Бій під Крутами сучасниками тих подій окреслено не інакше як «українські Фермопіли» — відсилання до легендарної, окутаної міфами битви 300 героїчних спартанців проти перської навали вибрано не випадково. Крути для українців дійсно набули схожого значення, як і Фермопіли для греків.
Багато доказів для цього шукати не треба, важливу історії незалежної України битву за Донецький аеропорт у 2014-15 роках майже одразу почали порівнювати з подвигом українських студентів поблизу залізничної станції Крути, які допомогли подарувати надію на молодій українській державі. Героїв Крут навіть почали називати «першими кіборгами».
Напередодні Крут
Українська революція 1917-1921 років була часом потужного національного піднесення, але одночасно і великої невизначеності. Україну, яка взяла власну долю у свої руки з усіх боків оточували вороги. Найбільший з них, як це було майже в усі періоди нашої історії, прийшов зі сходу.
У листопаді 1917 році до влади у Росії прийшли більшовики, які сприймали українську незалежність приблизно так само, як і царська влада — для них це було чимось немислимим. Більшовики оголосили ультиматум з цілим рядом вимог, одним з яких було впустити російські війська не територію України, що було одразу ж відкинуто. Не гаючи часу, Росія оголосила Україні війну і вже 7 січня 1918 року було почато загальний наступ, метою якого було захопити усі українські землі.
Їхній поспіх був не випадковим, адже майже одночасно у Бресті розпочались критичної важливі для України перемовини. Делегація на чолі з головою Ради Міністрів Всеволодом Голубовичем потребувала часу для укладання необхідного миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Цей мирний договір означав і офіційне визнання, а заразом і військову допомогу.
Підписання мирного договору в Бересті
Українські війська перебували далеко не в найкращому стані, дезорганізований східний фронт та стомлені бойовими діями та революційними подіями солдати були нездатні захищати протяжні кордони. До середини січня більшовики на чолі з Михайлом Муравйовим вже захопили більшу частину Лівобережжя України і швидко рухались на Київ.
Крути очима очевидців
…Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті її самому Києві щодня можна було сподіватися повстання — спогади Ігоря Лоського, історика та учасника бою під Крутами.
Найнебезпечнішим українське командування вважало полтавський напрямок, там знаходились і найбільш боєздатні військові частини — Січових стрільців та Гайдамацький кіш Слобідської України. Цей розрахунок не справдився, головний удар йшов з Чернігівщини, на ключову станцію Бахмач, взяття якої відкривала дорогу на столицю.
Стратегіча ситуація у січні 1918 р.
22 січня Центральна рада прийняла ІV Універсал, яким проголошувалась незалежність України. Ця подія стала своєрідним сигналом для більшовиків, що гаяти час більше не можна, оскільки універсал був кроком і до визнання України на міжнародній арені при переговорах в Бресті.
Пройшло ще два місяці, й Україну проголошено самостійною державою. Найвищий ідеал був досягнутий, але разом з тим настав новий іспит для цілої нації — удержання цієї самостійності. Чорною гадюкою пронеслася вістка про похід Муравйова, що «ніс на вістрях багнетів свободу північного брата». Почуття тривоги з кожним днем росло в серці всякого свідомого українця. Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «Що ж далі?» — спогади Бориса Монкевича, сотника Армії УНР та учасника бою під Крутами.
Розуміючи критичність ситуації, для того, щоб зупинити більшовиків та дати час українській делегації зробити свою справу, військове командування направило усі сили, які були наявні на той момент у розпорядженні Центральної Ради.
Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі — спогади Аверкія Гончаренка, командир українських частин у бою під Крутами, старшина Дивізії СС «Галичина».
Такими силами в тих умовах був Студентський курінь Українських січових стрільців, створений на базі студентів молодших курсів Київського університету Св. Володимира (нині КНУ ім. Шевченка), який налічував 550 людей. 120 з них відправляться на станцію Крути. Всупереч радянським міфам, участь у курені була добровільною, юнаків навчали стріляти та кидати гранати, а основне їхнє завдання — було підтримання порядку і лише необхідність змусила український уряд відправити їх на допомогу.
