Акторка Слава Красовська: про ролі богинь, вертикальні серіали та про створення ароматів Києва

Фото: надано Славою Красовською

Ця акторка чудово втілює найрізноманітніші образи: від величних темних богинь до добрих лікарок, від жінок, що прагнуть тихого щастя, до кріпачок, які борються за кращу долю. Слава Красовська – зірка серіалів “Кріпосна”, “Доньки-матері”, “Жіночий лікар” та “Опер за викликом”. Нещодавно її фільмографія поповнилася роллю зловісної темної богині у підлітковому фентезі “Хрещатик 48/2”, що оповідає про пригоди у потойбіччі Києва.

До речі, Київ для акторки – це невичерпне джерело натхнення. Рідному місту вона присвятила власний бренд київських сувенірів “Панянка киянка”.

Про те, як пахнуть Андріївський узвіз та Ярославів Вал, чим приваблює акторку педагогічна діяльність, як їй вдається грати відьом та містичних божеств, і де вона опанувала професійний акторський бій, Слава Красовська розповіла в інтерв’ю Коротко про. 

Грати у фантастичних історіях негативних персонажів набагато цікавіше, ніж позитивних

– Славе, нещодавно у кінотеатрах вийшло українське фентезі “Хрещатик 48/2” – це захоплива фантастична історія з влучним гумором. Ви зіграли у фільмі стародавню богиню смерті Мару. Чи відомо вам, чому вибір зупинився саме на вас? 

– Гадаю, Олексію Комаровському (продюсеру проєкту “Хрещатик 48/2”. – Авт.) сподобалася моя робота за кадром у його попередньому фільмі “Коли ти одружишся?”. Він шукав актрису для озвучування англійською мовою негативного персонажа. Потрібен був низький голос, чітка дикція, ну і, звичайно, вміння показати справжню лиходійку. Оскільки, судячи з усього, під час постпродакшену попереднього фільму Олексій вже виношував ідею «Хрещатика», невдовзі після роботи на студії він запросив мене на проби на роль Мари. 

– Отже, у вас досконала англійська? 

– Я не вважаю її досконалою, але періодично працюю англійською в озвучках та знімаюся. У Києві є продакшн-студія Amo Pictures – вони створюють англомовний контент для закордонних замовників. Раніше це були короткометражки для YouTube чи Facebook, де піднімалися важливі соціальні теми, як-от права жінок, ставлення до різних соціальних верств населення, аб’юз. А зараз вони активно працюють над вертикальними серіалами. Цей формат популярний на міжнародних ринках, хоча в Україні він ще не набув широкого розповсюдження. Але саме в Києві вже кілька років активно створюють такий контент, причому досить якісно та естетично. І важливо, що там задіяні українські актори. Ми всі розмовляємо англійською, і, можливо, глядачі в світі, які нас бачать, навіть не здогадуються, що це українські актори. 

– Ваша богиня смерті вийшла надзвичайно зловісною та жорстокою. Чи не боїтеся ви грати такі ролі?

– Не боюся, тому що, по-перше, це казка, в якій немає нічого по-справжньому страшного. У кожній казці має бути зло, щоб зрештою воно було покаране та знищене. Хтось же мусить виконувати такі ролі. А по-друге, грати у казках та фантастичних історіях негативних персонажів значно цікавіше, ніж позитивних. 

– Ваша богиня смерті виглядає стильною та розкішною. Навіть шкода, що наприкінці фільму її ув’язнюють у дзеркало. Але щось підказує мені, що у продовженні “Хрещатик 48/2”, робота над яким ось-ось розпочнеться, ви знову з’явитеся у цій ролі.  

– Я жодної відповідальності за це не несу. Як вирішать Олексій Комаровський та автор сценарію Юрій Микуленко, так і буде. Але я сподіваюся та вірю, що пан Юрій знайде спосіб вивести мене з того дзеркала. Мені б цього дуже хотілося. 

– Ви – корінна киянка. Гадаю, для вас було важливо, що “Хрещатик 48/2” присвячений Києву. Столиця, по суті, є головним героєм цієї історії.  

