Тут у першій половині березня минулого року менше сотні бійців 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців стримували багатотисячне угруповання російських військ. Загарбники, не зумівши прорвати оборону на Гостомельському напрямку, почали продиратися до Києва через Мощун.
Оскільки українські війська, щоб стримати наступ окупантів підірвали мости через річку Ірпінь, — росіяни звели понтонні переправи. Під прикриттям артилерії, мінометів, «солнцепьоків» та авіації вони переправилися через річку та зайняли плацдарм в районі Мощуна. Втім, ненадовго. Після запеклих боїв фото мертвих загарбників, які лежали на сільській вулиці (один з них із баянами в руках), облетіли весь світ…
Володимир та Ірина Борщевські
Наразі майже всі будинки селян і дачників у Мощуні зруйновані. Дехто живе у модульних будинках, встановлених іноземним благодійником. Але багато хто приїздить, прибирає понівечену хату, подвір’я та знову їде.
Саме так роблять Володимир та Ірина Борщевські, які з березня 2022 року живуть в одному з санаторіїв у Пущі-Водиці. Подружжя разом зі своєю німецькою вівчаркою Ютою, зголосилися стати провідниками «Вечірнього Києва» у зруйнований Мощун, який росіяни цілодобово штурмували протягом кількох тижнів, намагаючись відкрити собі шлях на Київ.
«ОГЛУШЕНУ ВИБУХОМ РИБУ, РОСІЯНИ З’ЇЛИ СИРОЮ»
— Песик за нами так і їздить у багажнику, — розповідає по дорозі Ірина. — Де ми, там і вона. Юта дуже боїться вибухів. У ніч на 24 лютого прибігла до нас налякана, притулилася. З того дня від нас ні на крок не відходить. Хіба що, коли оголошують повітряну тривогу, то біжить в укриття першою.
Вона також каже, що у Мощуні залишилося багато безпритульних собак і котів, яких після звільнення села підгодовували волонтери.
— Таке діло побачили дикі кабани й собі почали шукати дармової їжі, — продовжує розповідати Ірина. — Ходили минулого року по селу цілими зграями разом із поросятами, випрошували харчі у селян і дачників, які повернулися. При цьому геть знахабнілі, чорним хлібом уже гидують, їдять тільки білий.
Дорога до напівзруйнованого дачного кооперативу, де подружжя отримало у 1989 році ділянку від шлакоблокового заводу, на якому свого часу працював Володимир, йде через ліс.
Вздовж лісової дороги досі стоять згорівши вщент машини
Посічені уламками від снарядів дерева
На узбіччі між обпаленими й поламаними деревами досі стоять згорівши вщент машини, точніше їх каркаси. На кожному кроці — вирви, а у лісі — шрами окопів, біля яких майорять жовто-сині прапори, встановлені родичами загиблих українських воїнів.
Саме тут у першій половині березня 2022 року менше сотні бійців 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців стримували багатотисячну російську навалу. Багато з них загинули, зокрема, командир роти старший лейтенант Бадрі Лолашвілі.
— Ворог обстрілював наших воїнів і село мінометами, «Градами», «Ураганами», бомбив із літаків і вертольотів, — розповідає Володимир. — Кілька разів позиції в цьому лісі переходили із рук у руки. У перші дні над нами пролетіли близько 50 вертольотів Мі-8 з літерою V на борту, які прямували з десантом у бік аеродрому в Гостомелі. Вони йшли так низько, що було видно пілотів. Вертольоти кружляли, стріляли, падали, збиті нашими захисниками, та вибухали.
Тут бійці 72 бригади імені Чорних Запорожців стримували російську навалу
На цьому місті у ближньому бою загинув директор КНП «Освітня агенція міста Києва» Бадрі Лолашвілі
Ліс у Мощуні, де загинули десятки українських військовослужбовців
Дружина Володимира Ірина згадує, як 24 лютого до них приїхали діти з Києва, сподіваючись, що у батьків за містом буде безпечніше.
— Півдня з Виноградаря добиралися, тоді як раніше дорога займала лише 30 хвилин, — розповідає Ірина. — Діти приїхали, але потрапили в самісіньке пекло… У суботу, 26 лютого, ми виїхали в санаторій у Пущі-Водиці, де працював мій чоловік, бо там було бомбосховище. У понеділок, 28 лютого повернулися у Мощун, щоб забрати речі. Взяли кавоварку, бензопилку, бо їхати треба було через ліс, а посічені ракетами та снарядами дерева вже лежали посеред дороги. І тут почалася така канонада…
Ірина каже, що тоді знову покинули все та виїхали з села. Разом з подружжям Борщевських у санаторії в Пущі Водиці зібралися близько 60 людей з Горенки, Мощуна… Але й туди «прилітало». Росіяни обстріляли «Градами» поруч розташований пологовий будинок «Лелека», розбомбили пожежну частину.
