Київські історії кохання до Дня святого Валентина

Обрані сюжети можна пов’язати з Всіхсвятською церквою Києво-Печерської лаври. Фото Бориса Корпусенка

Напередодні Дня святого Валентина старший науковий свіпробітник науково-дослідного відділу історії та археології Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Ганна Філіпова розповіла три історії кохання з «мазепинської доби», які пов’язані з лаврською Всіхсвятською церквою.

Печерські схили пам’ятають не одну історію кохання. Такою є доля будь-якого міського простору, де в землі, в стінах споруд, та навіть в повітрі переплелися відлуння тисяч голосів та сотень поколінь. Особливу цікавість становлять історії про почуття трьохсотрічної давнини, адже не так вже багато джерел доносять до сьогодення саме людський вимір буття. Тим більше, що мазепинська доба позначилася в історії України потужними культурними впливами з Європи, звідки й походить традиція святкування дня святого Валентина.

Обрані сюжети можна пов’язати з Всіхсвятською церквою Києво-Печерської лаври. Це місце стало точкою перетину для багатьох життєвих шляхів, а пристрасті, які вирували в людських душах, вплинули на життя та хід історії. Політика завжди творилася звичайними живими людьми, і бачимо, що визначні події, відомі з підручників, неможливо зрозуміти без врахування чуттєвого досвіду.

Тож, перенесемося на початок 18 століття. Фінал побудови мазепинських мурів навколо Печерського монастиря, частиною яких і є церква Всіх святих, співпав зі знаменними подіями з приватного життя гетьмана. Близько 1702 року померла його дружина Ганна Фридрикевич, з якою він прожив від 1668 року. І скоро Іван Мазепа, на той час — чоловік поважного віку, звернув погляд на свою хрещеницю, юну доньку генерального писаря Василя Кочубея, Мотрону. Його сватання до дівчини в 1704 році стало початком історії, що окриляла натхненням письменників, художників, кінорежисерів…

Всіхсвятська церква, що й нині височіє над одним із в’їздів до монастиря, знову прикрашена колись збитим гербом Мазепи. Варто дати волю фантазії, і почуєш голос славного гетьмана: «Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не споминай же…». Так поважний благодійник Печерської обителі міг звертатися він до своєї хрещениці.

Пізнє кохання гетьмана розквітло на тлі драматичних подій. Батько Мотрі, кум та приятель Мазепи, водночас був і його суперником у гонитві за владою. Колись вони обидва брали участь в Кримських походах, і саме тоді об’єднали зусилля задля повалення гетьмана Івана Самойловича. Булаву отримав Мазепа, та подейкували, що Кочубей все ще волів посісти гетьманський уряд. До того ж, він належав до угрупування полтавської старшини, яке підтримувало орієнтування Гетьманщини на Туреччину, в той час як Мазепа поступово повертався від Москви до Швеції. За переказами, дружина Кочубея, в дівоцтві Любов Жученко, теж робила все, аби підігріти амбіції чоловіка.

Зрештою, змова полтавців проти гетьмана увінчалася знаменитим доносом цареві Петру, де Мазепу було звинувачено в державній зраді, і звідки переважно й черпаємо відомості про його стосунки з Мотрею. До слова, ображений батько стверджував, що Мотрона, охоплена палкими почуттями чи обдурена досвідченим ловеласом, навіть втекла з дому, бажаючи знайти притулок у коханого. Однак, російський цар не йняв віри Кочубею та його союзникам, найвідомішим з яких був полтавський полковник Іван Іскра, і видав їх гетьманові на суд. Влітку 1708 року, серед військового обозу в селі Борщагівка, життя гетьманського кума перервала сокира ката. Відслухавши літургію, Мазепа дозволив поховати тіла страчених — і вони знайшли спочинок в Києві, біля стіни Трапезної церкви Печерського монастиря.

Здавалося б, жодних секретів не лишила історія перед допитливими поглядами, зверненими до драми, поставленої самим життям. Та ось серед стосів трьохсотрічних листів, чолобитних, списків майна, заповітів трапляється пожовклий документ. Збляклі чорнила ніби промовляють: «ось я, Семен Чуйкевич, очільник Генеральної військової канцелярії, зять Василя Кочубея, і ось моя оповідь».

Чуйкевич, син наступного генерального писаря, молодий та освічений, взяв шлюб з Мотрею в 1707 році — батьки обвінчали молодих, не зваживши на несхвалення з боку Мазепи. Історики характеризують молодшого Чуйкевича як людину освічену: змолоду він займався правом. Тож, він був типовим представником козацької еліти мазепинської доби. Очевидно, що така партія більше пасувала Мотроні, ніж її власний хрещений батько — такий шлюб, до речі, й не міг бути легко освячений церквою, адже подібні стосунки прирівнювалися до інцесту.