– Те, що нині з’являються фільми, присвячені Києву, є дуже важливим, так само, як і те, що нині в кіно не соромляться називати Київ Києвом. Бо за часів, коли у нас домінувала московська мода на кінопродукцію, потрібно було створювати фільми та серіали, які б продавалися на весь простір так званої СНД. У тих серіалах, навіть якщо й з’являлися відомі київські локації, все одно не можна було прямо згадувати Київ. У сценарії завжди фігурували лише слова “столиця”, “місто”, “містечко” – будь-що, тільки без географічних назв. Це робилося для того, аби можна було видати це за Мінськ, Астану чи ще когозна-що.

А тепер ми можемо у кіно відкрито називати Київ, присвячувати йому сюжети, як це зробили творці “Хрещатик 48/2”, та використовувати в сюжеті український фольклор і казкових міфічних персонажів. Головне, щоб цей процес розвивався і знаходив відгук у глядача, тому що це безмежно цікаво і це ще неоране поле в нашій культурній індустрії.

На прем’єрі «Хрещатик 48/2» з продюсером Олексієм Комаровським, Григорієм і Христиною Решетник та їхніми синами. Фото: надано Славою Красовською

 Якби у реальному житті у мене пішов вогонь з долонь, то я опинилася б у психлікарні 

– Щодо магії, ваші персонажі в кіно часто нею володіють – у серіалі “Чаклунки” ви граєте звичайну дівчину, яка випадково отримує магічні здібності. А що б ви зробили в реальному житті, якби таке мали?

– Слухайте, це цікаво фантазувати, але насправді думаю, якби у реальному житті у мене з долонь пішов вогонь, то я опинилася б у психіатричній лікарні (сміється). Важко уявити, що в реальності може з’явитися така магія. Чесно, не хотілося б переносити якісь казкові здібності в реальне життя. Але якщо погратися і помріяти, то з усіх можливих надздібностей я б хотіла освоїти телепорт, щоб миттєво опинятися в іншому місці і не думати про те, де припаркуватися. А ще, як у серіалі “Всі жінки відьми”, я хотіла б навчитися зупиняти час, щоб його було більше. Можна так зупинити світ навколо себе, завершити всі свої домашні справи, наприклад, помити посуд, а потім “розморозити” час і займатися чимось важливим для світу. 

– Ось бачите, знову мова зайшла про відьом. Чи казав вам хтось раніше, що ви маєте негативну чарівність? Яке ваше життєве амплуа? 

– Здається, в житті у людей амплуа не буває. Є таке сучасне поняття, як особистий бренд, фахівці поділяють людей на архетипи. Але, якщо чесно, мені не хочеться прив’язуватися до якогось одного архетипу чи одного образу, тому що, можливо, через професію, можливо, через характер, але я не відчуваю себе в рамках одного типажу. У мене може бути період або настрій, коли хочеться бути ніжною, жіночною, одягати сукні. А може бути період, коли мені абсолютно байдуже, як я виглядаю і чи подобаюся комусь. Тому застрягати в якомусь одному амплуа мені б дуже не хотілося. 

– А яке у вас амплуа в театрі?

– Звичайно, через низький голос, досить високий зріст та статуру найчастіше мене запрошують у кіно на ролі сильних войовничих жінок, лідерок, військових, всяких там начальниць та директорок. Це цілком логічно, бо це ті ролі, які відповідають моїй зовнішності. А в театрі якраз маю можливість втілювати зовсім інші образи – як, наприклад, майже зневірена місіс Мюллер у виставі “Сумнів” або залякана чоловіком-тираноном дружина Зброжека у виставі “Маклена Граса”. 

Слава Красовська у виставі “Сумнів” режисера Юрія Кулініча. Фото: надано Славою Красовською

– А щодо ваших ролей у кіно. Судячи з вашої фільмографії, їх у вас досить багато. Яких варто очікувати найближчим часом?

– Днями я була на пробах повнометражного фільму – поки що не знаю, як там буде і чи ця історія матиме продовження з моєю участю, але там дуже цікавий сюжет. Це повний метр на замовлення Держкіно. Сама концепція сценарію мені дуже сподобалася, було б цікаво попрацювати над цією картиною. Ну, і я очікую новин щодо фільму “Лютий привіт”, тому що ми закінчили зйомки цього проєкту ще восени, але чомусь інформація про нього зникла з радарів. Не знаю, в чому причина затримки, але сподіваюся, що фільм вийде, бо там дуже зворушлива і, мені здається, актуальна сьогодні історія. І там дуже хороший режисер Максим Литвинов, який зазвичай створює душевні історії. 

