563
Сьогодні читачів видання “Kаштан NEWS” знайомимо з творчістю відомого актора театру та кіно, барда, виконавця власних пісень, Заслуженого артиста України Дмитра Лінартовича
Коли російська орда вдерлася на нашу землю, Дмитро пішов добровольцем захищати Київ. Потім воював десантником-розвідником на сході.
«Хвацькі хлопці 46-ої Окремої десантно-штурмової бригади, наше братство», – каже про побратимів Дмитро. У 2022 році його було важко поранено в боях за Соледар.
Здавалося б, що може бути спільного в митця з Київським академічним театром ляльок, адже творче амплуа Дмитра інше? Виявляється, цьогоріч театр ляльок представив глядачам прем’єру – камерну виставу за твором Івана Франка «Украдене щастя» за участі запрошеної «зірки» – Дмитра Лінартовича. І вразив досить несподіваним режисерським підходом до постановки, в тому числі й тим, що на сцені глядачі побачили і лялькові образи літературних героїв драми, і водночас реальних акторів. Цікаве, оригінальне сценічне поєднання, яке запропонувала режисерка Тетяна Авраменко.
«Украдене щастя» – «це більше, ніж просто історія нещасливого кохання. І навіть більше, ніж історія «жіночої неволі», як про неї казав Іван Франко. Це символічна і глибока робота про людей, в яких крадуть їхнє майбутнє, та трагічні наслідки спроби повернути все «як було». Про те, як важко не мати вибору і свободи його робити без наслідків. Про те, як часто вибір на свою користь стає зрадою іншого», – йдеться на сайті театру.
Певно, не всі шанувальники знають, що раніше Дмитро Лінартович у муніципальному театрі «Київ» також зіграв в «Украденому щасті» роль Михайла Гурмана.
На моє запитання, чим зацікавив його літературний герой Івана Франка Дмитро відповів:
Я шукав у цьому образі знакові речі. Його забрали на війну, відірвали від коханої, він повернувся із післявоєнним синдромом. Іде перегукування із сьогоднішнім днем, коли хлопці зі сходу повертаються з психологічними травмами. Раніше мій герой був гарним хлопцем, був закоханим, а на війні він став заскорузлим, заточеним на те, щоб бути каменем, став жорстким. На війні у нього був час, щоб подумати, як себе поводити зі злом, він став принциповим. Він спеціально почав робити кар’єру, отримав владу. І тоді перевівся у свій повіт, аби повернути «украдене щастя» – кохану в антипода Миколи. Я грав роль людини, яка бореться за своє життя, тому виправдовував Михайла Гурмана. Я знайшов його правоту в тому, що він повернувся, аби довести справу до завершення. Але він загрався, бо війна робить з людьми й погані речі…
В цій виставі головну роль свого часу зіграв Богдан Ступка. Ви не були під впливом акторського почерку Ступки?
Ні, в мене принцип: «Не сотвори собі кумира», в мене немає ідеалів, я із своєю психофізикою як актор знаю свої можливості і знаю, на що здатен. Іду тільки своїм шляхом, навіщо мені копіювати когось, якщо у мене є своя енергетика. Тим паче Іван Франко писав цю річ, коли йому ще не було й тридцятм. Мені довелось у свої тридцять років зіграти Михайла Гурмана.
В акторській біографії Лінартовича – низка ролей у популярних кінострічках: «Осінні спогади», «Загублене місто», «Толока», «Обмін», «Фософор» та інших. Уперше знявcя у фільмі відомого режисера, сценариста Михайла Іллєнка «Невелика подорож на великій каруселі» у 2002 році.
Але знаковою на його творчій стежині є культова кінострічка Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – у ній Дмитро зіграв головну роль льотчика-героя Другої світової війни, українця Івана Додоку, який волею долі став вождем індіанського племені.
У розмові з Дмитром ми й згадали цей популярний кінофільм.
На мого героя вплинули певні обставини. Він, як усі, хотів спокійно жити, мати сім’ю, а тут — війна. Іван був льотчиком, потрапив у німецький полон, потім його чекали радянські табори. Йому пощастило вирватися з тих таборів, переправитися через Аляску до Канади і в індіанському селищі стати вождем племені. Додока – свободолюбива людина, у нього є вміння залишатися людяним за будь-яких обставин. Навіть, коли довкруж паніка, і ніби кінець усьому… Він собі думає: чому – кінець? Треба далі жити. І ця філософія допомагає моєму герою вижити.
