Вже 60 років Валерія Шептекіта грає на сцені
20 грудня народний артист України, актор Молодого театру Валерій Шептекіта відзначає 80-річчя. Цього ж дня виповнюється 20 років виставі «Кайдаші» та Кайдашу, якого весь цей час незмінно грає Валерій Іванович. Ще один ювілей — 60 років творчої діяльності. Історіями про театральний шлях, знакові ролі, успіх довгого життя «Кайдашів», секретами енергійності та мріями актор поділився з «Вечірнім Києвом».
Зустрітися домовляємося по домашньому телефону. Мобільним не користується — заборонено. «На концертах в Чорнобилі отримав японську дозу радіації. Можу дивитися хіба що телевізор, і то на відстані чотири метри, — пояснює Валерій Іванович. — Це всі знають, і телефонують мені додому після 20. Або вже після вистави».
В день розмови актор зустрічає на вході до театру, зібраний, жвавий. Вік видає хіба що довга сива борода. Проводить до гримерки. Його місце нагадує музей — спогади про численні зіграні ролі тут зберігають фотографії, малюнки, скульптури. Про своє довге творче життя Валерій Іванович невтомно може розповідати годинами…
У Молодому театрі Валерій Шептекіта працює з 1979 року
Розкажіть, коли ви відчули, що хочете бути актором, що це ваше покликання?
Гадаю, це десь у генах. Батько у мене родом з Кіровоградської області, з села Підлісного (раніше Федвар). Навпроти жила сім’я Гната Петровича Юри. Два брати виїхали звідти в театральний світ, а один залишився. У нього був сільський гурток, і мій батько був наймолодшим учасником цього театрального гуртка.
Мама співоча була, звідси й у мене голос. Співала в церковному хорі в Маріуполі. В Соборі Марії Магдалини, де зараз стоїть Маріупольський театр. Поруч із нею там співала Клавдія Шульженко, були подружками. А молодша сестра мамина добре малювала. Я теж малював, і займався скульптурою — ось мій Микола Задорожній, якого я зіграв в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської у 1978 році. Зліпок зробив з двох шматків замазки для вікон.
Коли почали виступати?
В Охтирці, куди переїхали батьки, зі шкільної лави я співав, малював, танцював. Брав участь у всіх гуртках, окрім технічних. Після закінчення Другої світової війни через наше місто поверталися війська. Я організував концертну бригаду, для солдатів ми співали, нас назвали синами полку, а мені тоді сказали, що я буду артистом. Це мені запам’яталося на все життя.
Закінчивши школу, збирався бути скульптором, поступав у Московське вище художньо-промислове училище, але не пройшов. Повернувся на військовий завод в Охтирку, де працював токарем. Брав участь у заводській самодіяльності — співав у чоловічій капелі та як художник перед святами малював полотна. Там був міський палац культури, який розміщувався в будинку колишнього дворянського зібрання, де працював Охтирський народний театр. Один з 4 робітничо-селянських театрів Харкова, коли Харків був столицею радянської України. Грав у цьому театрі чотири роки, перша роль — Микола з «Наталки Полтавки». Також грав Івана Москаля в опері Аркаса «Катерина», виступав в справжньому мундирі, який зараз в історичному музеї. Коли в Охтирку приїхали з Сумського театру, головний режисер Олександр Максимович Льдов забрав мене, 20-річного, до Сум.
Охтирський перший народний. Сумський, Рівненський, Донецький, Чернівецький, імені Марії львівський професійні. І пристань Молодий остання.
В театрах ви зіграли близько 200 ролей. Які з них для вас є знаковими?
Найбільша чеснота- це класика. Тому й називається класикою, бо драматургія тут найглибша, не поверхова.
У Сумах, Чернівцях та Львові грав переважно в українській класиці. Коли був молодим, серйозних ролей не давали. У Сумах спочатку вчився у студії та працював актором допоміжного складу, за це не платили. Тому паралельно був ще на трьох професіях: робітник сцени, розвозив щити з репертуаром на неділю та як скульптор працював в малярському цеху.
