Мирослав Кувалдін: Навчаюсь на психолога, аби допомагати людям усувати “емоційний затор” від війни

Фото: Культурні сили

Колись ми знали музиканта Мирослава Кувалдіна як фронтмена першого в Україні реґі-гурту The ВЙО, але зараз у нього дещо інші вподобання. Оскільки Кувалдін служить в ЗСУ, то і музику створює відповідну – військовий шансон, а локаціями для його виступів є окопи та лісосмуги. Напередодні “великого літнього турне по лісосмугах”, як жартує сам музикант, його гурт ІБАШ отримав від керівництва відпустку, під час якої музиканти встигли дати у Києві два концерти. Приблизно в цей час репортерка Коротко про “знайшла” Мирослава Кувалдіна в Києві, і вони по-щирому поспілкувались.

В інтерв’ю музикант розповів, чи існує зараз гурт The ВЙО, що таке ІБАШ, чим він займається в “Культурному десанті”, а також про те, чому вступив заочно вчитися на психолога і чим небезпечне приглушення емоцій на війні. 

“На сьогодні я вже маю аж чотири категорії прихильників”

– Мирославе, у мене є товариш, якому 33 роки, – і він вас пам’ятає як ведучого М1. А я йому кажу, що Кувалдін – музикант легендарного гурту The ВЙО взагалі-то, але він вперто говорить про те, що саме телебачення – ваш зоряний час… 

– Я по тому, хто мене на якому етапі творчості пам’ятає, орієнтовно можу визначити вік людини. 

– Тобто у вас, виходить, є дві категорії шанувальників? 

– Три, та ні, вже навіть чотири категорії. Перші мене знали по The ВЙО, а це і фестиваль “Червона рута” 1993  і 1995 років,  і “Територія А”, з якою ми досить плідно співпрацювали. Потім був музичний канал М1, куди я потрапив на момент його заснування і де сім років відпрацював у кадрі ведучим. Потім з’явився Джонич. Я зустрічаю людей, які тільки в Квасах (село в Рахівському районі, де Кувалдін у 2022 році пішов служити в ТРО. – Авт.) познайомилися з моєю творчістю і знають мене тільки як Джонича. І тепер ще з’явився ІБАШ (Інструментально-Бліндажний Ансамбль Шансону) і мільйон побратимів. Я гадаю, що вони почують всю цю музику, і вона їм буде близька. А взагалі вся Україна – це мій потенційний слухач. Безумовно, і думаю, що в моїй творчості буде ще не один період. Якщо ви хотіли щось нескромне від мене почути, то не вийшло (усміхається).  

Гурт The Вйо. Фото: надано Мирославом Кувалдіним

– Давайте все по черзі. З гуртом The ВЙО, який ви у 1991 році створили разом із Сергієм Підкаурою, все зрозуміло. Хоча цікаво, чи зараз існує хоч у якомусь вигляді чи не єдиний в Україні реґі-гурт? 

– The ВЙО поки що на перерві. Ми до війни намагалися трохи вийти на європейську реґі-сцену, тому що цей стиль дуже популярний в Європі, і там існує багато фестивалів. Ми на деякі з’їздили і ще залишилося декілька, до яких щось ніяк не могли дістатися. І от в цьому році мені з одного такого фесту написали і запрошують. Я в цілому погодився, але не знаю, як зараз всіх зібрати, бо хтось за кордоном, хтось у війську. А ще у 2025 році пішов у інший світ наш саксофоніст Саша Уницький. Одним словом, важко дуже всіх зібрати та ще й вивезти за кордон. Ну і за ці чотири роки війни у нас жодного релізу не було, якщо не рахувати реліз з Катею Чілі, але пісню “Жити” ми записали ще до війни. Просто оприлюднили її у 2023 році. 

– Продовжуємо йти за категоріями ваших прихильників. Робота на музично-розважальному каналі М1 на самому початку 2000-х подарувала вам той великий успіх, який не змогла дати музична карʼєра. Але ви все ж таки пішли з телебачення.

–  Ну, по-перше, у мене з М1 завершився контракт, і продовжувати його не було жодного бажання. А по-друге, я стомився говорити багато і ні про що. Зізнаюся, ця робота навчила мене багатьом корисним речам, але потрібно було йти далі. Ну і я пішов. 

