Режисерка Дарія Онищенко: Зацікавленість іноземної аудиторії до українського кіно наразі надзвичайно висока

Фото: надано Дарією Онищенко Підпишіться на нас в Google додати зараз

Дарію Онищенко найліпше ми знаємо за недавнім байопіком «Малевич». Її ім’я також добре знане в Німеччині, де Дарія проживає з 2005 року, а з 2008 – живе на дві країни, знімаючи та працюючи драматургом. Однак вона вважає себе передусім українською режисеркою, і своїми авторськими стрічками розповідає європейцям про нашу культуру та історію. З 2014 року культурна дипломатія стала її місією. Її повнометражні фільми “Істальгія”, “Забуті”, “Малевич”, хоч і не мали широкого прокату в Європі, але допомогли частині європейців зрозуміти українців та стати на бік правди. За її ініціативи в Німеччині неодноразово проводилися Дні Українського Кіно. Дарія мешкає у Мюнхені, є активним членом української громади міста і поширює серед німців правду про нашу війну.

Про відмінності українського та німецького кіновиробництва, про те, як і про що знімають фільми в Німеччині, наскільки німці зацікавлені нашою культурою, зокрема кіно, про зйомки фільму про Юрія Іллєнка, а також про діяльність у діаспорі – Дарія Онищенко розповіла Коротко про.

Мені складно перемикатися з війни на утопію

– Даріє, ви зараз знімаєте кіно у Швеції. Що саме?

– Я є режисеркою проєкту, який німецький телеканал ZDF знімає у Швеції вже багато років. Це сімейна романтична драма, і зараз у нас знімальний майданчик розташований на березі Балтійського моря, оскільки всі події відбуваються на тлі чарівних шведських пейзажів.

– А як ви ставитеся до кіноромантики, адже ваше кіно зовсім інше?

– Це досвід, який під час війни дається мені непросто, адже це сильний контраст порівняно з нашою реальністю. Знімати такі телевізійні фільми цікаво і не надто складно, бо тут усе продумано наперед, і такий формат не передбачає великої кількості імпровізацій чи складних інсценувань. Але сама тема мені близька, адже ми зараз живемо у нашій реальності, значно суворішій – мені складно перемикатися з війни на утопію.

– В Україні зараз знімають багато ромкомів, які успішно йдуть у прокаті.

– Так, звісно. Цей жанр має широке охоплення. Тут, у Німеччині, ромкоми охоче дивляться як літні люди, так і молодь. Я є режисеркою авторського кіно, але інколи беруся за такі комерційні проєкти, виключно з прагматичних міркувань, щоб заробити гроші. Попит на такий продукт є великим і в Україні. Особливо під час війни людям потрібно відволікатися; не можна пропонувати в медіапросторі лише важкі соціальні драми чи виключно фільми про війну. Ті ж військові, повертаючись додому, прагнуть відпочити, тому на телебаченні має бути жанровий вибір.

При цьому не можна забувати, що зараз наша культура є дуже вагомим елементом у нашій визвольній боротьбі. Тому, на мою думку, пріоритетним як на телебаченні, так і в кіновиробництві має бути патріотичний, свідомий контент, який допомагає продовжувати говорити про війну не тільки в Україні, а й за кордоном; який сприяє процесам деколонізації, знайомить нашу молодь з українською історією та культурою, вшановує наших героїв, формує культуру підтримки ветеранів – це зараз життєво необхідні для нас теми, і їхню важливість не можна порівнювати з ромкомами, які не несуть глобального соціально-культурного значення.

– Як виглядає звичайний робочий день режисера в Німеччині? Які несподівані вимоги виникають на кінозйомках?

– Загалом, знімальний день для всієї групи тут не може перевищувати десяти годин. Надурочна робота суворо контролюється, адже все коштує великих грошей. І я мушу закінчувати зйомки хвилина в хвилину. Варто запізнитися на 3 хвилини, одразу лунає дзвінок з продюсерського офісу з питанням: “Чому затримка?”. Правила тут чіткі та зрозумілі для всіх.

