гілці. Буду звати її так, бо вона теж мала ім’я Ольга і це може заплутати читача. Прадід став батьком рано, в 17 років, а сімнадцять років потому стала матір'ю його дочка Алла.
Пантелеймонівна ж народила мого батька в 30 років. Таким чином, у період, за який в батьківському родоводі змінилося одне покоління, в Дракіних — два. Як наслідок, попри поважні статуси, всі вони були дуже молоді.
Смерть бабусі Алли на сорок сьомому році життя стала величезним потрясінням для мене. Я досить довго не могла примиритися з такою втратою, а коли навчилася з цим жити, то дуже дивувалася стійкості та життєвої мудрості моєї прабабусі. Адже її втрата була незрівнянно більше за мою. Алла приходилась їй дочкою, а найстрашніший сценарій для батьків — це пережити своїх дітей… В житті схожість матері й дочки не надто впадала в око: в Ольги Василівни волосся кольору пшениці, а усміхалася вона крадькома, але дуже тепло. Бабуся Алла була блондинкою і посміхалася як голлівудська актриса. Лише на деяких старих фото вони були дійсно схожі.
Прабабуся завжди була нам рада, трималася весело і невимушено, ніби немає на світі ні осінньої хандри, ні втоми, ні болю. Рухалася вона так спритно і граційно, ніби не пережила перелом та неправильне зрощення кісток, коли ногу довелося ламати вдруге.
Співпереживала серіальним героям так щиро й гаряче, ніби сама не випила такої гіркої чаші, втративши самих близьких людей. Смерть чоловіка, могутнього і сильного захисника; стійкого солдата, який пройшов усю війну і повернувся, щоб на довгі роки стати надійною опорою для неї та дітей. Смерть доньки, такою стрімкої і невгамовної, ніби знала, що відпущено їй не так вже й багато і поспішала жити, палати й віддавати себе.
Сама ж прабабуся горіла не так яскраво, але рівно й постійно. Вона давала нам з сестрою те тепло, якого ми не отримували в гостях у ревнивої та суворої Пантелеймонівни та її аскетичної сестри. Ті бабусі нас не балували, не вели щирих бесід за чаєм, проте з задоволенням шикали та смикали.
Прабабуся дозволяла розглядати усі свої скарби: набори листівок з популярними акторами та далекими містами, коробки з нитками й ґудзиками, скриньку з брошками та значками. Прості страви виходили в неї неймовірно смачними, навіть смажена картопля з хрусткою скоринкою. Її трав'яний чай дражнив пряним ароматом, а фірмове печиво, схоже чи то на тюльпани, чи на ведмежі сліди сестра називала «Лапами».
Через скупчення меблів нижня кімната здавалася маленькою. В центрі панував стіл, увінчаний величезним букетом вогняних ліхтарів фізалісу. Сходи на другий поверх, де жив її син, починалася в кутку, поруч пічка, за нею ліжко з подушкою, на вишивці якої рожевощока Червона Шапочка морочила гривастого вовка. Кінець однієї стіни, далі вікно, телевізор на тумбі, а біля вікна у протилежної стіни ліжко з пледом, яке виконувало функції дивана. Потім шафа, невисока, світла, майже руда. Просвіт двері та буфет з великодніми курчатами на пластикових ніжках та скляним посудом. І ось, знову, сходи! Вони мені особливо подобалися. Червоні, з високими східцями та колонами білих балясів, які формували загороджувальний борт верхнього коридору. Нагорі ми бували рідко і тому це нам особливо подобалося. Крім кімнати з найпростішими меблями там була засклена веранда з ажурною журнальною етажеркою, а біля сходів стояв величезний старовинний комод. Досі згадую той захват і запал, коли ми з сестрою поспішали нагору по високих східцях, потім заворожено дивилися униз, осідаючи на підлогу й обхопивши пальцями різьблені стовбури балясів, нібито ми за ґратами; дивилися на поворот сходів та важку оксамитову штору, схожу на театральну завісу. Давним-давно тут сиділа в засідці маленька банда, з нашої мами і її двох братів. Прадідусь не дозволяв їм дивитися дорослі фільми про гангстерів і відсилав нагору, де стояли тоді дитячі ліжечка. Але пустуни вичікували, а потім тихесенько, спускалися по сходах, щоб пригорнутися, хто стоячи, хто сидячи, до просвіту завіси, в якому було видно екран телевізора.
Тільки в будинку прабабусі я відчувала фізично те, що називають «корінням». Енергетика її будинку була неймовірно близька мені, я обожнювала в ньому кожен предмет. Подобався і незмінний аромат із сухих трав і волоських горіхів, і всі ті лагоминки, що припасла для нас чудова господиня.
Їхали ми від прабабусі ввечері, чи не останнім транспортом, пересаджуючись біля кондитерської фабрики на автобус, що йде до Дарницької площі; з зупинки на височини вдало проглядалися будівлі кондитерської фабрики. «Деміївської парової фабрики шоколаду й цукерок», як називалася вона за часів заснування. Вітер доносив дражливі солодкі карамельні пахощі, а я, дивлячись на просмолений дах найближчого цеху, уявляла як скаче по ньому вороний кінь в пошуках спуску, ніби в пісні про крутий берег. А ще я думала: яка ж молода в нас прабабуся! Бабусі батьківської лінії виглядали старшими за неї і ніколи не були такі веселі й ласкаві. Вона настільки не відповідала своєму статусові, що хотілося уявляти її колишньою, за часів її розквіту, такою ж юною, як це місто щовесни.
Наприкінці життя прабабуся обміняла будинок на звичайну міську квартиру. Не знаю чи згадувала вона про нього з жалем, чи бачила у своїх снах? Мене ж досі накриває дивна задушлива туга при думці що все залишилося далеко в минулому. Але пам'ять зберегла все, до найдрібніших деталей і коли я пишу, далекі солодкі спогади течуть по венах та відбиваються в очах. Вони стають палітрою кольорів для зоряного пилу на підвіконні, пелюстків на пшеничному волоссі, відблисків заходу сонця в горіхових очах. Для селищної дороги, яка втікає в далечінь. Для кожного скрипу мостини, морозного холоду в сінях, дотику до різьблених балясів… Будинок на Багриновій горі назавжди залишився для мене непорушним острівцем щасливих спогадів.
Нагадаємо, термін подання розповідей на конкурс Місто каштанового щастя продовжили до 24 квітня.
Читай "Вечірку" в Telegram та Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
