Автор Павло “Паштет” Білянський: Створити книгу просто, достатньо лише писати щодня

Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Нова праця письменника і військового Павла «Паштета» Білянського “Будь ласка, не бійся” постала вже після початку повномасштабної агресії. А в березні він здобув звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка в категорії «Проза» за автобіографічний роман про війну “Битись Не можна Відступити”. З його слів: “Я автор, тепер маю і посвідчення від держави, “шевченківське”, а потім з сумом додав, що щиро прагнув, “аби роману “Битись Не можна Відступити” не існувало. Як і війни. Щоб персонажі книги залишились живими”.

Репортерка Коротко про відвідала зустріч з Павлом Білянським з нагоди виходу його нової книги в межах проєкту “Тет-а-тет у книгарні” і вивідала наступне: чому автор вважає, що звитяги на війні не повинні траплятися, про унікальність військового гумору, про те, що підтримує психіку, про мужність і полохливість.

Мені приснився Всевишній з промовою:  «Ти ж обіцяв мені писати”

– Павле, запитання одночасно просте і складне: як ви створюєте книжки? 

– Пальцями по клавіатурі – клац-клац-клац (усміхається). Якщо ви ставитесь до письменництва всерйоз, то найголовніше – займатися цим регулярно, як і будь-чим іншим. Отже, створити книгу неважко, потрібно лише кожного дня писати хоча б один рядок. За 500 днів ви матимете книгу. Просто слід це робити щодня.

Всі книжки Павла «Паштета» Білянського. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

– “Творча майстерня” письменника на передовій – в яких умовах ви там творите? Чи є у вас письмовий стіл? Чи, можливо, ви пишете нашвидкуруч? 

– Все відбувається в телефоні: підключаєшся до певного “старлінка” – і працюєш. Іноді надиктовуєш у нього, якщо хочеш щось швидко зробити, або записуєш. А зараз уже є ноутбук, і якщо у тебе є хвилинка на перепочинок, ти можеш думки в ноутбуці зафіксувати й завантажити у якийсь Google Doc, а потім перечитати все це. Крім того, я багато чого публікував одразу у Facebook, а згодом з цього компонував. 

Проте часом трапляється таке, що ти хочеш щось зафіксувати в пам’яті, але немає часу записувати,  і ти пишеш просто якесь слово, а потім згадуєш: “Господи, про що йшлося?”. 

– Яка різниця між вашими двома книжками – “Битись Не можна Відступити” та вашою зовсім новою четвертою “Будь ласка, не бійся”? Ну, щоб не стверджувати, що обидві про війну. 

– В останній книжці не буде жодної битви. Це книга про перші дні оборони Києва, про тероборону, яка тоді перебувала всередині міста і лише чула про бойові дії. У книжці немає жодного вбитого, лише один поранений. Себто це книга про війну без війни, але з відчуттям тих перших днів, коли ми взагалі не розуміли, що відбувається навкруги. Більшість тих, з ким я спілкувався, хто вижив з того часу і більш-менш в адекватному стані, всі мені говорили й говорять одне й те саме: ми всі вважали, що це триватиме місяців три, і або нас вб’ють, або все завершиться. Інших планів не було. 

– Ви більше пишете для нинішнього читача чи для когось, хто в майбутньому прочитає ці тексти і ліпше збагне, як ми тут жили? 

– У мене є проста історія з цього приводу: після “Битися…” був тривалий час, коли мені взагалі не писалося. Я втратив себе. Ніяк не міг зібратися, щось тинявся. Все було непросто. І от у мене була відпустка – я дуже сильно напився, добряче, та й заснув. І вночі мені приснився Бог. Цілком серйозно. Він сів навпроти мене і каже: “Я ж тебе врятував. А ти мені що говорив? Які ти слова казав, коли все довкола вибухало? Ти ж дав мені обіцянку писати. А що ти робиш зараз? Що – назад хочеш?”. І потім суворо так промовив: “Пашо, пиши”. І я прокинувся зі словами: “Гаразд, я все зрозумів”. І відтоді Паші стало легше, і Паша пише. Я щодня щось пишу, навіть якщо це одне речення – і начебто все гаразд.

 – Кажуть, що на війні немає атеїстів. Що ви скажете про це?

– Як говорив мій командир взводу, на війні вірять всі, але кожен у щось своє. А безвірників на фронті я не зустрічав. Просто не всі вірять в Бога, або не всі вірять у Бога православного чи католицького. Впевнений, коли наша група вирушала на штурм, у небо здіймалася безліч молитов, просто кожен молився про своє. Людині, яка постійно перебуває поруч зі смертю, необхідно розуміння, що, крім смерті, існує щось інше. Це необхідно – з цим легше воювати й легше вмирати.