Поруч зі своїм понівеченим дачним будинком Володимир дістає з-під дерева схожий на шматок водостічної труби уламок ракети від «Гаду».
— Один з російських снарядів потрапив в озерце, яке я викопав для краси в лісі поруч із будинком, — згадує Володимир. — Запустив туди форель і коропів. Вибух оглушив усю рибу. Її сиру поїли окупанти. На березі валялися обгризені хвости та кістки. А в нашому будинку оселилися росіяни. Після звільнення села я викидав з хати їхні берці, закривавлені куртки та штани. Ймовірно, що вони збиралися тікати, тож кидали все своє та перевдягалися у мій одяг. Склав їхні речі у бочку, облив бензином, уже й сірником чиркнув, але мене зупинила журналістка, сказала, що це речові докази російських злочинів.
Пошкоджений під час обстрілів будинок Борщевських
Володимир показує, де знаходиться Гостомельський аеродром
Вівчарка Юта дуже боїться вибухів
«ВХІДНІ ДВЕРІ ВИБУХОВА ХВИЛЯ ЗНЯЛА З ПЕТЕЛЬ»
На подвір’ї Борщевських не залишилось живого місця. Земля застелена склом. Подружжя чекає літа, щоб переїхати до будинку та до ладу все прибрати.
— Навряд встигнемо відновити все до кінця нашого життя, — каже Володимир. — Дачу ще 30 років тому мій батько починав будувати, а я продовжив. Дітям залишили квартиру в Києві, а самі з дружиною перебралися у Мощун. Окупанти жили у нашому будинку кілька днів, ночували. Після них ми застали повний безлад. Все перевернули, побили… З будинку зникли всі мої речі, одежа, об’єктив до фотоапарата, монокуляр, акумулятори зі старих мобільних телефонів.
Борщевський показує розібраний росіянами стаціонарний комп’ютер. Щоб усе з собою не тягнути, вони викрутили найдорожче — материнську плату та відеокарту.
Куртку окупанта Володимир хотів спалити
Розібраний росіянами комп’ютер
Озерце, в яке влучив снаряд і оглушив рибу
— Господарська будівля згоріла вщент разом із газонокосаркою, бойлером, новим кондиціонером, — розповідає Володимир. — Кущі самшиту просто зникли, навіть попелу не залишилось. Температура горіння була така, що плавилися склопакети, а де був який метал, то він перетворився на злитки.
— У нашій тепличці, коли приїхали, знайшли снаряд, — продовжує Борщевський. — Він прошив стару ванну, що стояла поруч для господарських потреб, і впав не розірвавшись. Пізніше його забрали сапери. Вхідні двері вибухова хвиля зняла з петель і «поставила» поруч. Хотів зимовий сад зробити, тепер, мабуть, уже не вийде.
Володимир розповів, що коли в Мощун зайшли росіяни, то прострелили ногу й руку його сусіду, — пенсіонеру Юрію Івановичу, який залишився в селі. Його пораненого пізніше на тачці вивезли бійці 72 бригади. Пану Юрію зробили операцію, але за іронією долі влітку він загинув у ДТП на Гостомельській трасі.
У Мощун повадилися дикі кабани. Фото з архіву Борщевських
Таким застали свій будинок Борщевські після проживання в ньому окупантів
Трупи окупантів у Мощуні. Фото: скріншот з відео ЗСУ
«ДЕ Б ТАКОГО СОБАКУ ЗНАЙТИ, ЩОБ ПУТІНА З’ЇВ»
По сусідству з Борщевськими живе 77-річна Анна Василівна Значківська, будинок якої дивом вцілів під обстрілами. Розтрощений шифер, вибиті вікна, — за серйозні пошкодження у Мощуні не вважаються. Біля її будинку чергує безпритульна собака Леся, яку пані Анна врятувала від удушення, коли та застрягла в понівеченому заборі. Вона її гладить і промовляє: «Де б такого собаку знайти, щоб Путіна з’їв».
Анна Василівна залишалась у селі протягом усього часу ведення бойових дій. Розповідаючи про події березня минулого року жінка й плаче і сміється водночас. ЇЇ переповнюють емоції, а сльози неможливо зупинити. Тож ми наводимо її розповідь майже без змін.
