Кінорежисер «Останнього Прометея Донбасу» Антон Штука: Енергетики прийняли нас тільки після спільного перебування під обстрілом

Фото: kinorium.com

Переповнені зали, глядачі, що розмістилися в проходах, і справжні сльози тих, хто розпізнавав на екрані власні робочі місця: ексклюзивні покази документальної кінострічки «Останній Прометей Донбасу» засвідчили, що історія Курахівської ТЕЦ стала близькою для багатьох тисяч українців. Вже з 26 лютого 2026 року кінокартина стартує у широкий загальнонаціональний показ. Кінорежисер Антон Штука, який провів з енергетиками 40 діб під інтенсивними ворожими обстрілами на ТЕС, поділився в розмові з Коротко про, чому цей фільм – більше, ніж просто зафіксовані події руйнування станції, і що він прагнув показати у своїй роботі глядачам по всьому світу.

Син головного героя після сеансу промовив: “Батьку, я тобою гордий”

– Чи очікували ви на такий фурор від фільму? Багато хто в залі не стримував сліз – це прогнозована реакція глядача для вас?

– У нас не було жодних передбачень. Наша мета – продемонструвати фільм якомога більшій кількості людей в Україні та за її межами. Оповідь про цих енергетиків – це оповідь лише одного містечка. Але це оповідь, яка наразі відбувається у безлічі, а може, й сотнях інших населених пунктів України. Йдеться не тільки про енергетику – йдеться і про втрату житла, рідного міста. Це те, що відбувається у нас щоденно.

– Чи був якийсь відгук або похвала від ваших колег чи глядачів, що стала для вас найбільш цінною? Чи, можливо, найбільш дивовижною?

– Один з дуже ліричних: цей фільм – єдине віконце у їхнє рідне місто, якого вже, на жаль, не існує.

З несподіваних моментів, які було цікаво бачити і на які я з самого початку не надто сподівався, – що у Києві на прем’єрний показ наприкінці осені завітає стільки енергетиків, а саме співробітників Курахівської ТЕС. Це було справді вражаюче. Це були відверті почуття, коли вони вперше побачили один одного через рік після евакуації. Я навіть не міг уявити собі таку ситуацію.

– З ваших особистих вражень, наскільки їм було складно переживати все це заново?

– Складно? Навпаки, їм було цікаво подивитися збоку на те, що вони тоді переживали. У той час вони перебували всередині того, що відбувалося, зосереджені на небезпеці, на важкому прощанні з власним домом, і на роботі. Тому для них це було дуже важливо.

Ще хочу поділитися цікавою історією. Там є один герой, у якого родина виїхала за кордон, а він вирішив залишитися та працювати. Зрештою, дружина подала документи на розлучення. Вона не зрозуміла його рішення. З нею за кордоном також двоє синів. І він попросив у мене посилання, щоб продемонструвати цей фільм синам, а потім надсилав скріншоти повідомлень, наскільки його син розчулений і як він пишається батьком. Син прямо так і висловився: “Я тебе зрозумів, не має значення, який вибір ти зробив, головне, що ти мій тато, і я тобою пишаюся”. Мені дуже приємно і дуже важливо не просто знімати кіно, а ще й здійснювати такі дії, які згодом реально впливають на долі людей та їхнє життя.

Антон Штука у перший день роботи на станції. Фото: ФБ Антона Штуки

Вирушали на станцію, майже нічого про неї не знаючи

– Вам дійсно вдалося розкрити багатьох персонажів, на екрані проявилися історії багатьох людей. Чи є ще хтось, чия доля вразила вас до глибини серця?

– Мене вразила кожна доля. Я спостерігав за руйнуванням всесвіту кожного з них. Світу, до якого вони звикли, в якому вони існували. Це схоже на переїзд на іншу планету. Це цілком змінило їхнє буття. Вони працювали там по 30-35 років, можете собі уявити? Це люди, які віддали себе цьому місцю, цій станції, цій роботі, і так радикально та трагічно все змінюється в одну мить через те, що ворог, інша країна вирішила, що їм потрібна ця територія.

– Ви відправляєтесь на місце подій як репортер і вже там вас щось спонукає до ідеї створити фільм, чи спочатку виникає ідея фільму?