– Щодо театру, ви граєте в невеликому, але помітному Малому театрі. Чому саме в ньому? Мені здається, вас би з радістю прийняли у будь-якому національному театрі.

– Жодного разу мене не запрошували з радістю до жодного національного театру. Після здобуття ступеня бакалавра ми всім курсом ходили на прослуховування до різних театрів – були і в “Лесі”, і в ТЮЗі, і в Молодому… та багато де. І мене нікуди тоді не взяли. Я вступила на п’ятий курс, продовжувала навчатися і грати в постановках в навчальному театрі імені Карпенка. А після п’ятого курсу мені дуже пощастило швидко й легко потрапити в кіноіндустрію – одразу після закінчення університету я отримала значну роль у серіалі “Жіночий лікар”. Тоді я провела пів року на знімальному майданчику – у мене було близько ста знімальних днів. І тоді ж я почала потроху викладати акторську майстерність дітям. 

Якщо чесно, я не маю комплексів щодо того, що не граю в національному театрі. У мене завжди було багато цікавої роботи і я була творчо реалізована, тому ніколи не переймалася тим, що не граю третю двоюрідну сестру Джульєтти з правого боку на сцені якогось національного театру. Але після тих кастингів минуло кілька років, і так склалося, що я стала частиною чудового Малого театру. 

– Чим особливий Малий театр? Я саме про атмосферу вашого театру? 

– Мені здається, що насамперед велике значення має цінність самої історичної будівлі нашого театру, його розташування (вул. Гончара 33. – Авт.). А для мене особисто важливо, що це камерний театр, де ти на сцені завжди працюєш, як на крупному плані. Глядачі тут дуже близько до акторів, і в тебе немає шансу помилитися чи збрехати, бо все дуже помітно. Важливо і те, що у нас в театрі немає штату режисерів, а вистави ставлять завжди особливі люди, які приходять до театру не просто так.

От останні дві мої вистави – з ними мені надзвичайно пощастило, тому що їх режисером став наш актор Юрій Кулініч (“найкращий актор року” одразу двох національних кінопремій за фільм “Погані дороги” (2021). – Авт.). За другою освітою Юра – режисер, і він поставив у нас в театрі дві чудові вистави: “Сумнів” і “Урок”. Його підхід, сміливість та естетика мені дуже подобаються. І саме в такій комбінації, коли режисер приходить до театру не за гонораром, а прагне чесно втілити свою ідею, це дуже важливо і надзвичайно ефективно. 

Фрагмент вистави “Маклена Граса” в Малому театрі (реж. Дмитро Весельський). Фото: надано Славою Красовською

Я грала богиню з величезними крилами і злітала на тросах в повітря

– Щодо акторської майстерності, я знаю, що ви маєте диплом Британської академії сценічного бою. Тобто ви вмієте красиво битися? 

– Для того, щоб вміти втілювати сценічний бій і виконувати трюки, потрібно постійно тренуватися і підтримувати цю навичку, чого я зараз не роблю. Тому не можу сказати, що я це прямо вмію, але база є, і мені це цікаво. Вважаю, що актор повинен розвивати свої додаткові вміння, такі як верхова їзда, сценічний бій, гра на музичних інструментах тощо. Тобто розвиватися у всіх напрямках, які можуть бути використані в тій чи іншій ролі.

А щодо курсів, то тут мені пощастило, бо один знайомий актор у 2018 році привіз в Україну викладачів британської академії. У нас спочатку був курс зі сценічного рукопашного бою. Тобто це не бойові мистецтва, це саме сценічний бій, в основі якого безпека, безпечна дистанція, правильні ракурси. Нас вчили, як зробити вигляд, що ти б’єш, але щоб партнер твій не постраждав і красиво відіграв, ніби його вдарили, а камера не зафіксувала цієї прогалини між кулаком і носом. Там в основі завжди є безпечна дистанція, безпечні прийоми та такі ракурси, де камеру можна обдурити і створити ілюзію справжнього контакту.

А на других курсах нас вже вчили битися на ножах та мечах. Це теж дуже цікаво, але, знову ж таки, у мене є база і певне розуміння сценічного бою, але для того, щоб поставити красиву бійку для кіно, мені все одно потрібно на тиждень зайти в зал, щоб каскадери це спочатку поставили і я все відпрацювала, тому що без постійної практики це в тілі не залишається. 