З кураторкою проєкту «Тет-а-тет у книгарні» та ведучою зустрічі Тетяною Власовою. Фото:.facebook.com/knyharniaye

“Гумор – це ознака інтелекту. Здатна жартувати людина вдумлива”

– Знаю чимало людей, які, читаючи ваші твори, плачуть. Це та емоція, яку ви прагнете викликати у людей? 

– Ні, ну там є з чого посміятися, адже я за те, щоб текст викликав емоції. Які у нас емоції, що працюють? Сльози і сміх. На цьому і працюєш постійно. Коли я працював на кладовищі та навчався писати кладовищенські історії (книга «Я працюю на цвинтарі». – Ред.), я в декілька речень міг вмістити і жах, і сміх, адже ці історії відбувалися зі мною. От, наприклад, прийшли до мене люди, вони тільки-но поховали матір, і в них все було нелегко. І вони, такі засмучені, щось у мене питають, а я розумію, що вони не потребують відповіді, бо прийшли до мене, щоб просто заповнити порожнечу в своїй душі.

І раптом залетів джміль і почав кружляти по конторі, і я думаю: вижену його. І так якось махнув ногою, а він стриб – і в штанину. Неприємно. Я почав стягувати штани з себе і кричати: “Боже, допоможіть, шановні!”. І оце по конторі в трусах стрибаю, а потім повертаюся, а ті стоять і сміються. Я кажу: “Вибачте, я злякався”, а вони: “Та все чудово: життя, джмелі, люди в трусах, норма!” – і пішли. 

– Якщо говорити про гумор і баланс між жахом та сміхом, це зараз дуже властиво українцям, адже у світі – апокаліпсис, а ми робимо меми й жартуємо. І це нас рятує. Для вас гумор – самотерапія чи ви знаєте інші способи захисту від жаху навколо? 

– По-перше, я вважаю, що гумор – це показник інтелекту. Здатна жартувати людина вдумлива. Нерозумні люди жартувати не вміють – вони іноді повторюють жарти, і то недоречно. Щоб створити жарт, треба провести серйозну роботу всередині себе. Я завжди з цим добре співісную, тому вважаю себе досить інтелектуальною людиною (сміється). Жарт робить людину людиною. Чим ближче до лінії фронту, тим більше сміху, і там він більш грубий і відвертий, а ще доволі безглуздий і постійний. І це нормально. Найдурніші жарти, які я чув, це жарти, коли ти виїжджаєш на штурм чи на “нуль”. І всі з того регочуть, адже коли ти смієшся, то смієшся не просто над жартом, ти смієшся над смертю і над своїм жахом. Смієшся над тим, що відбувається, залишаючись людиною. 

Але знаєте, не можна говорити щось про жарт і не пожартувати. Я цей жарт вже кілька разів розповідав, і ним завжди перевіряю, скільки серед присутніх військових, а скільки цивільних. Якось ми були на штурмі, і побратиму відірвало ногу. Ми його затягли у безпечне місце і чекали евакуації. І тоді до нього підійшов наш хлопець і сказав: “Слухай, ти просто неправильно бажання новорічне сформулював. Треба було побажати стати стрункішим на 20 кг, а не стати легшим на 20 кг”. Ну ось такі жарти на фронті. 

Книга «Будь ласка, не бійся» вийшла у видавництві Vivat. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Коли зникає відчуття страху, це не добре. Не можна звикати

– Що у війні виявилося для вас несподіваним? Тобто чого ви не знали, поки не пішли на війну?

– Перш за все, я все ж таки вважав, що буду більше боятися. Але це не тому, що я хоробрий, а скоріше через мій психологічний склад. Один мій побратим казав, що кожній людині відміряна певна кількість страху, яку вона може витримати. У кожного є всередині така посудина, яка збирає твій страх – у когось це чарочка, а у когось відро. У мене посудина нормальна, адже траплялися такі моменти, коли щось відбувається – у людей навколо паніка, а я такий собі: “Та все ще нормально, ми ще витримаємо”. 

А ще я зрозумів, що на війні у тебе немає особистого життя, тому треба вміти налагоджувати комунікацію, знаходити спільну мову з усіма. Треба, щоб тебе знали, адже якщо тебе не знають і не пам’ятають, то можуть і забути.

І ще необхідно постійно вчитися, вдосконалювати свої навички. Бо якщо ти не стаєш кращим, то ти нікому не цікавий, і тоді тобою будуть закривати різні прогалини. А фахівця завжди цінують у будь-якому війську. Адже у цивільному житті ти звільнив фахівця і знайшов іншого, а у війську не факт, що знайдеш, і не факт, що звільниш.

Я завжди вважав, що війна – це побігав-постріляв, але ні, війна – це важка праця, в якій треба розбиратися. 

– Скільки часу минуло, перш ніж ви це зрозуміли, усвідомили та змирилися з цим? 