В Україні мені імпонує наша взаємопідтримка на знімальному майданчику – якщо щось йде не так, то допомагають усі, незалежно від розподілу обов’язків… А в Європі кожен відповідає виключно за свою ділянку роботи. І мені бракує атмосфери командної роботи. У нас вона емоційна, побудована більше на людських стосунках, ніж на професіоналізмі. А тут – це лише професійні нюанси, і тому мені, як людині романтичній, з цим важко.

– Які вимоги на німецькому знімальному майданчику вас дивують?

– Мене дивує інколи те, що тут у кінопроцесі розписується кожна деталь. Настільки все доведено до перфекціонізму, що нічого не можна забути. І потім починається знімальний день, і все одно завжди виникають якісь, вибачте, недоліки, і все йде не за планом. І у європейців у такий момент настає ступор. Тобто вони не адаптовані до стресових кризових ситуацій. Ми всі це добре бачимо на прикладі постачання зброї. Скільки часу пройшло, поки вони зрозуміли і почали адаптуватися, змінювати своє ставлення до війни та до України.

– А європейці усвідомлюють, що гіпертрофований перфекціонізм – це їхня слабкість?

– Гадаю, ні, бо вони звикли жити в запрограмованому режимі, де все відбувається заплановано крок за кроком. І коли ця матриця ламається, то одразу: “Все пропало!”. А у наших режисерів, та й взагалі у всіх українців, головна професія – це кризовий менеджмент. Тому ми здатні довго тримати удар, і, як показує досвід, це дуже корисне вміння.

Дарія бере активну участь у мітингах на підтримку України. Фото надано Дарією Онищенко

Німці досі не розуміють, що це війна не лише Путіна

– До речі, про ставлення до України… Зараз у Баварії багато українців-біженців. Чи відчувається з боку німців втома від України та її людей?

– З одного боку, втома присутня, бо вже немає того ентузіазму допомагати нашим біженцям, ну і наші постійні демонстрації їм трохи набридли. Акції вже не мають такого впливу, бо наші заклики всім давно зрозумілі. І ті політики, які нас підтримують, весь цей час роблять це послідовно, а ті, хто виступають проти, наприклад, поставок озброєння, залишаються на своїй позиції. Вже складно зараз, на п’ятому році повномасштабного вторгнення, кардинально змінити чиюсь думку на політичному рівні.

А з іншого боку, я бачу, що до великої частини пересічних європейців нарешті прийшло усвідомлення, що в цій війні йдеться і про їхню безпеку також – спілкуючись з німцями і загалом з європейцями з різних країн, я бачу зміни в позитивному сенсі. Мені здається, більшість вже розуміє, що Україна захищає Європу, і що якщо впадемо ми, то вони будуть наступними. Це розуміння приходить надто повільно і запізно, і це дуже прикро.

– Чого німці за п’ять років війни досі не зрозуміли?

– Не розуміють, що це війна не лише Путіна. Більшість продовжує вважати, що якщо не буде Путіна, Росія ось так раз – і стане демократичною країною, і всі росіяни почнуть з нами знову дружити. І ця думка побудована на тому, що її носії просто не знають історії, не розуміють, що цей російський імперіалізм проявлявся і в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу. Тобто це те, від чого ми, як країна, страждаємо декілька століть. Мій повнометражний фільм “Малевич” розповідає саме про це. В ньому я намагалася провести ці історичні паралелі і показати, що тут справа не лише в Путіні, що це геноцид нашої нації, який був, є і буде, якщо зараз ми не переможемо в цій війні.

Разом з актором Віталієм Ажновим, виконавцем ролі Казимира Малевича. Фото надано Дарією Онищенко

Наш обов’язок перед військовими в тилу – продовжувати говорити про війну

– Наскільки ваш фільм “Малевич”, що вийшов у 2025 році, змінив у головах європейців думку, що Казимир Малевич не російський, а український художник?

– На жаль, у нас не було в Європі широкого кінопрокату. У кількох країнах це були покази на різних дипломатичних майданчиках, як, наприклад, на Конференції з реконструкції та відбудови в Римі, в Європейському парламенті. Ми його показували під час засідань Генеральної асамблеї ООН та Мюнхенської конференції з безпеки. Зараз, сподіваюся, він вийде на деяких платформах на Заході. У нас був непоганий прокат у Швейцарії.