Одна річ, коли людина каже: все, кінець, мені треба вижити, і хапається за окраєць хліба, тушонку. Й інша – коли все аналізуєш, шукаєш виходи із ситуації… Іван Додока дуже любив свою землю, але розумів, що за радянських часів і не міг би жити й працювати у рідному краї.
Це ж про таких, як Іван Додока кажуть: справжні українці, від землі…
У нас земля така, що тут народжуються такі люди, які навіть за тридев’ять земель не забули рідної мови. Там, де є рідна мова, там – наша душа.
Коли в кінопрокаті з’явилася стрічка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», велися розмови, що вона гідна номінування на «Оскар». На жаль, не судилося… Що думаєте з цього приводу?
Нам, в Україні, треба робити свої фестивалі, свої титуловані статуетки, свої номінації. Бо ми дуже часто не шануємо свого. У нас своя дорога, ми мусимо робити своє кіно, різножанрове — і воєнне, і мелодраму, і фантастику, й історичне. Нам треба відштовхуватися від своєї історії, знімати фільми і про того ж князя Володимира, інші видатні постаті, співвітчизників, і тоді у нас з’являться свої «оскари». Коли ми рівняємося на інших, то трішки підзабуваємо своє.
У виставі «Тарас Бульба» Ви зіграли осавулу, це ще одна із Ваших ролей у театрі «Київ». Що згадується?
Я віддав цьому театру шість років. «Тарас Бульба» – півторагодинний мюзикл. Ми, до речі, з цією виставою ще до війни з росією на сході їздили туди, люди дуже гарно сприймали цю виставу. Якщо твоє мистецтво, незалежно від професії, має силу, люди будуть дивитися і слухати. Ми мусимо говорити про це вголос. Якщо людина під час вистави чи виконання пісні задумається – це дуже важливо.
Вам вдалося зіграти в кінострічці «Гетьман» разом із батьком — відомим актором, режисером Костянтином Лінартовичем. І як Вам батькова наука?
Батько грає Богдана Хмельницького, у мене роль Тугай-Бея. По сучасному — це такий ділок, гендляр. У батька — солідний акторський стаж, великий творчий потенціал. Свого часу йому нелегко було… У 1990 році він як художній керівник-директор організував свою трупу з одинадцяти чоловік, яку назвав — театр «Дзвін». На основі «Дзвону» було створено Центральний театр Збройних Сил України, який він очолив та був режисером. Вони їздили з виставами по військових частинах: теми — гострі, актуальні. Батько був незручним, років шість їздив з гастролями. Те, що зараз роблять митці, батько започаткував на початку Незалежності.
Що Вам вдалося перейняти з акторської майстерності від батька?
Дуже багато чого. Він – одержимий. Він каже мені: завжди, сину, тебе – в хорошому розумінні – має бути багато. Ти виходиш на аудиторію і мусиш тримати цей простір. Люди чекають від тебе події, ти мусиш віддаватися сповна. Він завжди мені каже, що чим більше людина віддає,тим більше їй повертається. У нашій професії треба бути таким своєрідним донором, жити добром. Майстерності батькові не бракує, вже нічого нового не придумаєш, але у нього є свої акторські прийоми, він дуже гостро реагує на події. Він – як оголений нерв, він такий вибуховий, але при цьому і дуже іронічний.
До слів Дмитра додамо: торік кінорежисер Костянтин Лінартович зняв фільм «Фосфор». Це історія про те, як ветеран адаптується до сучасного життя. Під час VI Кам’янець-Подільського міжнародного кінофестивалю «Бруківка» відбулася прем’єра стрічки.
Ще до початку широкомасштабної війни з російськими агресорами Вам прийшла повістка до війська. Як зустріли цю новину?
Незвично було, чесно кажучи. Я був тоді вдома, подзвонили у двері, принесли повістку. Я розписався. Згодом режисер Михайло Іллєнко направив до військових начальників прохання, щоб мене не брали до війська, бо фільм «Толока» (у ній Лінартович грав роль Івана Ярошенка, – ред.) треба дознімати. У військкоматі наполягли: «Ні, нехай іде». Ну, я і пішов… Полігон, тактичне навчання, вогнева, медична підготовка…
І якими були перші враження від армії?
