У дебютному романі киянки Катерини Лебедєвої “22. Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві” розповідається про життя Лозовського з моменту вступу в Академію мистецтв у листопаді 1917 року і до смерті митця.
В ці часи влада у місті змінилася чотирнадцять разів, але історичне тло роману слугує лише бекграундом біографії художника Леся Лозовського. Син акторки й молочаря, Лесь народився в Києві, навчався в Київському художньому та Строгановському училищах. Повернувшись до Києва, продовжив навчання в Українській академії мистецтв у Георгія Нарбута і Михайла Бойчука, створював обкладинки книг і нот. Вважався одним з найобдарованіших послідовників Георгія Нарбута. В колі спілкування молодого митця були визначні особистості того часу — Анатоль Петрицький, Олександра Екстер, Оксана Павленко, Лесь Курбас, Михайло Семенко, Олександр Мурашко та інші.
У ніч на 22 березня 1922-го, коли Лесеві було 22 роки, його задушили у власному помешканні. Навколо трупа були розкладені коштовності. Обставини загибелі митця досі не з’ясовано.
Будинок №27 на Вознесенському узвозі в Києві, де жив та трагічно загинув Лесь Лозовський. Знесений у 80-х
— Сім років поспіль вивчаю історію українського мистецтва і знаю сотні художників. А тоді, коли вперше почула ім`я Леся Лозовського, не знала про нього майже нічого, — згадує авторка Катерина Лебедєва. — Одного листопадового вечора 2013 року ми з подругою йшли Вознесенським узвозом і роздивлялися старі одноповерхові будинки, які ще збереглися на цій вулиці. Атмосфера панувала містична. Загуглили, хто жив на Вознесенському, крім Олександра Богомазова, на честь якого встановлена меморіальна дошка. І ось подруга зачитує інформацію про Лозовського: про те, що його 22-річного вбили у 1922 році у будинку на Вознесенському, і навколо голови були розкладені коштовності. Ця історія мене вразила так, що весь наступний рік і трохи більше присвятила створенню роману. Досі пам'ятаю цю секунду: мені стало шалено цікаво, що це за такий Лозовський і яка його доля. Єдиний шлях дізнатися це було написати книгу.
Лесь Лозовський. Фото 1916 року
Лесь Лозовський — учень Георгія Нарбута, який і сам помер молодим, у 34 роки, назавжди лишившись легендою української графіки. Лозовський почав своє навчання у Москві, але в Києві українізувався і творив вже у дусі часу та місця. Спадщина Лозовського, на жаль, дуже мала. Це обкладинки книжок, зокрема збірок поезій Павла Тичини “Соняшні кларнети”, “Замісць сонетів та октав”, “Плуг”.. 1920 року видання. Також дві роботи зберігаються у Російському державному архіві літератури і мистецтва, і дві акварелі з рукописного журналу “Елеас” — “Портрет моєї душі” та “Портрет футуриста” — у фондах Національного художнього музею України.
Лесь Лозовський. Малахіт. 1919 рік
Пишучи книгу про Леся Лозовського авторка Катерина Лебедєва спиралась на документальні джерела, використала понад 100 книжок та статей у журналах та газетах, в тому числі спогади сучасників.
— Документального у творі — максимум. Там лише єдиний вигаданий персонаж — вчитель гіпнозу Арсеній Петрович, названий так на честь Арсенія Яценюка, адже дописувала книгу я під час Революції Гідності, — відзначила авторка. — Художній домисел необхідний лише для того, аби історичні подробиці трималися купи. Навіть деякі діалоги — справжні, наприклад, розмова з Лесем Курбасом про дерева та життя після смерті. Та і сам сюжет, який більше розвивається у другій половині книзі, я не вигадувала у муках: він склався на основі зібраних матеріалів; продиктований самою атмосферою 1920-х, яка у цій книзі така відчутна.
Авторка книги Катерина Лебедєва
Читачі книги мають змогу дізнатися не лише про обдарованого митця Леся Лозовського, а й подробиці мистецького й побутового життя міста того часу. Зараз це важко уявити, але сто років тому, коли у Києві вже працював швидкісний електротрамвай, на Хрещатику паслися корови, а за високими будинками ховалися хати-мазанки.
— У Києві тоді жили і творили Нарбут і Екстер, бойчукісти і футуристи. Зізнаюся, що мене більше вразили подробиці не мистецького, а побутового життя Києва 1920-х. Навіть з урахуванням коронавірусної реальності, зараз усе одно ми живемо набагато краще, ніж тоді. Тож зараз читання “22” може стати своєрідним заспокійливим: переживали кияни і гірші часи, тож вище носа! — звертає увагу Катерина Лебедєва. — Звісно, в першу чергу “22” про мистецтво і художників. Це своєрідна хроніка мистецького життя Києва тих років. Але і не менш важливий розвиток персонажа: як жахливі обставини змінюють Лозовського, як він потроху божеволіє. Тема смерті також розкрита у цій історії. Та найголовніше, що відтворений дух часу. Зараз багато думаю про те, що будь-який твір — літератури, образотворчого мистецтва, моди — акумулює в собі сам час. І приблизно про це планую написати наступну книгу.
Книга побудована за хронологічним принципом: від 1917 до 1922 років. Вміщує історичні фотографії та репродукції творів Леся Лозовського.
— Тоді Київ був рівнозначний Парижу. Динамічно розвивалися література, живопис, сценографія, театральне мистецтво. Авторка не обминула жодного великого митця з тих, що тоді жили і працювали в Україні. А вони митці світового значення, — зазначає у відгуку на книгу історик мистецтва Дмитро Горбачов.
Детальніша інформація про книгу
Титульне фото — процесія з труною художника Георгія Нарбута проходить повз Думську площу (нині майдан Незалежності), 25 травня 1920 року
Фото надані Катериною Лебедєвою
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