Та мені здається, що цей фільм все одно вийшов зорієнтованим на інтелектуальну аудиторію, яка зацікавлена темою історії художника і нашої нинішньої війни. Скажімо так, пересічного європейця затягнути на такий фільм складно.

І саме до цих людей достукатися також найважче, бо, звісно, люди, які трохи більше знають про історичні контексти, скоріше переходять на наш бік та розуміють, про що в цій війні йдеться.

– Ви дотичні до фестивалів українського кіно в Німеччині. Чи німці ними цікавляться і як загалом вони українське кіно сприймають?

– На такі фестивалі, знову ж таки, йдуть люди, які взагалі цікавляться культурою, люблять кіно та авторські кінороботи. Але інтерес публіки до українських фільмів зараз надзвичайно високий. Пам’ятаю, в Німеччині була схожа хвиля цікавості до балканського кіно – сербського та хорватського – після війни в колишній Югославії.

І це, напевно, логічні процеси, бо війна, звісно, дає великий поштовх для тем: багато конфліктів та гостросоціальних важливих речей, які піднімаються у фільмах під час війни. І тема героїзму та гострих вчинків на межі життя і смерті – це те, що завжди цікаво на екрані і притягує глядача. Але в цьому є і небезпека перебільшеної романтизації та ідеалізації.

– Тобто ця цікавість війною – вона в чомусь нездорова?

– Не знаю, я дуже радикалізувалася за ці роки. Цікавість війною для мене зрозуміла, як і її романтизація. Хтось це критикує, говорить, що українське кіно зараз багато в чому стає пропагандою. Інші критикують романтизацію військових, бо це може нашкодити ветеранам, які повертаються з війни, бо ми інколи виставляємо речі набагато кращими, ніж вони є насправді. Всі ці аргументи мають сенс.

Але з іншого боку, кіно мотивує і надихає, допомагає підтримувати бойовий дух, інколи дозволяє говорити про те, що болить, про найінтимніше… Ну і сучасне кіно відображає реальність, воно є частиною нашої країни у війні, тому для мене логічно, що митці відчувають свою відповідальність і стають частиною боротьби на своєму культурному фронті. Також ми всі маємо друзів і колег, які служать у ЗСУ. Це наш обов’язок перед ними тут, у тилу, продовжувати говорити про війну.

І так само важлива романтизація нашої війни на Заході – демонстрація того, наскільки українці зараз героїчно і мужньо боронять Європу, захоплює і створює атмосферу для подальшої підтримки. Наша культурна дипломатія зараз працює дуже активно, Україна представлена по всьому світу на всіх політичних і культурних заходах. Це дуже важливо, і це заслуга і наших митців, і наших дипломатів.

Наталія Васько, Марина Кошкіна, Даріна Онищенко та Ірма Вітовська в декораціях фільму “Малевич”. Фото надано Дарією Онищенко

Разом з Німеччиною знімаємо серіал про наркомафію 90-х років

– Чи збільшився інтерес європейських продюсерів до українських історій після 2022 року?

– Зараз у мене в розробці серіал, який базується на цікавій історії, пов’язаній з наркомафією у 90-х роках. Також сюжет переплітається з подіями сьогодення. Це українсько-німецька копродукція – ми розробляємо цей проєкт з українським продюсером Олександром Дризем. І от зараз я дізналася, що один німецький телеканал нас готовий підтримати. Ми з цим проєктом отримали грант на development від “Креативної Європи”, що теж добре. Але створення серіалів – це дуже тривалий процес. Зараз загалом ситуація в кіно-телеіндустрії не дуже оптимістична. В Європі багато фінансувань скорочується. Але зацікавленість є, бо всі розуміють, що це актуальна тема.

– Розкажіть про серіал детальніше?

– Серіал заснований на документальному фільмі “Гідра” (2019. – Авт.), де розповідається про реальну спецоперацію наших та західних спецслужб щодо раптового поширення екстазі в Європі після розпаду Радянського Союзу. І це якраз були роки після оголошення нашої незалежності, коли Україна відмовилася від ядерної зброї.