З Сум, хоч мене і відмовляли, поїхав поступати в Київ до театрального інституту. Мав інтуїцію, харизму, але розумів, що актору потрібна грамота, основа. В інституті мав дві дипломні роботи. У «Виді з мосту» за Артуром Міллером зіграв Едді, цю виставу ми навіть 52 рази показували за гроші. А в «Дяді Вані» за Чеховим втілив професора Серебрякова. Через 40 років Станіслав Мойсеєв у «Молодому театрі» ставив «Дядю Ваню», я одержав ту саму роль.
Шекспір у мене був тільки один — його юна комедія «Два веронця», яку поставили в чернівецькому театрі Кобилянської. Грав наївного недотепу Турія, над яким усі сміються. До європейської класики можна порівняти наше «Украдене щастя» Івана Франка. У цьому ж театрі його поставив режисер Володимир Опанасенко. Михайло Задорожній — моя остання робота в Чернівцях. Тоді до нас приїжджали львів’яни, і видатний актор та режисер Борис Романицький підійшов до мене, поклав руку на груди та сказав: у вас тут діамант.
Про роль у виставі «Украдене щастя» нагадує скульптура
В театрі Заньковецької у Львові грав у виставі «Богдан Хмельницький» Корнійчука — таємного ворога Хмельницького генерального писаря Війська Запорізького Лизогуба, який готував заколот проти Богдана. Там мені також дали кілька ролей, які раніше грав Богдан Ступка, тоді він перейшов в київський театр Франка.
Найбільша чеснота — це класика. Тому й називається класикою, бо драматургія тут найглибша, не поверхова.
Вже в Києві, в Молодому театрі, зіграв головну роль у «Сірано де Бержерак». У Києві ця вистава не ставилася 40 років. За високу класику взявся режисер Віктор Шулаков, залишив квінтесенцію. Пам’ятаю завісу з золотого листя, звідки з’являлися актори, фехтування, бої з гвардійцями. Це все було в пластиці.
Також Віктора Шулакова, який тоді працював в Черкасах, запросили на постановку «За двома зайцями». Я спочатку був налаштований проти, бо мріяв про українську Таганку, а не про старовину на сцені. Однак проєкт виявися цікавим, йшов на сцені понад 20 років, увійшов в історію театру. Я зіграв Сірка, а Проню втілила Тамара Яценко. Тамара має свою комедійну харизму, індивідуальний шарм, її образ був замішаний на органічній наївності. За сюжетом Проня надивилася сінема, німого кінематографа і задихнулася від кохання. Була наївна, світла. На цьому її обіграв Голохвастов. Вистава стала хітом. Не треба грати музей, або навпаки осучаснювати матеріал зовнішньо. Асоціації, коли глядач впізнає, що те саме, що раніше, відбувається і сьогодні — на цьому осучаснюється вистава і матеріал. Коли знаходяться аналогії з класикою.
Також з важливих ролей в «Молодому театрі» — Прокіп у «Сватанні на Гончарівці», зіграв понад 400 вистав. І «Я, Фейєрбах» Танкреда Дорста. У Німеччині виставу дивився сам автор, назвав кращим виконавцем, сказав, що побачив «як б’ється слов’янське серце в німецькому тілі».
Валерій Шептекіта вже 20 років виходить на сцену у ролі Кайдаша
Вже 20 років на сцені Молодого театру йде вистава «Кайдаші», за мотивами твору Івана Нечуя-Левицького. І всі ці роки ви граєте у ній Кайдаша.Чому ця постановка стала такою успішною?
Матеріал універсальний, хоч про одну сім’ю написаний. Попри умовність та натяк на притчу, критики писали, що ми вперше заявили, що ця вистава не про одну родину, а про всю нашу велику Україну, про наш менталітет. Той народ знаменитий. який вміє над собою посміятися. Як грузини, євреї. Вміти іронізувати над своєю від’ємністю — ми ж маємо «сало з рукава», «хай хата у сусіда згорить». У Ольги Кобилянської в «Землі» брат брата за межу, а тут за грушу. Цю грушу вивели як символ. Театр не побоявся закидів про «образу нашої нації», вийшов за кордон. Вистава розповідає про всю Україну, про наш задній розум.
