Фільм жахів «Залаштунки»: коли нескінченна офісна порожнеча починає дивитись на тебе
Фото: кадр з фільму
У кінотеатрах України вийшов фільм жахів «Залаштунки» від A24, створений за мотивами однойменного інтернет-феномену. Кореспондент «Коротко про» ділиться своїми враженнями від фільму та разом із психологом досліджує причини популярності моторошного тренду.
Безкінечний лабіринт без надії на вихід
Людина потрапляє до покинутого, порожнього офісу. Старі, пожовклі шпалери, зношений килимовий покрив, низька, гнітюча стеля, мерехтливе люмінесцентне світло. Повністю безлюдно, жодної живої душі, лише меблі, розкидані або складені купами. Вікон немає, але є двері, що ведуть до таких самих незаселених і задушливих кімнат, ніби вони клоновані. А потім простір – наче в малюнках Ешера, порушуючи закони фізики, перевертається на бік, прямує вгору чи раптово вниз. Як давно ви тут? Невідомо – немає дня, немає ночі. Як я сюди потрапив? Просто йшов у своїх справах і раптом провалився, притулився до стіни – і пройшов крізь. І більше нічого у світі не існує, окрім жовтих шпалер та повторюваних приміщень. Це виглядає як суцільний лабіринт, де можна блукати вічно, адже виходу просто немає. Лише брудні стіни, темні кутки, нескінченні повороти та розгалуження, і тривожне відчуття – хто знає, яка небезпека ховається за наступною стіною. Або, що ще гірше: нічого не ховається.
Мабуть, це і є відсутність надії.
Або ж – популярний інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), який з’явився приблизно у 2019 році. Його описують як гігантський простір, що існує десь поза межами нашої реальності. Вважається, що сюди потрапляють багато людей, які безслідно зникли з невідомих причин. Час тут плине інакше, а в темних закутках часом причаїлися небезпечні сутності. Це може бути покинутий басейн, старі заводи чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це жахливий своєю байдужістю та безкінечністю, застиглий у часі офісний простір.
Незважаючи на свою неприємність та моторошність, це місце набуло шаленої популярності: фанати створювали про нього відеоігри, знімали ролики на YouTube, писали фанатські теорії, і, звісно, кінематографісти не оминули цю тему.
Чому цей кошмар так полюбився інтернет-користувачам, ми ще обговоримо з психологом, а поки – про фільм.
У фільмі герої стикаються з власними страхами, тому гра акторів має вирішальне значення. Ренате Реінсве у ролі психіатра. Кадр з фільму
Циклічність і повторення як життєвий вибір
Хто б міг краще зняти художню стрічку про безвихідне блукання у просторі без виходу, як не 20-річний ютубер, який здобув популярність завдяки своєму веб-серіалу «Залаштунки»?
Перше ж відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, тому він продовжив знімати нові серії. Коли кількість епізодів досягла 25, ними зацікавилися одразу кілька кінокомпаній, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло та зняти повнометражний фільм за мотивами своїх відео. Більш того – для зйомок запросили досить відомих акторів: Чіветел Еджіофор («12 років рабства», «Життя Чака»), номіновану на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль Ренате Рейнсве («Сентиментальна цінність»), а в епізодах – Фінна Троєва (Ейріон Таргарієн у серіалі «Лицар семи королівств»), Лукіту Максвелл (зірка серіалу «Правдива терапія») та Марка Дюпласса (серіал «Ранкове шоу»).
В центрі історії – Кларк, чоловік середнього віку, який продає вживані меблі. Типовий невдаха: вивчився на архітектора – не зміг працювати за фахом, одружився – дружина вигнала його з його ж будинку, відкрив магазин – клієнтів немає, а витрати зростають.
Щоб вирватися з цього кола безвиході, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як припинити рухатися по звичній колії та почати нове життя. Однак терапія просувається не надто успішно, Кларк постійно прокручує свої невдачі та образи на дружину.
А тут ще й почали надходити шалені рахунки за електрику. Досліджуючи можливі витоки у магазині, Кларк раптом провалюється крізь стіну і опиняється в запорошеній офісній кімнаті – де нікого немає, лише безліч приміщень і поворотів, а ще явно десь причаїлося щось невловиме і зловісне.
На диво, Кларку вдалося повернутись назад, але це приміщення вже захопило його зсередини. Він раз по раз навідується туди, намагаючись розгадати таємницю лабіринту. Навіть намалював план приміщень, які встиг оглянути, і поділився цим з психотерапевткою. Але та, звісно, йому не повірила.