Якби ми цього тоді не зробили, то не опинилися б там, де знаходимось зараз. Я часто думаю: от зберегли б ми десь хоч одну боєголовку! А може, й зберегли?.. І мене ця історія страшенно зацікавила, я поговорила з продюсером і зрозуміла, що це може бути актуально. За жанром це буде драма та трилер. У нас вже є відома американська актриса українського походження – не буду поки що говорити хто – яка б хотіла зіграти головну роль.

– Це один проєкт, а що ще в планах?

– Зараз також я стежу за цікавим проєктом одного німецького продюсера. Він про Савіту Вагнер – це німкеня, яка у 2022 році пішла боронити Україну, була бойовою медикинею і загинула на фронті, коли вчергове рятувала своїх побратимів. Вона залишила щоденник, який чимось нагадує Ремарка “На західному фронті без змін”. Він вийшов німецькою і вже в перекладі був виданий одним харківським видавництвом і нещодавно презентований на “Книжковому Арсеналі”. Сподіваюся, що ця книга також буде екранізована. Я на цьому проєкті допомагаю як співавторка, консультую під час написання сценарію.

Також у мене в розробці історичний художній фільм про режисера Юрія Іллєнка – ми працюємо разом з його сином, продюсером Пилипом Іллєнком, і це копродукція з Італією та Латвією.

Кіно про Юрія Іллєнка – це про повернення наших імен

– Рік тому ваш фільм про Іллєнка мав сценарій і фінансування Держкіно. Що змінилося за цей рік? Наскільки він просувається?

– Змінилося те, що проєкт так і не отримав фінансування Держкіно. Ну, тобто обіцяли, та не отримали його в реальному житті. І зараз ми знову подалися з цим проєктом вже на конкурс “Тисячоліття” від Мінкульту. Ну і у нас вже є італійське фінансування. Тепер ми знову чекаємо на українське. Насправді найважче в моїй роботі – це чекати на фінансування, бо це вимагає багато терпіння і дуже багато часу забирає. І водночас у тебе ніколи немає гарантії, що ти ці гроші колись отримаєш.

– Зробимо маленький відступ… А як працює державна підтримка кіно в Німеччині?

– У Німеччині є кілька великих національних кінофондів, які працюють дуже добре. Завдяки цьому в українському кіно є багато копродукцій, створених разом з німцями. Документалістику в Німеччині підтримують непогано, бо документальні фільми тут йдуть у кінотеатрах в прокаті. До речі, у Швейцарії теж, і, мабуть, навіть більше, ніж у Німеччині. Люди мають звичку ходити на документальні фільми в кінотеатри, і це класно. Вони зараз і наші фільми часто показують.

– Повернімося до Юрія Іллєнка, чим вас зацікавила його постать?

– Колись давно ми з Пилипом Іллєнком – тоді він був головою Держкіно – разом робили Дні Українського Кіно в Мюнхені. І Пилип мені подарував автобіографічну книжку свого батька. Я її прочитала, і у мене в голові склалася вся історія на основі одного епізоду. Тема деколонізації, повернення наших імен, популяризація робіт наших авторів – ці теми мені близькі. І знаючи, які ідеали та цінності були для Юрія Іллєнка важливі, будучи великою шанувальницею його творчості, усвідомлюючи, що він був одним із найяскравіших представників нашого поетичного кіно, я відчула, що дуже хочу зняти цей фільм.

– Який саме епізод з життя метра вас зацікавив?

– Історія пов’язана з італійцем, відбірником Венеціанського кінофестивалю, який у 60-х роках приїжджав на кіностудію Довженка, щоб подивитися фільм Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала”. А радянська влада цей фільм намагалася приховати – на цьому зав’язана історія. У мене є бажання показати, що шедеври наших режисерів-поетів перш за все є частиною скарбниці європейського кіно. І про це замало знають у цій самій Європі. Я з усіма своїми фільмами думаю про те, як більше розповісти європейцям про нашу культуру та історію.

А взагалі, якщо говорити про плани та мрії, я б дуже хотіла зняти середньовічний фільм, про наших українських вікінгів, точніше скандинавських, які потім прибули до нас.