Анна Значківська залишалась у селі протягом усього часу ведення бойових дій
— Діти живуть у Києві, чоловік помер, а у мене кури, собака мій, чихуахуанчик Амурчик, — розповідає Анна Василівна. — Як я їх покину? Початок того страхіття 24 лютого та наступні кілька днів цілковито стерлись із пам’яті. Будинок трусило як під час землетрусу.
Але ніколи не забуду, як 4 березня готувала поминальний обід на річницю смерті моєї 28-річної онуки. Бідолашна померла від ускладнень ковіду. Наготувала голубців, насмажила котлети, м’яса… Аж раптом приходить моя подруга Ніна та й каже: «Навіщо стільки, не має вже в селі нікого. Всі виїхали, нас двоє тільки й лишилося на всій вулиці».
А я ж дві доби куховарила. То ми склали всі страви у сумки та понесли хлопцям із 72-ї бригади в ліс. Важко було, я тільки до місточка донесла, коли ноги відмовили. Я впала, а Ніна пішла далі. Солдати побачили, що баба з сумками суне та побігли допомагати. Згодом і я пришкандибала. Бачу, Нінка вже хазяйнує — розкладає харчі. Солдати молоді, такі красиві хлопці. Досі день і ніч за ними ридаю.
«РОСІЯНИ ПОСТРІЛЯЛИ ВСІХ КОРІВ»
— Стою, а як привітатись, не знаю, — продовжує Анна Василівна. — «Добрий день» — не скажеш, бо він геть не добрий, а сказати «Слава Україні» — забула. Стояла, як той істукан. Сказала лише: «Пообідайте дітки, прошу, ось свічечка (ридає, — ред.)». Командир їхній вийшов — Бадрі Лолашвілі…
Ми його добре знали. Їсти носили, телефони ходили заправляти від генератора. Бадрі сказав, щоби ми йшли додому, ховалися у погребі. Просив не носити більше нічого, мовляв, самим знадобиться. Я послухалася й пішла собі, а Нінку, як ту муху, палкою не виженеш. Поки не впевнилась, що всім вистачило, що всі наїлися, не пішла.
Більшість будинків у селі навряд чи можна відновити
Зруйнований будинок у Мощуні
Ще одна зруйнована оселя
Наступного дня 5 березня ми з нею зустрілися вдосвіта. Хотіли хлопцям вареників із лівером наварити. Але ж їх багато, а нас усього дві баби. Треба було цілий день ті вареники ліпити, щоб вони наїлися. Тож ми швиденько насмажили зрази, взяли аджику (хлопці її дуже любили), знову склали дві сумки та Нінка поперла в ліс. Я зі своїми ногами ходити вже не могла, залишилася вдома. Ввечері Ніна прийшла, мовчки через поріг посуд поставила й пішла.
Хлопці її швидко випровадили, бо після обіду, божечки ти мій, почалася страшна стрілянина та канонада. Наші підірвали мости через річку Ірпінь, але, то білоруське падло (Лукашенко, — ред.) дало росіянам понтони й вони переправилися на наш бік. Там ферма була молочна, то кацапи всіх корів постріляли, а господаря з дружиною поранили…
Як вони по наших хлопцях били, як гатили… Я волосся на собі рвала, ґвалт кричала: дерева, забори, будинки, летіли, все у вогні та диму. А там же діти в окопах… А вони лізли по під дачами. Хіба в нас було стільки техніки оборонятися як вони лавиною перли?
Наступного дня, 6 березня, о сьомій ранку я пішла в сарай, а двоє кацапів уже в моїй хаті нишпорили… Інші, біля воріт, як ластівки на дротах вишукувалися з автоматами вздовж вулиці. Я дуже перелякалась, але взяла себе в руки й звертаюся до них російською мовою: «Здравствуйте, я хозяйка этого дома, живу здесь одна».
«ДУЛІ СКРУТИМО ТА В НЕБО ПОКАЗУЄМО»
— Ці, перші росіяни були ще адекватні, сказали, щоб я сховалась і з хати не виходила, — згадує Анна Василівна. — Але згодом з’явилися інші. Сьомого березня я пішла курей годувати (собаки їх потім поїли до одної), тоді ще дощик накрапав, аж раптом виходять двоє окупантів з автоматами. Одне — мале таке пузате, як почало волати: «Где солдаты, где солдаты?» Кажу, нікого не бачила, з двору не виходжу, бо ноги болять і спина хвора.
А він своє товче: «Где солдаты, говори, а то гранату сейчас в тебя бросим». Я кажу: «За що? Що я вам поганого зробила, що ви мене вбивати будете?». А пузатий як почав матюки гилити: «П.да старая, телефон отдавай». Пояснюю, що ні світла, ні зв’язку не має. Телефон розряджений десь лежить, не знаю. Вони пішли собі, матюкаючи мене на чому світ стоїть.
