Хоррор «Залаштунки»: якщо занадто довго дивитися в офісну пустку – вона почне дивитися у тебе
Фото: кадр з фільму
У кінотеатрах України вийшов фільм жахів «Залаштунки» від А24, створений за мотивами однойменного інтернет-явища. Репортер Коротко про ділиться думками про кіно та аналізує з психологом причини популярності страшного тренду.
Замкнутий лабіринт безнадії
Персона йде покинутою пустою офісною будівлею. Старі пожовклі шпалери, зношений ковролін, низька стеля, що тисне на голову, миготливе люмінесцентне світло. Абсолютно порожньо, жодної живої істоти, подекуди розкидані чи нагромаджені меблі. Жодного вікна, але є двері, що ведуть до таких же безлюдних і задушливих кімнат, ніби скопійованих одна з одної. Згодом будівля – як у сходах Ешера, порушуючи всі закони фізики, перевертаються на бік, прямують вгору або раптово вниз. Як давно ви тут? Невідомо – немає дня, немає ночі. Як я сюди потрапив? Просто йшов у справах і несподівано провалився, раптом притулився до стіни – і пройшов крізь. І більше немає нічого іншого у світі, окрім жовтих шпалер і повторюваних кімнат. Це виглядає як нескінченний лабіринт, в якому можна блукати вічно, оскільки виходу просто немає. Лише брудні стіни, темні кути, нескінченні повороти та роздоріжжя і відчуття тривоги – хто знає, яка загроза чекає на тебе за наступною стіною. Або ще гірше: не чекає нічого.
Напевно, це і є відчай.
Або ж – відомий інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), що виник десь у 2019 році. Його описують, як величезний простір, що знаходиться десь за межами нашої реальності. Вважається, що велика кількість людей, які з незрозумілих причин зникли безвісти, опиняється тут. Час тут плине по-іншому, і, іноді, у темних кутах причаїлися небезпечні істоти. Це може бути покинутий басейн, занедбані заводи чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це жахливий у своїй байдужості та безкінечності, застиглий у часі офісний простір.
Не дивлячись на свою неприємність та жахливість, таке місце здобуло велику популярність: фанати створювали про це відеоігри, знімали відео на YouTube, писали фан-теорії, не обійшли цю тему і кінематографісти.
Чому цей кошмар так сподобався інтернет-користувачам ми ще обговоримо з психологом, а зараз про кіно.
У фільмі герої взаємодіють з власними страхами, тож акторська гра тут має визначальне рішення. Ренате Реінсве в ролі психіатра. Кадр з фільму
Замкненість і повторюваність, як життєвий вибір
Хто б ще краще створив художній фільм про безнадійну мандрівку у просторі без виходу, як не 20-річний ютубер, який прославився своїм веб-серіалом «Залаштунки»?
Вже перше відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, тому він почав створювати й нові серії. Коли число серій досягло 25, ними зацікавилися відразу декілька кінокомпаній, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло та зняти повнометражний фільм на основі своїх відео. Навіть більше – для зйомок запросили досить відомих акторів: Чиветел Еджіофор («12 років рабства», «Життя Чака»), номінантку на найкращу акторку на всіх цьогорічних кінопреміях, включаючи «Оскар» Ренате Реінсве («Сентиментальні цінності»), а в епізодах Фінн Беннет (Ейріон Таргарієн в серіалі «Лицар семи королівств»), Лукіта Максвелл (зірка серіалу «Справжня терапія») та Марк Дюпласс (серіал «Ранкове шоу»).
В центрі сюжету Кларк, чоловік середнього віку, продає вживані меблі. Типовий невдаха: вивчився на архітектора – не зміг працювати за професією, одружився – дружина вигнала його з його ж будинку, відкрив магазин – клієнтів немає, а витрати ростуть.
Щоб вирватися з цього кола безнадії, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як перестати рухатись по звичній колії та розпочати нове життя. Втім, терапія йде не дуже добре, Кларк постійно перебирає свої невдачі та образи на дружину.
А тут ще й почали надходити якісь величезні борги за електрику. Досліджуючи можливі витоки у магазині, Кларк раптово провалюється крізь стіну та опиняється в запиленому офісному приміщенні – де немає нікого, лише безліч кімнат і поворотів, а ще явно десь зачаїлось щось невловиме і зловісне.