Єдине «військо», яким розпоряджав Український уряд, була перша сотня Студентського куреня. Однак, це військо, в більшості, ще не вміло тримати в руках рушниці, але іншого виходу не було. До того ж самі січовики (переважно наймолодші з них) з великим захопленням поставились до можливості від’їзду на фронт. Найбільше прикро вражений був тим старенький полковник, який жив у школі і встиг щиро прив’язатися за кілька днів до молоді — спогади Ігоря Лоського, історика та учасника бою під Крутами.
Попри підготовку, багатьох юнаків важко було назвати добре навченими. Крім того, в українському війську були постійні проблеми зі зброєю і амуніцією, до того ж чисельно росіяни значно переважали українців.
Здавалося, наступ росіян вже неможливо зупинити, та поблизу Курт на «червоноармійців» чекав неприємний сюрприз. Попри нерівні сили тут оборону тримали 520 українських вояків, студентів та юнаків. Їм протистояли близько 3500 тисяч вояків, 400 матросів з Балтійського флоту та один бронепотяг.
В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так:
«Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьоравно расстрєляю.»
Я відповів, що до зустрічі все готове — спогади Аверкія Гончаренка, командир українських частин у бою під Крутами, старшина Дивізії СС «Галичина».
З української сторони військами командував Аверкій Гончаренко — командир куреня першої української військової школи імені Богдана Хмельницького. Курсанти цієї школи так само взяли участь у боях під Крутами.
Бій розпочався 29 січня 1918, попри десятикратну перевагу більшовиків, як у солдатах, так і в озброєнні, українці завдали росіянам значних втрат і до вечора змогли втримати безперервно наступаючі війська. Ближче до ночі стало зрозуміло, що утримувати значно переважаючі сили стає неможливо, тому Гончаренко дав наказ відступати в бік Києва. Більшість підрозділів змогли успішно відступити без значних втрат.
Все перемішалося… Стріляли один одного… Облилися кров’ю багнети… Але вдесятеро більше ворогів перемогли. Почався швидкий, вже неорганізований відступ до потягів, а більшовики з криком «Ура!» кинулися до станції, яку охороняли 50 студентів, переважно ті, що не вміли стріляти — спогади Михайло Михайлика, поручика авіації флоту УНР та учасника бою під Крутами.
Проте, на жаль, не обійшлось і без трагедії, адже в метушні відступу 27 студентів, не зорієнтувавшись у темряві, повернулась до станції Крути, яка вже була повністю захоплена більшовиками. Юнаки потрапили до полону, розлючені «червоноармійці» катували студентів, які відмовились здаватись та співали український гімн.
Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до 30 людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма… їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні — спогади Аверкія Гончаренка, командира українських частин у бою під Крутами та старшини Дивізії СС «Галичина».
Наші страти в бою під Крутами: 30 убитих і тяжко ранених, невинесених. Легко ранених коло 50–60. Страти противної сторони кілька раз більші, як завше у наступаючого. З жалем і пригнобленням вертались ми з першого поважнішого бою — переможені. Будь нас 1500–2000 обстріляних з батареєю артилерії, наслідки бою були б одворотні, не ми одходили б переможені — спогади Демида Бурка, українського педагога та церковного діяча, учасника бою під Крутами.
35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали — спогади Ігоря Лоського, історика та учасника бою під Крутами.
Сьогодні відомі прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.
Загалом бої загинуло, за оцінками істориків, до 100 українців, серед росіян втрати були значно більшими — понад 300.
Для багатьох учасників бойових дій Крути стали лише одним боєм в безперервній боротьбі за Україну. На громадськість же ця подія справила величезне враження, особливо доля закатованих студентів. Київські газети того часу розкритикували як більшовиків за неймовірну жорстокість, так і Центральну Раду за те, що українська молодь опинилась в епіцентрі бойових дій.
Після вигнання більшовиків молодих героїв Крут перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві з усіма почестями. Вони залишаються для нас символом самопожертвування та відданості через більше ніж 100 років.
Михайло ЗАГОРОДНІЙ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