Ця вистава не про одну родину, а про всю нашу велику Україну, про наш менталітет
Як за ці роки змінилася вистава?
Стало більше органіки, вона вже справжня народна вистава. Перед початком спектаклю кажу партнерам: викидайте всі розмови, ми селяни такого-то століття. Психологія цих людей зовсім інша. Вистава стала своєю. Спочатку ми на неї діяли своїм темпоритмом, вона наразі має власний, незалежний від акторів.
Звісно, приходять нові виконавці. Але основа зберігається. Я звик за багато років з пієтетом ставитися до автора, перш ніж вирізати якийсь шматок. Але не виходячи за рамки авторського та режисерського задуму, є поле для імпровізацій. На «Кайдашах» було чимало акторських знахідок, які прижилися. Так, перший виконавець ролі Лавріна народив відому фразу, коли пішов з вистави, вона залишилася — «нічого не вийде, бо його жінка уночі всі грушки понадкусює». Це сучасне, кожен бачить в цьому себе, сусіда, громаду. А коли за сюжетом ми з кумом випиваємо в корчмі, я якось перекинув чарку і сказав: «О, пішла по животу як брехня по селу». Ця придумка також увійшла до вистави.
Валерій Шептекіта: Я не граю Кайдаша, я просто їм стаю
Вам не набридає стільки років грати одного й того самого персонажа? Як готуєтеся?
Був час, коли за тиждень до вистави, я себе починав організовувати, сконцентровувати. Міг проходити окремі сцени, коли лягав спати. З кумом розмовляти. Починав жити цією атмосферою, занурюватися в Кайдаша. Сьогодні я вже так не готуюся, воно вросло в мене. В останню мить згадую, чи нічого не забув. Підготовки вже не треба, бо це моє. Я не граю Кайдаша, я просто їм стаю.
Які ваші секрети акторської майстерності?
Я бачу як художник — образно, зовнішній вираз ролі, персонажу. Можу навіть намалювати. Моє завдання — з’єднати це з внутрішнім життям, коли досягається гармонія, тоді є образ. Можна частково передати характер, зовнішні прикмети. Але найголовніша перемога актора — це створення образу.
Для того, щоб бути органічним в образі, важливо освоювати персонажа через мову, історію, культуру, не бути імітацією. Вивчати іконографічний матеріал — живопис, скульптуру, все що має відношення до епохи.
Найголовніша перемога актора — це створення образу.
Як, на вашу думку, змінився театр та глядач?
Кожен відрізок часу в театральному мистецтві змінюється естетика. Колись на українській сцені стелили травку, ставилося деревце. Задник був намальований, стояла хата зі стріхою. Візуальна подача поєднувалася з принципом, стилем гри, жанром. Потім прийшли часи «бормотального реалізму», як називав Михайло Ульянов. Коли не треба було гриму, носів. Політична ситуація також все змінює. Тоді був один патріотизм, тепер інший. Режисери визначають, що головне, чому приділяти увагу.
У «Молодому театрі», окрім «Кайдашів», ви граєте ще в шести виставах. Які порадите подивитися?
«Острів любові», який поставила Саша Меркулова. На «Укртелефільмі» режисер Бійма зняв цикл фільмів «Острів любові», це новели Олеся, Лесі Українки, Івана Франка. Вона взяла дві новели — Олександра Олеся і Марка Вовчок, поєднала в одну постановку. Це етнографічна вистава, але ви нічого подібного ще не бачили. Я граю старого човняра на річці Псел. Це час, коли почалася Перша світова війна, студентик сидить у мене на носі човна, і ми пливемо на таємничий острів.