– Добре. Тоді – Джонич. У 2018 році ви стали продюсувати гурт свого “брата-близнюка” Jonych&Ципа Банда. Це що таке було?

– Це я ще до ковіду задумав робити український шансон і придумав для цього історію, що у мене є “брат-близнюк”, якого я не бачив з дитинства, він гуцул і живе на Рахівщині в селі Кваси. 

А далі почався ковід, концертів особливо не було, і в якийсь момент я подумав, якщо хтось приїде в Кваси і запитає “Де тут ваш чорний гуцул?” – то люди відверто скажуть, що немає такого. Тож я, щоб всі повірили в існування Джонича, вирішив сам переїхати на Закарпаття в Кваси. Тоді мої діти вже почали навчатися в школі онлайн, і до конкретного місця ми не були прив’язані. Тож ми всією родиною поїхали на Закарпаття і там поселилися.

І там в Квасах, власне, мене й застав початок повномасштабного вторгнення. Я пішов у ТРО і потрапив в рахівський батальйон, де усі були із сусідніх сіл та міст. І там я одразу взяв собі шеврончик з позивним “Джонич”, і отак моя мрія здійснилася, бо у мене з’явилися побратими, які можуть підтвердити, що так, Джонич – то наш “тіп”. 

– Мрія здійснилася, але дуже дивним чином. Знаю, що військовослужбовець з позивним “Джонич” був під Бахмутом та Марʼїнкою і отримав звання молодшого сержанта. Ну а далі його запросили в “Культурний десант”. Що це за структура?

– Існує велика структура, яка називається “Культурні сили”, а вже до їх складу входить “Культурний десант”. Він складається з мобільних груп, в які входять військові, що до війни займалися мистецтвом. І це не лише музиканти, а й актори, поети, є навіть мобільна група, в яку входять лялькарі.

Ми свою групу називаємо ІБАШ – це абревіатура, яка означає Інструментально-Бліндажний Ансамбль Шансону. До складу входять контрабас, труба, саксофон, ну і я з гітарою. Також у нас є одна цивільна дівчина Юлія Франк, яка грає на фортепіано, ну й іноді співає. Оскільки група дуже мобільна, то ми заходимо в будь-яке розташування, нам не потрібно багато місця і багато часу, щоб підготуватися до виступу. 

– А я думала, що ІБАШ – то якийсь ваш стан душі.

– Стан душі, звичайно, ну і плюс наказ. Просто легше виконувати наказ, коли він резонує зі станом душі. 

Мирослав Кувалдін і його «брат-близнюк» Джонич. Фото: надано Мирославом Кувалдіним

“Зараз заходить багато ІПСО, спрямованих на те, щоб віддалити цивільних та військових”

– Я здивувалась, побачивши у Вікіпедії, що ви професійний психолог. У вас є така освіта?

– Я ще навчаюся, вступив на заочне відділення вже будучи в армії. Це було потрібно, бо ми в армії займаємося морально-психологічним забезпеченням, тож хотілося б це більш професійно робити. Я просто розумію, що мені ця наука не завадить. Хочеться розібратись із цією темою, щоб бути ще більш ефективним, тому що музика – це ж перший крок, яким ти відчиняєш двері, а далі уже потрібно психологічну роботу проводити. Музика це частково і робить – вона з емоціями працює та повертає людей до емоцій і взагалі до переживань, які під час служби дуже сильно притупляються і зникають.

– А наскільки це небезпечно?

– Це не найкращим чином на людей впливає. Військо – це не місце, де можна сильно емоціонувати. Емоції тут заважають. І через це люди штучно їх “зачиняють”, а музика допомагає щось відчувати і давати вихід цим емоціям. І це стосується не тільки військових, а й цивільних. Я думаю, коли ти весь час знаєш, що може “прилетіти”, то не стає сил постійно з цього приводу хвилюватися, і відповідно ти автоматично трошки починаєш приховувати всі ці страхи та емоції, а так не можна. Тож виходить, що морально-психологічну підтримку і цивільні люди мають отримувати також. От тому я й пішов вчитися на психолога, щоб якісно займатися з людьми арттерапією і допомагати їм усувати так званий “емоційний затор”, який війна нарощує. 

