З початку повномасштабного вторгнення мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Чимало з них — переважно жінки з дітьми — поїхали у пошуках безпечного місця до Європи. Їх історіям та досвіду присвячена головна сюжетна лінія п’єси «Зелені коридори».
Йдеться про чотирьох жінок, які вийшли «зеленими коридорами» до Європи. Кожна із них пройшла свій шлях до свободи, та чи знайшли вони її за кордоном?
П’єса написана для європейського глядача та є водночас коротким екскурсом в історію України. Там присутні й знані українські історичні персонажі: Теліга, Бандера, Ольжич, Леонтович. Втім, це не переказ історії, їх поява просякнута чорним гумором та каламбуром.
П’єса «Зелені коридори» як терапія
Цей матеріал Наталка Ворожбит написала на замовлення німецького театру «Каммершпіле». Прем’єра вистави в Мюнхені відбулася зовсім нещодавно, 14 квітня 2023 року.
Наталка Ворожбит. Фото: Театр на Подолі
«Я намагаюся завжди писати з власного досвіду. Коли мене майже рік тому запросили в німецький театр для розмови про нову п’єсу, це було сюрреалістично. Не уявляла, про що можу писати, адже нічого ще не відрефлексовано, все це новий досвід, — пригадує Наталка Ворожбит. — Мала відчуття провини, що я виїхала. Весь цей букет емоцій та почуттів, знайомий тим, хто виїжджав. Не було бажання і натхнення. Але я погодилася, адже страшно було нічого не робити. Сподівалась, що моя праця стане корисною, що це моя місія — розповісти європейцям про нас і наш досвід. А мій досвід якраз був такий: торби, машини, коти, адаптація, насильна євроінтеграція. Від цього відштовхувалася».
За її словами, сама ідея народжувалася в розмовах. Спочатку багато говорили про ситуацію, що відбувається, про історичний контекст, про європейську провину перед Україною. В якийсь момент драматургиню попросили написати свої думки з цього приводу — і вона почала писати про свій досвід, про біженок, як мало ми знаємо один про одного.
«Історичні постаті з’явилися у п’єсі як певний лікнеп. Нам не треба розповідати, хто такі Бандера, Теліга і Леонтович. А в Німеччині знають лише Бандеру, і тільки з одного боку. Для них це нацист, існують паралелі з фашизмом, не хочуть сприймати. Я подумала, що треба подати його інакше, іронічно», — розповідає Наталка Ворожбит.
Драматургиня зізнається, що займається власною терапією, прописуючи всі ті болісні та неприємні речі, які з нами відбуваються. Мистецтво не має всіх втішати та займатися моралізаторством, воно має відкривати щось нове, впевнена вона.
А бути сильнішими та сміливішими нам допомагає гумор та іронія, коли смієшся над собою, — і цього багато в її п’єсі.
У квітні виставу представили у Мюнхені. Фото: Театр на Подолі
У Німеччині виставу сприйняли добре, з оваціями та гарними рецензіями, хоча відгуки були різні.
«У п’єсі багато критики й європейців, тож їм теж некомфотно це дивитися, — зазначила драматургиня. — Один німець сказав: мені дуже цікаво спостерігати за стражданнями українок, але я не розумію, чому ви про нас так. Ми ж вам все даємо, зброю, танки. Вони так само не хочуть, щоб їх критикували, але це потрібно.
Така робота наближає нашу перемогу на культурному фронті. Театр — трибуна найшвидшого реагування, по всьому світу пройшли вже сотні читань текстів українських драматургів і прозаїків, написаних за останній рік».
Втілення на київській сцені
У столичній виставі глядачів очікує провокативна режисура Максима Голенка, чудовий акторський ансамбль, не завжди комфортні і приємні, але сильні враження.
Максим Голенко. Фото: Театр на Подолі
Ексцентричний Максим Голенко не вперше ставить виставу за п’єсою Наталки Ворожбит. Зокрема, у Дикому театрі, де він є головним режисером, глядачі мали змогу побачити його сценічні версії «Вій 2.0», «Кайдаші 2.0».
«Коли дізнався про цю п’єсу, одразу попросив її поставити. Як на мене, вона неймовірна, це найсвіжіша та найпотрібніша історія, яка розказує нам про цю війну», — зазначив Максим Голенко.
Cимволічною є й сценографія, яка уособлює зруйнований дім, до того ж акторам доводиться пересуватися по ній, як по схилу.
«Простір натхненний нашими сучасними реаліями, тим що відбувається з нашими містами. Поверхня непроста для роботи, на ній складніше тримати рівновагу. Так само як і відчуття українців: ми всі прагнемо триматися за землю, але вона нестабільна», — пояснює художниця проєкту Юлія Заулична.
Фото з репетиції вистави.
Головні героїні вистави — збірні образи жінок. Біженку з Чернігова (Лариса Трояновська) найбільше хвилюють її коти, бо не змогла вивезти всіх відразу. Біженка із Харкова (Катерина Рубашкіна) втратила все: квартиру знищила російська бомба, а чоловіка — російська ракета, вона намагається знайти новий дім і нового батька для своїх трьох дітей.
Київська акторка (Даша Малахова) — публічна особистість, яка показує гарний бік свого життя у соціальних мережах, раніше грала в російських серіалах, однак з початку війни є патріоткою, намагається привернути увагу європейців до України. Манікюрниця з Бучі, яку згвалтували російські окупанти (Наталка Кобізька) говорить мало, приховуючи в собі травмуючий досвід.
«Рік тому я від’їджала за кордон, щоправда з однією дитиною. У виставі граю домогосподарку з трьома дітьми. Для мене це новий досвід: ми граємо завжди про життя, але трохи далеке. А тут я розумію, що цей текст близький багатьом сучасним жінкам. За час перебування у Європі у мене змінилося уявлення про європейців, і це вдало та з гумором показується у цій виставі. Є правдивість історій, без прикрас», — зазначила акторка Катерина Рубашкіна.
Фото з репетиції вистави.
Серед інших ролей — європейка, громадяни Австрії та Канади, яких грають Роман Халаімов, Максим Максимюк і Сергій Сипливий.
Також у виставі розкажуть про про останню зустріч закоханих Теліги та Ольжича, про Степана Бандеру, якого хоче вбити кожен агент КДБ, а він насолоджується прогулянками осіннім парком зі своїм псом, про Леонтовича, голодного та стомленого, що ховається від смерті аби встигнути дописати ще один твір, в той час, коли його «Щедрика» зустрічають оплесками у Відні, Лондоні, Женеві, Варшаві та Парижі.
Над проєктом працювала потужна команда — аби звук, відеоінсталяції і хореографія працювали на виставу. Пластичний малюнок створив хореограф та балетмейстер-постановник Олексій Бусько. А композитором виступив Дмитро Данов, який створював оригінальну музику до вистав «Дикого театру», є учасником гуртів «te: sveppir», «Ukiez» та «RedAlice».
«Зелені коридори»
Коли: 10, 11, 12, 30 травня о 18:00
Де: Театр на Подолі, Андріївський узвіз, 20Б
Вартість квитка: 250-750 грн.
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