Одна з останніх вистав, йде вже рік, — це «Гагарін і Барселона». Граю бомжа, роль, яка об’єднує всі шість новел. Ставив Андрій Білоус зі студентами. В її основі — оповідання сучасних авторів, від Сергія Жадана до Юрія Винничука.
У гримерці Валерія Івановича — його спогади про зіграні вистави
Про які ролі ще мрієте? Що хотілося б зіграти?
Маю невтілену роль Короля Ліра Шекспіра. Його в театрі ставив Віктор Шулаков, який трагічно помер. Запропонував навіть ідею зробити виставу двомовною — українською та староанглійською. Вигадав поставити по чотирьох кутах підлоги та стелі динаміки, коли з одного йде звук англійською, а з іншого — як луна, українською. Особливо ефектно це було б в сценах баталій чи плачів.
Давно мрію зіграти в мюзиклі «Людина з Ламанчі». Я в голосі. Не маю тільки високого зросту, притаманного Дон Кіхоту.
Ще одна роль, яка мені до вподоби, — Леонардо да Вінчі. Знявся навіть у невеличкому фільмі для освітньої передачі «Весь світ перед тобою», в якій йдеться про Рафаеля, да Вінчі, Мікеланджело. Є п’єса про Леонардо да Вінчі Ігоря Афанасьєва. В ній він з Італії телепортується в Грузію, де є пастухом Левоном. Цікавий матеріал. Єдине — там да Вінчі вихваляє Саакашвілі, який тоді був президентом Грузії, мені це ще тоді не подобалося. Але цей шматок можна прибрати.
Ви є актором, малюєте, а також пишете поезію…
Рукописами вдома завалена велика тахта… Маю багато циклів — вірші про дитинство, які писав синові, просякнуті запахом села. Присвяти героям війни. Збірки «Передчуття», «Повернення». Однак видання потребує чимало коштів.
Лягаю спати о п’ятій годині ранку, а до цього часу пишу. Прочитаю вам невелику поезію:
О другій годині ночі мене народила мати.
Вперше розплющивши очі, я вірші почав складати.
Отак і живу в тим циклі, о п’ятій лягаю спати,
Це терплять, до мене звикли, сусіди мої по хаті.
Чайник на плитці чергує, годинника серця цока,
Бра світло до ранку дарує, напруга струму висока.
А в мене мозок працює, наснага його не гірше,
Літери ж ручка малює, домальовує цього вірша.
Не вмію говорити прозою. Мені кажуть, пиши книжку. В тебе стільки історій, зустрічей з великими людьми. З космонавтом Павлом Поповичем ми співали на сцені дуетом «Дивлюсь я на небо», зустрічався з Інокентієм Смоктуновським, Михайлом Ульяновим, грецькою актрисою Аспасією Папатанасіу.
Підтримує мене внутрішнє задоволення, яке отримую від улюбленої роботи, від того, що я їй все віддаю
Актор розповідає, як у 70 років в нього виявили запас енергії, як у 20-літнього
Як вам вдається залишатися таким енергійним?
По-перше, це генетика, залежить від предків. Мій дід Конан був запорозьким козаком, у 97 років у нього випав перший зуб. За характером я оптиміст, все життя чекаю щастя. Для мене це нова роль. А потім щастя, коли вона у мене вийде. Підтримує мене внутрішнє задоволення, яке отримую від улюбленої роботи, від того, що я їй все віддаю.
Не їм хліба, відмовився від спагеті, мучного. Тримаю себе в формі, щоранку роблю вправи. Їм два рази на добу, багато п’ю. Маю правило: якщо захворів, дев’ять днів не йду до лікарів, організм має власні сили побороти хворобу. Відчуваю себе на 30-40, максимум 45 років.
І наостанок, які ваші місця сили в Києві?
Фундамент Десятинної церкви. Усі київські храми, побудовані з 10-12 століття, стоять на тектонічних хрестових розломах, це дуже енергетичні місця.
Фото Бориса Корпусенка, Молодого театру
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