Військова дисципліна мені вже була знайома, знав, що це таке, але це була інша армія, тому що в мирний час були… тепличні умови служби. Тут було цікаво з точки зору військової професії, я спостерігав за усім, пропускав усе через себе. На полігоні — умови спартанські, заприятелював з хлопцями.
А командири знали, що ви актор?
Ні. Аж коли Михайло Герасимович Іллєнко привіз до нас фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», то хлопці підходили, тисли руку, дякували за фільм. Казали: «Що ж ти мовчав?».
Почали заходити в Інтернет, шукати мої ролі. До мене в армії ставилися добре, виконуй усі завдання – і на тебе нарікань не буде. Спритність і комунікабельність допомагали мені.
Доля повернулася так, що і Дмитро, воюючи проти рашистскої орди, пройшов крізь вогонь, як воїн, захисник рідної землі.
У десантній бригаді у нього досить рідкісний позивний – «Світ». Усього чотири літери. Але ж який колосальний смисл закладено у них! Світ незламності українського духу. Світ глибокого коріння нашої нації. Світ непохитної віри у перемогу.
Дмитро пояснює, чому обрав цей позивний. Почув від нього, що у цьому слові є літера «і», яку ніколи не дано вимовити рашистам, про те, що на бойових позиціях по радіостанції позивний «Світ» легко зринає із вуст… І що «Світ» для добрих, щирих та правдивих людей завжди відкритий…
Сьогодні Дмитра Лінартовича можна зустріти в реабілітаційних центрах, де відновлюють здоров’я поранені воїни, у бібліотеках, освітніх закладах, осередках куьтури, військових частинах – він приходить сюди зі своїм «Словоспівом», виступаючи під гітару зі своїми піснями. У своїй пісенній творчості він також йде самобутньою стежиною. І це надає шарму його композиціям, до того ж цю високу ноту майстерності посилює ще й харизма виконавця, потужна енергетика, його вміння органічно додати до свого звучання і той чи інший кінематографічний ряд із зіграних ролей.
Він розповідає про бойові будні коротко, більше акцентуючи увагу на тому, як пов’язані між собою світ війни і світ мистецтва.
Я ці пісні називаю оповідками. «Вкладаю» ситуативний ряд і драматургію… І як актор я вже не можу просто проспівати, я вже показую своє ставлення. Я словом малюю картини. Оскільки люблю свою землю, то переймаюся тим, що у нас відбувається, там є і пристрасть і любов, і драма почуттів. Дуже багато соціальної лірики, бо вона важлива… Бо це болить. Я не був би митцем, якби не жив цим, не тримав руку на пульсі, не переймався болями й тривогами своєї землі. До мене дуже багато людей приходить, ділиться чимось, розповідає. І я не можу просто формально вислуховувати і підтакувати. Послухаєш людину, аналізуєш, плюс своє додаєш, співставляєш і потім все видаєш уже в інші формі.
Пісенні твори Лінартовича вже стали популярними, особливо на фронті, у війську. «Мобілізація», «Ой, люлі-люлі», «Непроханий гість», «Алло, брате», «Морський піхотинець»… – це лише деякі пісні з творчого доробку митця.
Чи то у виставі, чи то на імпровізованому майданчику Дмитро викладається «на повну». І це завжи подобається шанувальникам його таланту. А пісні — як оголений нерв, у них ніби відчувається душа нашого народу, тут є своєрідні больові точки… І вони відомі суспільству: справедливість, свобода, захист рідної землі…
Скажімо, пісня «Окопище» знайомить нас із цим прихистком українського оборонця на передньому краї, що означає для воїна цей клаптик землі. А темою іншої композиції – «Як повірити в те, що тебе нема» – є щемкий до болю діалог двох бійців.
«Я в пісні виговорююся…», – чуємо від Дмитра. А ми, глядачі, відчуваємо у його композиціях і настрої на фронті, і те, що пече, болить чи гріє душу воїна. Утім, постійними є сенси, які присутні в цих оповідках. Ми їх відчуваємо в піснях: «Наші пращури – нам…», «Молиться капелан», «Народжений»… І ці сенси є одвічно українськими: «Тільки в бою здобудеш свободу!», «Будь своєї землі, роду достоїн!» «Як би життя вас не било, треба йти вперед», – ідеться в пісенних оповідках Лінартовича.
Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
Більше новин, фото та відео у телеграм-каналі 
KASHTAN NEWS. Досі не підписані на новини Києва та України в телеграмі? Підписуйтеся та першими дізнавайтеся про найголовніше в телеграмі.