Та коли Кларк не з’явився на черговий сеанс, а його магазин виявився покинутим, психотерапевтка вирішує йти за намальованим планом, щоб врятувати клієнта з іншої реальності, навіть не здогадуючись, які жахи чекають на неї попереду і як вони переплетуться з її власними демонами.
Події відбуваються у 80-х – така стилізація теж непогано працює на створення напруги. Кадр з фільму
Не такий простий, як здається
На перший погляд, сюжет видається досить простим, скільки ми бачили фільмів жахів про потрапляння в іншу реальність? Згадаймо хоча б довгоочікуваний цього року «Сайлент Хілл. Повернення». То що ж відрізняє «Залаштунки» від інших? Моторошною атмосферою нас не здивуєш, та й сценарій місцями провалюється. А тим часом на Rotten Tomatoes рейтинг фільму – 92% свіжості.
По-перше, це популярність самого феномену «Залаштунків». На великому екрані це виглядає зовсім не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують так, що залишається лише одна думка – хоч би вночі не наснилось. Зводить з розуму оптична ілюзія архітектури, фізично відчуваєш задуху цих приміщень. Деякі сцени у форматі «знайденої та пошкодженої плівки» ще й підкреслюють «достовірність» того, що відбувається.
Ще одна відмінна риса – Кейн Парсонс не намагається налякати глядача (хоч і це присутнє), його більше цікавить завдання звести з розуму і тихо зруйнувати наше відчуття реальності. Він досягає цього майстерно – навіть вихід з ТРЦ після сеансу починає здаватися пасткою.
І недаремно запросили відомих акторів, чия гра маскує недоліки сценарію та режисерської роботи. Хоч це Еджіофор, який зовсім не схожий на своїх колишніх емпатичних персонажів – а зараз злий торговець, який звинувачує весь світ у своїх невдачах. Хоч Ренате Рейнсве, чия героїня раз по раз переживає ще й свої дитячі травми. Свій внесок у тривожну атмосферу роблять й інші герої.
Ну і, звичайно, не може не вражати дебютна робота 20-річного режисера, який з підліткових відео перестрибнув одразу до одного з найдивніших проєктів A24.
Є питання
Чим так приваблює та лякає феномен «Залаштунків»?
Розбираємось разом із психологинею та культурологинею Анною Давидовою.
– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy – моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна варіація «страшилок» нашого дитинства: на кшталт історій про «труну на коліщатках» і «чорну-чорну руку», – вважає психологиня.
Вона підкреслює, що інтернет вже давно породжує власні міфи. І процес створення цих міфів певним чином слугує для пропрацювання наших страхів.
– Феномен Backrooms у цьому плані дуже показовий. Тисячі людей в мережі спільно вигадували та дописували рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, вигадували правила виживання. З погляду наративного психологічного підходу, людина зцілюється, коли переходить із ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І, створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».
– А чому нас лякають безвихідні простори?
– Кріпіпаста Backrooms – це осучаснений архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра перетворився на сучасний лабіринт офісних приміщень із люмінесцентними лампами. Страх загубитися у подібному просторі і зустріти за рогом чудовисько – архаїчний, буквально зашитий у нашій ДНК, просто інтернет дав йому нові декорації.
Простори на кшталт Backrooms називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цим терміном називають перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для того, щоб виконувати свою функцію. І якщо його функціональність порушена, це викликає тривогу.
Наш мозок мислить функціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт мають бути повними людей. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «застиглого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально кричить нам: «Тут щось не так!», – вмикаючи механізм тривоги.
Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій так званій внутрішній Дитині життєво необхідна передбачуваність, щоб почуватися в безпеці. У Backrooms немає вікон, немає годинників, немає орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні патерни, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.
– Чому ж ми ходимо в кіно на такі фільми, ночами переглядаємо подібні відео на Youtube, граємо в ігри?
– Порожній простір – це водночас ніби чисте полотно. Наративна психологія каже, що людина схильна додавати власні сенси туди, де їх немає. Порожнеча заворожує, бо запрошує нашу уяву стати співавтором історії та заглянути за поріг буденності. Ну і заразом подивитися в очі власному страху, що теж може бути корисним.
Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чатувати небезпека, – створюють моторошний настрій. Кадр з фільму