– Документальне кіно – це кожного разу нова схема роботи. Ніколи не знаєш, де відбудеться подія, як ти в неї потрапиш, як ти в неї зануришся, як ти долучишся до цієї події тощо. Саме в цій ситуації було так. Я дізнався про існування цієї станції, про те, що там коїться, і практично за кілька днів ми зібралися. У нас не було часу навіть на якийсь аналіз, вивчення, що там відбувається і як. Ми знали, що це місце дуже інтенсивно обстрілюється, мета – саме ця станція, місто – вже потім. Ми розуміли, що нам необхідно якнайшвидше зафіксувати усі події, оскільки це може завершитися дуже швидко. Можливо, навіть протягом кількох тижнів – ситуація була критична. Ми вирушали, усвідомлюючи, що по нас стрілятимуть ракетами та польовою артилерією. І більше нічого не знали, окрім основних відомостей про станцію, про віддаленість до лінії фронту і тому подібне. Вже на місці паралельно з цим вивчали, що там відбувається, хто там є, навколо чого нам хочеться будувати цю частину оповіді.

– А був якийсь випадок, коли дійсність почала руйнувати ваш заздалегідь підготовлений задум?

– Та це відбувалося щодня! Ви маєте розуміти, в яких умовах ми вели зйомки. Вони були зайняті своєю роботою, завданнями, які постійно змінювалися. Це були неймовірно складні зйомки, і нам було дуже важко саме через те, що ми складали план на наступний день, домовлялися про певні речі, які ми зніматимемо, а завтра все траплялося інакше. Велика кількість моментів, коли ми планували конкретні епізоди, які ми відзнімемо, які чудово поєднаються з попереднім матеріалом, але згодом це все ламалося, і ми мали вибудовувати якісь нові логічні зв’язки.

Фільм вийде у широкий прокат 26 лютого. Фото: kinorium.com

Перший спільний обстріл став поворотним моментом

– Які зйомки про війну були найважчими? Окрім «Останнього Прометея Донбасу», у вас є фільм про Ізюм «Обережно! Життя триває», а також ваша перша робота «Рік, який так і не закінчився» 2022 року.

– Безумовно, це «Прометей». Важко знімати героїв, важко достукатися до них, щоб вони розкрилися. Людина перебуває у такій загрозливій, небезпечній обстановці, плюс вона зосереджена на роботі, плюс побут – жодних зручностей немає. У них все було тоді так, як у нас зараз: немає обігріву, немає води, постійна загроза, постійні вибухи, постійні обстріли. У такій ситуації люди не дуже відверті, особливо з незнайомцями. Це дуже складний проєкт у плані фіксації та відвертості. Багато було речей, які ми дуже хотіли зафільмувати, але, на жаль, або герої не захотіли, або ми не змогли, або нам не дозволили це зробити. Це дуже болісно сприймалося нами: ми вибудовували собі якусь певну послідовність сцен, подій, і щодня вона руйнувалася. Ми також проходили через морально-професійні випробування. Саме через те, що неможливо нічого передбачити і все відбувається дуже неорганізовано.

– Я саме хотіла запитати, наскільки легко енергетики погодилися, як взагалі зреагували на вашу ідею їх знімати, оскільки професія не є публічною, але ви вже відповіли.

– Було дуже важко, особливо спочатку, коли ми прибули. Вони не звикли, що до них приїжджають робити кіно. Вони розуміють формат короткого репортажу, невеликих коментарів – і все. Вони приготували чай, дістали якесь печиво, солодощі, чимось нас пригощали, і майже після кількох годин спілкування запитують: “Ну то що, коли ви вже повертаєтесь назад?” Ми посміхнулися і сказали, що ми ще трохи поговоримо. Приблизно за годину вони знову запитали. І ми знову так відповіли, що ми ще трохи пробудемо. Це був процес дуже незручний для них, та й для нас, звісно, не хочеться бути тим, кого не раді бачити. І незалежно від того, яким би ти не був наполегливим, яким би ти не був класним, співчутливим і таке інше. Але через кілька днів під час зйомки почався обстріл. Ми всі разом бігли до укриття, разом були в цій ситуації, вони бачили, як ми реагуємо, що ми тримаємо себе в руках. Це стало першим поворотним моментом, коли вони зрозуміли, що ми вже пройшли разом через умови, в яких вони постійно перебувають, і що нам можна вірити.

– А в результаті скільки днів ви там перебували?

– У нас 55 знімальних днів, на станції ми пробули приблизно 40 у різний час: це було і взимку, і навесні, і влітку.

Станція трималася і працювала, поки що це було можливо. Фото: kinorium.com

На найбільш небезпечні зйомки їду сам

– Антоне, а вам взагалі колись було боязно, коли ви вирушаєте до місць, де можна запросто загинути? Чи є якісь місця, куди ви через страх не поїхали, хоча збиралися?