– Але все ж таки мечем помахати ви можете? От я взагалі бачу вас як войовницю в якомусь крутому фентезі, таку собі принцесу-воїна. 

– Мечем красиво помахати можу, чому ж ні (посміхається). Був у мене фільм, короткометражка, яка, на жаль, так і не вийшла. Там у нас була дуже красива сцена бійки на мечах. Я грала богиню, забула, як її звали, і злітала у повітря. Богиня моя мала величезні крила, і мене на каскадерських тросах підіймали, щоб я потім з мечем приземлялася перед носом у своїх ворогів. 

Фільм, де Слава зіграла богиню з крилами, на жаль, так і не вийшов. Фото: надано Славою Красовською

– Ви казали, що почали викладати акторську майстерність дітям. І я знайшла в соцмережах ваш ARTISTIC – групу з акторської майстерності, яка функціонує як повноцінний дитячий театр. Наскільки складно навчати дітей акторству? Дітей же потрібно постійно чимось дивувати. 

– Безумовно, це непросто, бо більшість потреб нашого колективу я закриваю сама: вигадую концепції, пишу сценарії, адже у мене суто жіночий колектив – хлопців у нас вже кілька років немає. Тож насамперед я мушу знайти матеріал, який підійде для суто жіночої команди. Цього року я створила виставу з оповідань про видатних жінок різних епох. Там у нас є і Одрі Гепберн, і Фріда Кало, і Леся Українка, і Марія Кюрі – абсолютно різні жіночі постаті, які розповідають свої історії. 

Окрім сценарію, мені потрібно з нуля продумати візуалізацію, підібрати музику, розробити костюми та реквізит. На щастя, зараз у мене є помічниця – моя колишня випускниця, на яку я можу покластися під час репетиційного процесу. Але вона в мене одна, а актрис цього сезону було 16. І, звісно, це велика відповідальність і значне навантаження, адже мені хочеться дати їм якомога більше. Ми граємо вистави в Києві, потім їдемо на фестивалі. Звісно, це все складно, але того варте, тому що я бачу, наскільки дівчатам це приносить задоволення. Я бачу, як вони захоплюються творчістю, і пишаюся своїми випускницями, які надалі пов’язують своє життя з акторством. 

– Чи стала хтось із ваших випускниць професійним актором?

– Моя випускниця – Марічка Хоменко. У січні я була на прем’єрі фільму за її участю – “Випробувальний термін”, а потім у Театрі імені Лесі Українки дивилася з нею виставу “Земля”, яку поставив Іван Уривський. І мені дуже приємно, що настільки популярний зараз режисер звернув увагу на Марічку, помітив її серед усіх на студентському показі та запросив до своєї вистави. І це не може не надихати мене й надалі вкладати зусилля в моїх підопічних. Марічка дуже талановита, з самого початку я знала, що ця дитина точно має продовжувати займатися акторством. І для таких, як вона, я вже викладаю понад десять років. У наш колектив щороку додаються новачки, зараз у складі ARTISTIC одинадцять учасниць.

– Що вам особисто дає ця робота з підлітками? Адже ви могли б увесь цей час присвятити собі, своїм ролям. 

– По-перше, мені це дуже добре вдається, і я вже давно зрозуміла, що не можу позбавити світ такого чудового викладача, якщо я це роблю настільки добре. З вересня ми відновимо роботу і запрошуємо до нових вистав колективу ARTISTIC.

З колективом ARTISTIC на театральному фестивалі The fest the best в місті Вінниця. Фото: надано Славою Красовською

Я провела фокус-групу з приводу того, чим повинен пахнути Андріївський узвіз

– Я не перестаю вам дивуватися. Ви і актриса, і педагог, а от нещодавно я дізналася, що ви є автором бренду київських сувенірів “Панянка киянка”, власноруч створюєте ці сувеніри і присвячуєте їх Києву. Звідки виникла ця ідея?

– Колись давно один мій друг сказав, що у житті потрібно займатися тим, чого тобі самому не вистачає. І ця думка десь у мене закріпилася – я подумала, що якщо мені не вистачає “правильних” сувенірів, які можна привезти в подарунок людям з Києва, то це треба створити. Важливо було, щоб вони були невеликого розміру, щоб підходили будь-кому і щоб несли справжній київський дух.

