Леся Бабляк і її «Синьо-жовтий альбом». Фото надане Лесею Бабляк
Завдяки силі Фейсбуку київська художниця Леся Бабляк відкрила виставку у Львівській галереї «Зелена канапа».
Фактично це репортаж із війни. І називається він «Синьо-жовтий альбом». Декілька десятків малюнків створені упродовж місяця війни — це нерв, що болить. Художниця публікувала роботи на свої сторінці у соцмережі, їх побачила керівниця львівської галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадська і запропонувала організувати виставку.
«Я народилася і вчилася у Львові. Закінчила Львівську академію мистецтв, кафедру сакрального мистецтва. Уже багато років живу і працюю у Києві. Декілька років тому ми з чоловіком і нашими трьома дочками нарешті реалізували мрію — побудували дім під Києвом у затишному селі Бузова Бучанського району. Чоловік має улюблену роботу, дівчата вчаться, я багато подорожую, беру участь у мистецьких пленерах. Пейзажі та квіти — це моя любов. Мої подруги казали, що на моїх полотнах світ, наче у рожевих окулярах — яскравий, свіжий, соковитий», — розповідає художниця.
Афіша виставки Лесі Бабляк
Про те, що у нашій країні може розпочатися війна жінка не вірила до останньої хвилини. Нереально, що на початку 21-го століття можливо таке варварство. Проте, снаряди над головами дуже швидко повернули у реальність. При тому, перші дні війни були дуже довгими. А навичка, скільки часу є для того, аби помити голову поміж «прильотами» прийшла навпаки, швидко.
25 лютого сім’я перебралася у підвал, до них ще приєдналася співробітниця чоловіка, будинок якої на той момент був уже на території, що окупували російські війська. Машину із заповненими баками пального довелося на страх і ризик поставити на подвір’ї, бо підвал був під гаражем, у випадку потрапляння снаряду в будинок це могло стати фатальним.
«Звичайно, бачила десятки підказок, як треба складати „тривожну валізку“, але, повірте у екстремальній ситуації і на це нема часу. Коли ми дізналися, що можна виїхати — у нас було 10 хвилин. Найбільший біль — це те, що не знайшли нашу кицю. Вона у нас часто любила ховатися і зникати, а тут… висипали їй мішок корму і залишили зі сподіваннями, що не пропаде і важкими думками, що ми її зрадили», — розповідає пані Леся.
Довгу дорогу до Львова, де живуть батьки, Лесі також не йшло з голови те, що не взяла своїх пензлів, нічого для малювання. Тож першим ділом пішла у Ашан і купила фарби. Вибір кольорів був обмежений, а рука потягнулася за синьою і жовтою барвами. Замість паперу спочатку використовувала календарі — писала на звороті.
«Перший малюнок був невеликий, фігура жінки у розбомбленому домі. Хоча раніше я не малювала людей, мені здавалося, що це не моє. Дивлячись на ці картини ви, мабуть, впізнаєте кадри, що обійшли світ. Дівчину, що гойдається на тлі київської багатоповерхівки, у яку влучив снаряд, немовлят, що лежать у ліжечку у підвалі, людей, що проходять під зруйнованим Романівським мостом, розбомблений Харків. Я цього не бачила, але я це відчувала. Коли творила, то була у такому стані, що замість пензлів малювала пальцями, нігтями. Потрібно було вихлюпнути емоції. І для цього вистачало двох кольорів, інколи з додаванням червоного», — продовжує Леся.
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
Серія «Синьо-жовтий альбом». Леся Бабляк
При цьому відвідувачі виставки зазначають, що попри трагізм того, що зображено на полотнах, враження від них світлі. Може, це така особливість синього кольору, але, напевне, і внутрішня переконаність художниці, що не дивлячись на увесь біль, на страждання людей на окупованих територіях, розпач тих втратив майно і трагедію тих, хто втратив своїх рідних Україна переможе у цій війні.
«Ми маємо справу зі злом у чистому прояві. Бо пояснити чому із такою страшною ненавистю російські війська нищать окуповані землі — неможливо. Буча, Ірпінь та околиці за минулі 10 років перетворилися у європейські міста, які розбудовували люди для себе. Там було багато парків, розвинута інфраструктура: приватні садочки, школи, спортивні та медичні заклади, різноманітні творчі студії. Окупанти, які вдиралися у затишні, з великою любов’ю облаштовані будинки та квартири, мабуть, і уявити не могли, що українці так живуть. Думаю, від цього росіян переповнювала злість і ненависть. Вони прийшли убити нас усіх. Знищити, як націю. Але їм це не вдасться. Ми все відбудуємо, зробимо ще кращим», — впевнена Леся.
Сусіди із села Бузова спілкуються між собою, хоч і розкидані по Україні і світі, але дехто і залишився. Тому знають про те, до кого «прилетіло», як у дім до Лесі, а у кого будок зруйновано повністю. Вчора, 1 квітня, військові повідомили, що ця частина Бучанщини уже звільнена від окупантів, але ще небезпечна. Проте люди готові хоч завтра повертатися, відбудовувати рідний дім мало не з фундаменту. Мабуть, саме оця енергія, жага життя пробивається і з картин Лесі Бабляк.
Костянтин Маркович, викладач кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв зауважив, що у звичайний час художники можуть щось планувати, створювати твори для тих чи інших проєктів чи виставок, а війна все це змінила, залишила лише експресію, яка веде митця. І у цьому цінність картин Лесі Бабляк. Вони передають дух часу.
Переглянути виставку можна буде упродовж місяця у львівській галереї «Зелена канапа», що по вулиці Вірменська, 17. А потім, можливо і у Києві.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