Таких «подарунків» від окупантів вистачає у кожному дворі
Уламок від «Граду»
Це було пекло, у якому я побувала. Будь-який шурхіт, то стріляють одразу. Як йшла на літню кухню, то брала з собою білий мішок від цукру. Так з ним і перебігала по двору. Але все одно стріляли. Я вже не боюся цих ракет, що зараз літають, бо один раз бахне й не має, а то гатили добами без зупинки.
Через мою хату літало щось схоже на здорову качалку, червоним палало (ймовірно, снаряди з «Граду», — ред.). Спочатку загорілися дачі, потім село… Будинок згорів, у якому серіал «Свати» знімали. У Нінки стеля впала, а вікон ні у кого не було, то ми ковдрами забивали… А їй байдуже, дві дулі скрутить і в небо показує. І мені кричить, як дрони чи вертольоти побачить: «Аня, руки». Тож скрутимо дулі й показуємо, поки руки не потерпнуть. Воно, наче, й легше стає.
А 29 березня прийшли наші хлопці, визволили. Кажуть, ви не переживайте, Україну ми не здамо. Я плачу від щастя, прошу їх візьміть номер телефона, подзвоніть по рації моїм дітям, скажіть, що я жива, бо певно вони місця там собі не знаходять. А Нінка просить: «Прибийте шифер, бо стеля впала й в хату вода тече». Вона від мене за 200 метрів через канаву живе. Хлопці взяли номер телефону, а Нінці, щоб відчепилась сказали, що пізніше прийдуть (сміється, — ред.).
Подружка моя, наче партизанка, повинна все знати та бачити. Каже, підемо на той кінець села, подивимося, що воно там робиться, бо дуже гучно там стріляли. Вмовила мене й ми пішли. Йдемо, бачу по всій вулиці лежать трупи російський солдат: у кого рука догори стирчить, у кого — нога. Ні, кажу, далі не піду, бо воно мені не треба. А Нінка підходить до одного й каже: «Ну що, падло, наївся української землі». Їхніх трупів вздовж дороги безліч валялось…
Посічений уламками будинок у Мущуні
Модульний будинок
«КАДИРІВЦІ НАШЕ ВАРЕННЯ ЖЕРЛИ»
Донька Анни Василівни Тетяна розповіла, що 29 березня до неї зателефонували наші військові та повідомили, що знайшли її маму. Наступного дня, 30 березня її разом із бабою Ніною відвезли до Києва.
— Солдати сказали, щоб ми не переживали, вони всю ту нечисть зараз вичистять, — розповідає Тетяна. — Тільки, кажуть, дві баби їм заважають. Мама, як у березні захворіла, то переїхала жити до баби Ніни. В її хаті росіяни все повивертали, навіть пакунки з дитячими памперсами. Схоже, що гроші шукали. Не знали, що у мамі «сейф» завжди с собою.
— Багато селян свої речі вже під лісом знаходили, — продовжує Тетяна. — Окупанти під час утечі покидали награбовані ковдри, посуд, консервацію… Мама сказала: «Ну й жеріть тварюки, знайте, як смачно українці можуть готувати».
Тетяна розповіла, що коли шукала свою маму, то приєдналася до чату, який створили місцеві мешканці. Втім, до нього долучилися й кадирівці, які ввійшли у Мощун.
— Вони познаходили телефони наших мешканців, дзвонили й казали з російсько-кавказьким акцентом, мовляв, прощайтеся з рідними, бо ми тут надовго, варення ваше їмо, — згадує жінка. — Телефонували, писали й постійно погрожували. А ще буряти були. Їх ще довго тут у лісі знаходили, худющих та обірваних. У серпні троє окупантів вийшли голодні прямо до магазину.
Сьогодні Мощун повертається до життя. У селі, яке пережило всі жахи війни, відремонтували понівечений обстрілами клуб і газопровід. Волонтери привозять дрова. Більшість будинків у Мощуні навряд чи можна відновити, але багато мешканців уже вдома. Хтось живе у модульних будиночках, хтось відбудовує пошкоджені ворогом оселі…
Виставка речей окупантів
Залишки російських боєприпасів
На деяких парканах сліди від куль розмалювали квітами. А на одній із сільських вулиць влаштували виставку залишків ворожої зброї та особистих речей окупантів. Як сказав, один із сільських старожилів, «щоб нікому більше в голову не прийшло, що росія — це якийсь брат чи щось подібне».
Про те, як інше село на Київщині — Рудницьке жило під час окупації, можна прочитати тут.
Олександр ГАЛУХ, Ярослав ХРАМОВ (фото), «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