Можливо, навіть політиком макіавеллівського штибу, яким був Мазепа, керували ревнощі, коли він звинуватив Чуйкевича у державній зраді, і звелів кинути до в’язниці. Так любовні, сімейні, політичні стосунки розділили родину Чуйкевичів. Після допитів та тортур Семен звернувся до свого батька, Василя Чуйкевича, прохаючи про заступництво перед Мазепою… і отримав відмову.

А далі були бурхливі, доленосні для України події 1708–1709 років — у розпалі війни між Московським царством та Шведським королівством, в розпалі розбрату між козацькою старшиною. Бажаючи здобути волю від Москви, болісно вражений зростаючими імперськими амбіціями Петра І, у жовтні 1708 року Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Батько Семена Чуйкевича пішов за Мазепою, а чоловік Мотрі, звільнившись з тюрми, присягнув Петру І в Лебедині. Наступного разу батько і син зустрілися вже на полі битви під Полтавою: потрапивши в полон до росіян, Василь Чуйкевич прохав сина про заступництво… і отримав відмову.

Гортаючи сторінки давніх рукописів, гуляючи Києва-Печерською лаврою, споглядаючи золотаві відблиски церковних куполів, згадуєш рядки епітафії на надгробку Кочубея та Іскри: «Понеже нам страсть и смерть повеле молчати, сей камень возопиет о нас ти вещати…». Генеральний писар Василь Чуйкевич загинув у далекому Сибіру — разом з багатьма мазепинцями, чий порив до звільнення від пазурів двоголового орла скінчився поразкою.

Наказний генеральний писар Семен Чуйкевич згадував про свою дружину в чолобитній до Малоросійської колегії — імперського управлінського органу, заснованого Петром І замість скасованого гетьманства. Українській державності лишалося зробити кілька останніх подихів — перед тим, як остаточно розчинитися у вирі російського наступу.

А Мотря Кочубеївна… чи пам’ятала вона свого коханого Мазепу, доживаючи життя в новій, остаточно поневоленій Україні? І чи згадував про Мотрю в останні дні свого життя Іван Мазепа? Він помер у вигнанні, в далеких Бендерах, ненадовго переживши крах своїх волелюбних сподівань та втративши все, що мав.

А Всіхсвятська церква, яка могла чути молитви Мазепи про упокій першої дружини чи щасливий другий шлюб, продовжувала прикрашати Лавру — вже без збитого герба опального гетьмана. Навесні 1718 року вона постраждала від найбільшої в історії обителі пожежі, що так відгукнулася у всій Гетьманщині, привабивши до монастиря багатьох благодійників. А з її відновленням пов’язано ще одну історію кохання — Параскеви та Андрія Лизогубів.

Андрій Лизогуб, нащадок славнозвісного козацького роду, спочив у 1737 році. Перед тим він втратив сотництво в Конотопі в результаті конфлікту з гетьманом Іваном Скоропадським та володіння в Стародубському полку, відмежовані фаворитом Петра І, князем Меншиковим. Лизогуб мав репутацію людини жадібної та конфліктної, і не раз сам відбирав землі в інших козацьких урядовців. З точки зору релігійної моралі того часу його душа напевне потребувала допомоги у здобутті вічного спокою. Та й родинні справи залишали бажати кращого: між дітьми сотника тривав непростий переділ майна. Тож після смерті чоловіка пані Параскева вирушила на прощу до Києва, щоб дати у Печерському монастирі особливу обітницю — на спомин про коханого чоловіка відновити Всіхсвятську церкву.

З пори пожежі тривала відбудова барокового ансамблю Лаври — і Лизогуби закарбували власну історію подружньої любові в мереживі різьблення по дереву. Параскева надала кошти на створення іконостасу — мабуть, навзамін тому, який було поставлено ще за попереднього патрона церкви, Івана Мазепи. Гетьманський герб, колись збитий, в наш час відновлено: саме він, перегукуючись з хрестами на банях, зустрічає всіх, хто хоче завітати до Києво-Печерської лаври з боку Економічної брами.

Пройшло три століття. Стіни печерських церков досі бережуть не тільки молитви, а й життєві таємниці своїх славнозвісних вірян-козаків. Скільки ще любовних драм приховують на перший погляд стримані документи та історичні пам’ятки? Почуття наших далеких предків могли бути світлими та ніжними, а могли руйнувати долі людей та цілих країн — та незмінно цінним є те, що через багато років ми маємо змогу говорити про це та отримувати від історії важливі уроки».

Дякуємо к.і.н., старшому науковому свіпробітнику науково-дослідного відділу історії та археології Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Ганні Філіповій.