– Цю тему треба підтримувати весь час. Я от дивилася на норвежців на чемпіонаті світу з футболу, які вони класні, і думала: “Боже, це прямо мої родичі з Житомирської області” – у мене там такі ж самі: блакитноокі, високі, світлі. Ну це ж не секрет, що скандинави – наші пращури.

– Я от зараз у Швецію приїхала і сподівалася, що тут десь зустріну вікінгів, але немає. Всі сучасні мужні та найкращі вікінги служать у ЗСУ (посміхається).

– Після стількох років у Німеччині чи відчуваєте ви на своїй творчості вплив німецького кіно?

– Я свої перші фільми – “Істальгію” і “Забуті” – знімала з оператором з Боснії Еролем Зубцевичем, стиль якого я дуже ціную – дуже натуралістичний, майже документальний. Не можу сказати, що у Зубцевича німецька школа, хоча ми разом навчалися в Німеччині, але такому натуралізму, може, навіть бруталізму, нас навчило саме німецьке кіно. Ті ж фільми Вернера Герцоґа чи Віма Вендерса.

Я не велика прихильниця німецького кіно, бо більше люблю італійське, іспанське та французьке кіно. Але в Німеччині є реалізм, який мені імпонує – інколи грубий, інколи прямий, але справжній. Під час своєї роботи я завжди шукаю справжні моменти, почуття, емоції – це для мене і є магія кіно.

Зйомки волонтерського проєкту на підтримку ЗСУ, військовий магазин, Мюнхен. Фото надано Дарією Онищенко

Діаспора у Мюнхені дуже активна – вона має традиції, починаючи з часів Бандери

– Наскільки до акцій, які проводять українські емігранти, долучаються наші біженці? Емігранти та біженці – в чому вони відрізняються?

– Тут, як і скрізь, є невеликий відсоток людей з активною громадянською позицією – вони приїхали з різних куточків України і з перших днів за кордоном долучилися до наших акцій, познайомилися з представниками діаспори, які роками ходять на демонстрації. І це їм було на користь, бо в них менше відчуття відірваності від дому. Ці люди з часом інтегрувалися в нашу діаспору та спільноту активістів.

Але більшість, на жаль, залишається пасивною – отримує соціальну допомогу і мало що робить. Ну, це як і всюди. Але мені особливо соромно кожного разу, коли я чую від нашої молоді, ну і загалом від українців за кордоном, російську мову. Бо тоді німці здивовано запитують мене: “На вас летять російські ракети, а чому ваші біженці розмовляють мовою ворога?”.

– А проводяться у Мюнхені акції за скасування російських вистав чи концертів?

– Для Мюнхена дуже скандальною постаттю є співачка Анна Нетребко, бо вона весь час рветься до Німеччини з концертами. І у нас є група активістів, яка займається саме Нетребко та зривом її виступів. Я не дуже розумію, хто її весь час просуває з усіх боків, але це відбувається.

Загалом можу сказати, що в Баварії, і особливо в Мюнхені, діаспора дуже активна – вона має традиції, починаючи з часів Бандери і навіть глибше, з часів Жовтневої революції 1917 року в Російській імперії, коли до Мюнхена приїхало багато родин української інтелігенції. Ці люди поколіннями живуть у Баварії і продовжують зберігати любов до України.

Я насправді пишаюся нашою мюнхенською діаспорою. Ми робимо багато культурних заходів і завжди намагаємося швидко реагувати на будь-які інциденти, якщо, наприклад, росіяни образять когось із наших. Тут ще така річ: коли ти знаходишся в Україні, то наш ворог знаходиться поза лінією зіткнення, і ти росіян бачиш лише на екрані, коли їхній дрон збиває. А в Європі ти опиняєшся з ними в одному транспорті чи на одній площі під час акції. І, звісно, конфлікти виникають.

У Берліні цю проблему вирішувати набагато складніше, бо це місто більш русифіковане. А в Баварії поліція більш жорстка і швидше реагує. Вона знає всіх українських активістів, знає, що наші демонстрації завжди проходять мирно. Тому якщо з’являється якийсь російський провокатор, поліція одразу нам допомагає.