Я в роки війни здебільшого пишу пісні про людей, які переважно зараз у війську – у нас є пісня і про піхоту, і про операторів БпЛА, навіть про комбата. Та останнім часом ми почали думати про більш широку аудиторію, бо зрозуміли, що не потрібно розділяти цивільних і військових, а навпаки – треба їх об’єднувати, бо всі ми громадяни однієї країни і всі перебуваємо в одній непростій ситуації. 

Мобільним бригадам “Культурного десанту” часто приходиться на фронті виступати в складних умовах. Фото: Культурні сили

– Тому у квітні в Києві ІБАШ влаштував поспіль два концерти? На подібних цивільних концертах ви взагалі який репертуар виконуєте? 

– Той, що маємо – військовий шансон. На одному з концертів ми презентували свій дебютний альбом “Чикі-Бум”, у який увійшли пісні, написані за останні два роки під час ротацій, поїздок у підрозділи та живого спілкування з військовими.

А на другому концерті представили матеріал з майбутніх альбомів – там вже було більше пісень не таких вузькоспеціалізованих, не суто про армію, хоча про армійські професії теж багато є. Але ми там почали згадувати професії, знайомі і цивільним людям, ну щось на кшталт діловода чи бухгалтера. Наше основне завдання, насправді, зблизити ці дві аудиторії і зробити так, щоб цивільні, перш за все, не боялися армії. Бо, якщо ви помітили, зараз заходить багато ІПСО, спрямованих на те, щоб віддалити цивільних та військових. Основний наратив такий, що от повернуться військові, всі будуть контужені, всі будуть хворі на голову – і від того цивільним буде “жесть”.

А наше завдання – навпаки: це все якось зшити в одну міцну громаду, тому що в армії повно людей, які не планували собі військову кар’єру, тобто вони такі самі цивільні, які просто зробили серйозний вибір у своєму житті і пішли у військо. Тож це звучить так, що всі військові – колишні цивільні, а всі цивільні тепер на війні. 

– Мене дуже турбує страх людей в тилу перед тим, що всі військові колись повернуться. Тому що ми не знаємо, як з військовими розмовляти, як їх правильно реабілітувати, щоб вони скоріше вливалися в цивільне життя. 

– Найкраща реабілітація – це родина. Коли ти опиняєшся в нормальному соціумі, в якому тебе не бояться, в якому з тобою нормально спілкуються, то все стає на свої місця. Ізраїль, скільки існує, весь час воює – і все нормально, розумієте? Тобто є приклади, є де цьому повчитися. Думаю, не треба себе погано налаштовувати. Зрозуміло, що є люди, яких сильно травмувала війна, але є й методи, які їх спроможні “вирівнювати”. Думаю, це дуже маленький відсоток людей, які за норму випадають.

– А ваша освіта дає можливість працювати з ПТСР чи ви не будете цим займатись? 

– Я розглядаю цей варіант, тому що розумію, що багато військових скоріше довіряться зі своїми психологічними проблемами також військовому, ніж цивільній людині. Хоча не знаю, як далі буде. Поки що ця психологічна освіта мені потрібна для моєї роботи, якою я зараз займаюся. Але така можливість в запасі у мене є. 

– А зараз ви інструментарій психолога як використовуєте? Ви з військовослужбовцями після концерту розмовляєте чи як?

– Так, розмовляю. І хоча це не прийом у психолога, але це вже інша розмова, ніж просто на концерті спілкуватися. За два роки, які я знаходжусь в “Культурному десанті”, ми провели, мабуть, вже більше тисячі таких зустрічей. Кожну потім ми аналізуємо і пишемо звіт. Всі дані збираються в один аналітичний центр, де вибудовуються наступні кроки, розробляють інструменти, які реально працюють. Такі робочі інструменти ми беремо на озброєння і далі продовжуємо їх тестувати на таких от щоденних зустрічах. 

– Взагалі повинна бути державна програма, за якою психологів би виховували серед військових.

– Воно все до цього йде. Якщо все вийде нормально, то українське військо буде багато в чому прикладом для всього світу. Бо ми маємо багато бойових нововведень, ви ж знаєте, що в світі запрошують на консультацію наших спеціалістів. Так само і психологічні якісь штуки, і культурологічні – весь цей досвід, сподіваюся, зберуть разом, проведуть реформу, і ми отримаємо армію і суспільство майбутнього.