– Іноді є усвідомлення, що ризик не виправданий. А часом є розуміння, що там може бути дуже неспокійно і дуже ризиковано, але ризик обґрунтований, бо цей епізод чи ця певна доля дійсно вартує дуже дорого. Я маю на увазі не фінанси, а історичну цінність. Я їхав до Курахового в одному з епізодів зйомок, коли вже було закрито станцію. Тоді вже давно виїхали майже всі люди, залишалося кілька кілометрів до лінії зіткнення, до противника. Машини взагалі не заїжджали до міста – їздила лише евакуаційна група, і я їхав із ними. Ми ночували в місті, вивозили людей, умовляли поїхати, ховалися під обстрілами, тікали від дронів, які кружляли над нами, – це було дуже небезпечно. У той час я не мав сумнівів, що це потрібно робити, треба там бути. Я не брав із собою операторів – мені не хотілося нести відповідальність за інших людей у ​​такій загрозливій ситуації. Тому я все знімав у тому епізоді особисто.

– А чи траплялися якісь моменти, коли ви навмисно не вмикали відеокамеру, бо це здавалося аморальним, і якщо були, то що це була за ситуація?

– Відверто кажучи: я знімаю все. Але я можу щось потім під час монтажу не вставляти через аморальність. Але я документаліст.

Енергетики до першого обстрілу не сприймали знімальну групу. Фото: ФБ Антона Штуки

Значущий кадр – український стяг за 20 км від фронту

– Чи є у фільмі епізоди, які для глядача другорядні, а для вас ключові?

– Наприклад, є епізод прапора України, який висить на стовпі у Кураховому за 20 км від лінії фронту – це вже сам по собі цікавий символ. Українська ідентифікація саме на Донеччині, особливо на прифронтовій – не така яскрава, як, наприклад, у Львові чи Києві. Це було цікаво спостерігати.

– Кого ви вважаєте своїм наставником? Який головний урок ви засвоїли, які поради пам’ятаєте?

– Життя – найкращий вчитель та найкращий автор сценарію. Аналізуєш те, що ти робиш, робиш висновки, рухаєшся далі. Багато що робиться на інтуїції. Це документалістика, тут неможливо вибудувати кіно. Тут багато що потрібно відчувати: коли потрібно вмикати камеру, коли не потрібно, що варто знімати, що не варто, куди варто бігти просто зараз, а куди не варто.

– Яка у вас мрія, найвища ціль, як у режисера, – “Оскар”?

– У мене найвища ціль – це доносити історії українців, події, які відбуваються тут і зараз, якомога більшій кількості людей. Як це конкретно буде – “Оскар”, Канни, Одеський кінофестиваль, для мене не має значення. Я маю велику ціль працювати і на іноземну аудиторію, що я і роблю не тільки з фільмами, а ще й як фотодокументаліст. Мені важливо, щоб про те, що відбувається тут, про те, які у нас героїчні люди, які у нас важливі історичні події відбуваються зараз, знало якомога більше людей. А “Оскар” – це дуже конкретна річ, яка залежить від конкретних людей. Я хочу досягати своєї цілі, а ця ціль не залежить лише від мене.

Ексдиректор Курахівської ТЕС Анатолій Боричевський та режисер Антон Штука на допрем’єрному перегляді фільму «Останній Прометей Донбасу». Фото: energo.dtek.com

Довідка Коротко про

Курахівська ТЕС – Одна з найпотужніших вугільних електростанцій Східної України (була серед ТОП-7 найпотужніших ТЕС країни).

Була основним джерелом електроенергії та тепла для Донецької області (забезпечувала близько 150 000 мешканців області) та містоутворюючим об’єктом міста Курахове Покровського району.

З 2022 року діяла під регулярними обстрілами за 10–15 км від лінії фронту, ставши «пріоритетною ціллю» для ворога. Влітку 2023 року внаслідок руйнування даху котлотурбінного цеху загинуло троє співробітників ТЕС. Три людини отримали поранення різної тяжкості.

Починаючи з весни 2024 року через значні руйнування та наближення бойових дій генерацію було припинено, а частину обладнання вивезено. Це обладнання згодом застосовувалося на інших пошкоджених об’єктах енергосистеми України. Наприкінці листопада 2024 року Курахівська ТЕС була повністю зруйнована внаслідок російських обстрілів.

На спецпоказах зали були переповнені, а глядачі сиділи навіть поміж рядів. Фото: energo.dtek.com