Дивно, але Кларку вдалося повернутися назад, але це приміщення вже заволоділо ним зсередини. Він раз за разом відвідує туди, намагаючись розгадати загадку лабіринту. Навіть намалював план приміщень, які встиг оглянути, і поділився цим з психотерапевткою. Але та, звичайно, йому не повірила.
Та коли Кларк не з’явився на черговий сеанс, а його магазин виявився закинутим, психотерапевтка вирішує йти за намальованим планом, щоб врятувати клієнта з іншої реальності, навіть не підозрюючи, які жахи чекають на неї попереду і як вони переплетуться з її власними демонами.
Події розвиваються в 80-ті – така стилізація теж непогано працює на нагнітання страху. Кадр з фільму
Не такий простий, як здається
На перший погляд сюжет виглядає досить простим, чи мало ми бачили жахів про потрапляння в іншу реальність? Ось хоча б такий довгоочікуваний в цьому році «Сайлент Гілл. Повернення». То ж, що відрізняє «Залаштунки» від інших? Моторошною атмосферою нас не здивуєш, та й сценарій місцями провисає. А між тим на Rotten Tomatoes рейтинг у фільму – 92% свіжості.
Перше – це популярність самого явища «Залаштунків». На великому екрані це виглядає зовсім не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують так, що лише одна думка – хоча б вночі не приснилось. Божеволієш від оптичних ілюзій архітектури, фізично відчуваєш затхлість цих приміщень. Деякі сцени у форматі «знайденої і пошкодженої плівки» ще й підкреслюють «достовірність» того, що відбувається.
Ще одна відмінність – Кейн Парсонс не намагається налякати глядача (хоч і не без цього), його більше цікавить задача звести з розуму і тихо зруйнувати наше відчуття реальності. Досягає цього майстерно – навіть вихід з ТРЦ після сеансу починає здаватися пасткою.
І недарма запросили відомих акторів, чия гра маскує огріхи сценарію та режисерської роботи. Ось Еджіофор, зовсім не схожий на своїх колишніх емпатичних персонажів, – а зараз злий торговець, який звинувачує весь світ у своїх невдачах. Ось Ренате Реінсве, чия героїня знову і знову переживає ще й свої дитячі травми. Свій внесок в тривожну атмосферу роблять й інші герої.
Ну і звісно не може не вражати дебютна робота 20-річного режисера, який з підліткових відео стрибнув відразу до одного з найдивніших проєктів А24.
Є питання
Чим так приваблює та лякає феномен «Залаштунків»?
Розбираємось разом з психологинею та культурологинею Анною Давидовою.
– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy – моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна варіація «страшилок» нашого дитинства: на зразок історій про «труну на коліщатках» і «чорну-чорну руку», – вважає психологиня.
Вона наголошує, що інтернет – вже давно створює власні міфи. І процес створення цих міфів певним чином слугує для опрацювання наших страхів.
– Феномен Backrooms у цьому плані дуже показовий. Тисячі людей у мережі разом придумували і дописували рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, вигадували правила виживання. З погляду наративного психологічного підходу, людина зцілюється, коли переходить із ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».
– А чому нас лякають безвихідні простори?
– Кріпіпаста Backrooms – це осучаснений архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра перетворився на сучасний лабіринт офісних приміщень із люмінесцентними лампами. Страх загубитися у подібному просторі і зустріти за рогом чудовисько – архаїчний, буквально зашитий у нашій ДНК, просто інтернет дав йому нові декорації.
Простори на кшталт Backrooms називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цим терміном називають перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для того, щоб виконувати свою функцію. І якщо його функціональність порушена, це викликає тривогу.
Наш мозок мислить функціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт мають бути повними людей. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «застиглого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально кричить нам: «Тут щось не так!», – вмикаючи механізм тривоги.
Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій т.зв. внутрішній Дитині життєво необхідна передбачуваність, щоб почуватися в безпеці. В Backrooms немає вікон, немає годинників, немає орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні патерни, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.
– Чому ж ми ходимо в кіно на такі фільми, ночами переглядаємо подібні відео на Youtube, граємо в ігри?
– Порожній простір – це водночас ніби чисте полотно. Наративна психологія каже, що людина схильна додавати власні сенси туди, де їх немає. Порожнеча заворожує, бо запрошує нашу уяву стати співавтором історії та зазирнути за поріг буденності. Ну і водночас подивитися в очі власному страху, що теж може бути корисним.
Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чигати небезпека, – створюють моторошний настрій. Кадр з фільму