– Вас послухаєш, так наче все по плану. А от іноді слухаєш просто людей чи якихось експертів, а у них в наративах – “все пропало!”. І ці “всепропальщики” вгоняють тебе реально в стрес.  

– Ну, ця емоція просто найлегше всього “заходить”. І через це таких відео багато записують. І знову ж таки в цьому зацікавлений наш ворог. Московити виділяють шалені “бабки” на те, щоби у звичайного українця склалося враження, що все пропало. А ми, власне, й працюємо на те, щоб світло перемагало. 

– А якщо не про світло, а про наш шоу-бізнес – ви колись написали декілька пісень для Олі Полякової. А зараз до вас якісь артисти звертаються з приводу пісень? 

– Ні, але звертаються військові підрозділи. Я багато вже написав всіляких гімнів бригад та пісень батальйонів. Я зараз більше зосереджений на війську, на армійській культурі і туди свої сили направляю. Хоча пісню просто ні про що я теж, звичайно, можу написати. 

– Тобто Полякова може звертатися, бо в неї зараз немає хітового репертуару українською мовою. 

– Ну вона ж свої пісні всі перекладає. За неї я не переживаю, Оля Полякова точно з усім розбереться.

Гурт ІБАШ серйозно відноситься до завдання підйому морально-психологічного стану військових. Фото: Культурні сили

“Нам треба трішки прибрати токсичність в мовному питанні”

– Щодо ваших сенсів в піснях ІБАШ, там є багато патріотичного і легкого, але у вас є декілька пісень про ухилянтів, наприклад “Ти такий цікавий”, і вони для вашого іміджу не дуже корисні, тому що на вас реально сиплеться багато хейту в ютубі.

– Це корисно для держави, це корисно для перемоги. Так що дописи, що стосуються мене, в останню чергу турбують. Я не читаю ці коментарі.

– Але ми ж розуміємо, що люди зляться, коли їм розповідають, що треба йти в армію, а вони не хочуть. 

– Цікаво, що в тих піснях ні слова немає про те, що давайте збирайтесь і йдіть в воєнкомат. Ви розумієте, що люди все сприймають, дивлячись на своє відображення, і вкладають ті сенси, які у них в голові існують. Ця пісня про те, що чим би ти не займався, в армії знайдеться робота і для тебе. Тут будь-яка професія згодиться. Бо в армії не тільки в штурми треба ходити, а й їсти варити, накази писати та багато чого. 

– Знаю, що для українських військових мова – це принципово, бо мова – це щит, але в Києві дуже багато молодих людей і старших школярів зокрема, які розмовляють російською. І те, що українського контенту музичного повно, ситуацію не рятує. Можливо, ще просто часу не так багато пройшло… Що ви думаєте? 

– Ну уявіть, що ви …надцять років росли в одному середовищі, а потім за два роки вам потрібно швидко перебудуватися. Думаю, сьогодні просто треба створити такі умови, щоб, з одного боку, українська була обов’язковою мовою, а з іншого боку, щоб це було стильно, модно, молодіжно – і тоді все запрацює. А в Києві так було завжди. Та все одно ця війна кожного торкнулася. В школі, можливо, ще працює якийсь підлітковий протест. Можливо, через використання російської люди якось намагаються виділятися і відрізнятися, але це дуже легка і тупа протидія. А ще б я сказав, що люди просто лінуються виходити з зони комфорту. Вірю, що все стане на свої місця, просто на це потрібен певний час. 

І мені здається, що нам, носіям української мови і культури, треба бути трішки більш терплячими. І я от помітив, що коли ти десь буваєш за кордоном і починаєш хоча би трохи говорити мовою місцевих, то тебе одразу починають нахвалювати на кшталт “ой, яка класна в тебе німецька чи там англійська”. Ну тобто тебе підтримують, а не сміються з того, що людина не може вимовити правильно “паляниця”. Нам треба трішки прибрати токсичність і, навпаки, простягати людям руку допомоги і підтримувати найменші спроби перейти на українську. 

– Ви так лагідно про такі серйозні речі говорите. Я і раніше в інтерв’ю ваших відмічала відсутність агресії до будь-якої теми. Не знаю, як ви так живете. 

– Ну, мені просто подобається айкідо, а не карате (усміхається).