А оскільки я безмежно люблю своє місто, то, як данину йому, вирішила розробити лінійку унікальних сувенірів у вигляді шоперів, ароматичних свічок та мила ручної роботи, де кожен аромат присвячений відомій локації Києва.

Мило, до речі, я виготовляю власноруч і підбираю аромати дуже ретельно. Тому мило “Кіно у “Жовтні” пахне карамельним попкорном, “Побачення в парку”, присвячене парку Кіото, – сакурою, “Вранішній Ярвал” дивує пряним ароматом кориці – з нею у мене асоціюється ця прекрасна вулиця. Зараз у мене 13 ароматів, а чотирнадцятий з’явиться лише на Різдво. Але коли з’явиться мило “Андріївський узвіз”, то офіційних ароматів буде вже 14. 

«Панянка киянка» – це про любов акторки до Києва. Фото: надано Славою Красовською

– А чим пахне “Андріївський узвіз”?

– Я ще не визначилася з ароматом, але вже провела фокус-групу щодо того, чим повинен пахнути “Андріївський узвіз”, – асоціації у всіх дуже різні. І, можливо, я ще на Геловін презентую мило “Містичний Київ”. У мене є ще багато ідей щодо розвитку продукції “Панянка киянка” – це все живе в мені і бурлить. Але головне – відчувати, що це комусь цікаво. Бо я помітила, що багато хто роздивляється продукцію, але взагалі не розуміє, що там зображено, чому це присвячено, для чого це потрібно. 

Я вам більше скажу, люди іноді плутають кінотеатр “Жовтень” з Жовтневим палацом. Одній жінці я якось демонструвала продукцію на маркеті і кажу: “Ось мило, яке називається “Кіно в “Жовтні” – воно пахне карамельним попкорном”. А вона мені сумно так: “От тільки попкорну там немає”. Мені спочатку здалося, що вона понюхала мило і не відчула аромату попкорну, а вона пояснює, що в Жовтневому палаці попкорну немає. І тут до мене доходить, що жінка ані за картинкою, ані за назвою не зрозуміла, що мається на увазі кінотеатр “Жовтень” на Подолі. 

– Бачите, ви для неї зробили відкриття. Тобто з вашого боку це ще й просвітницька діяльність. А що для вас означає бути киянкою? 

– Якщо чесно, то не знаю, як бути кимось іншим. Коли мені було близько семи років, я усвідомила, що, виявляється, в інших містах теж живуть люди і там, наприклад, теж є школи. Мене тоді дуже здивувало, що цей світ набагато більший, ніж я собі уявляла. Але я не можу ні з чим порівнювати, бо не знаю, як це – жити деінде. І це щастя, що не знаю, бо відчуваю, що не витримала б довго жити в іншому місті чи іншій країні. І це щастя, що я не маю досвіду еміграції. 

– Наскільки Київ змінився під час війни? Що вас взагалі турбує, а що тішить у цьому місті? Хоча радіти нині є чому, тому наше місто зараз дуже сумне. 

– Воно сумне, але в ньому дуже багато підтримки. Англійською є такий вислів: every cloud has it’s silver line, тобто “у кожній хмарі є срібляста смуга”. Оця маленька срібляста смуга – це та підтримка між містянами, яка виникає у складні періоди. І це відбувається під час війни постійно. Наприклад, сусідка мені каже: “Якщо тобі складно з двома собачками йти в укриття, то приводи одну, я з нею побуду, подивлюся за нею, а ти будеш за другою стежити”.

Нині в людях прокидається більш людяне ставлення до незнайомих чи малознайомих людей, ніж воно здебільшого буває у великому місті. Бо зазвичай ми тримаємося на відстані один від одного, можемо не знати сусідів на ім’я. Але коли приходить біда, то доводиться гуртуватися, допомагати та підтримувати і своїх, і малознайомих – усіх.

Ніколи не забуду той живий ланцюг з людей, які передавали воду в пляшках через чотири смуги Берестейського проспекту, коли ракети влучили в “Охматдит”. Це було неймовірно. І це свідчить про вміння українців об’єднуватися у важкі часи.

Коли Слава не грає, вона створює сувеніри для “Панянки киянки”. Фото: надано Славою Красовською