– Дуже швидко. Коли мене на самому початку служби поставили щось охороняти, і перший полковник накричав на мене, що я “тупий придурок”, бо чогось там не розумію, я подумав: “ну, я ж не тупий придурок”, отже, потрібно щось змінювати і переходити до тих, хто не тупі і не придурки. І я подався до розумних. Тобто ситуація спонукає тебе розвиватися.

В армії завжди є вибір: ти можеш бути, умовно, звичайною піхотою, яка біжить, щось копає, ховається в норах тощо. Або ти можеш освоїти щось, наприклад якийсь дрон чи ще щось, і ти вже не проста піхота, а досвідчена людина, яку більше цінують, тому що фахівця треба навчати.

Згодом ти показуєш себе як людину, яка може керувати іншими людьми, яку слухаються, і ти ще більш потрібна людина. Що менше у тебе навичок, то менша твоя цінність.

В тероборону Павло Білянський записався в лютому 2022 року. А потім склав присягу. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

– Ви торкнулися поняття “страх”. Що відбувається з ним на передовій, де небезпека існує кожної миті?

– Страх притупляється, і ти звикаєш до цього відчуття. Пам’ятаю, як я вперше заїхав у нори та окопи, в які летіло все, що могло летіти. До цього ми щось штурмували, заходили-виходили, але не сиділи, не тримали оборону. А тут мені дали наказ замінити командира на ділянці, де військові тримали оборону. І я приїжджаю, а мені так страшно, що я цілий день сиджу в норі – в касці, в бронежилеті, з автоматом – і боюся вийти. Навколо все вибухає, а я тремчу й думаю: “Боже, що я тут роблю?”

Бійці мені кажуть: “Давай ми тебе проведемо, покажемо наші позиції, призначиш чергування”, а я їм з нори: “Ви ж до мене це якось самі робили, то й робіть далі – такий мій командирський наказ”. Годин двадцять я так просидів, а потім настала ніч, все затихло, і я таки виліз зі схованки.

Ми на тій позиції перебували тижнів зо два, і я вже на третій день був “у шльопанцях”, у футболці. І якось прийшли розвідники, їх треба було відвести в потрібну точку. І ми погнали. А вони в броні такі, всі діла, а я “у шльопанцях”. І хлопці: “Ну ти монстр. Взагалі страху немає”. А я посміхаюся – ех ви, необстріляні! – і згадую, як я з нори боявся носа висунути (сміється). 

Водночас скажу: правила безпеки не можна перетворювати на жарт. Якось ми сиділи втрьох з побратимами отак “у шльопанцях” і варили каву. Просвистіла міна, ми вдвох впали, а третій ні. Міна вибухнула, і його зачепило уламком по скроні трішки. Крові було багато, адже на голові безліч капілярів. Ми рану якось заліпили і викликали евакуацію. Нічого особливого. Він нормально розмовляв і поїхав собі в шпиталь. А ми сидимо і думаємо: блін, теж так хочемо – поїхати з подряпиною, а там поїсти нормально, в душ сходити. А наступного дня поранений впав у кому, бо від того удару у нього стався внутрішній крововилив, хоча на перший погляд все було гаразд. Тому коли притупляється відчуття страху, це не добре. Не можна звикати.

– А мужність на війні – це відсутність страху чи щось інше означає? 

– Послухайте, бояться всі. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять. Немає іншої різниці. Я не люблю, коли говорять про подвиг, адже, на мою думку, подвиг – це коли поєднується безглуздість, дурість, недосконалість керівництва і необхідність щось з цим робити. Подвигів не повинно бути, тому що війна – це робота, і якщо все добре налагоджено, все працює, то навіщо подвиги. Хай буде нормальна спокійна робота зі знищення ворога. І все буде чудово. 

«Бояться всі. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять». Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Треба ставити собі цілі, не зазираючи надовго вперед, і їх досягати  – це допомагає берегти розум

– Між цивільними та військовими в будь-якому разі існує прірва. Після перемоги військові повернуться. Чи потрібно цивільним їх боятися? Адже я вас слухаю, і ви здаєтесь абсолютно нормальним. Але завжди є нюанс.

– Я скажу так: на кожну людину, яка перебуває безпосередньо на передовій, воює і бачить смерть, припадає дуже велика кількість військових, які на передовій не бувають. Їхня робота важлива, адже вони ремонтують автівки, привозять зброю, готують їжу і роблять багато іншого. Але, думаю, у них не буде такого ПТСР.

З мільйона військових, які повернуться додому після перемоги, жорсткий ПТСР може бути у декількох сотень – у масштабі країни це не така вже й велика цифра.

 Щодо мене: от ви кажете, що я нормальний – то розповім вам історію зі свого життя. Я приїхав до Києва у коротку відпустку безпосередньо із зони бойових дій, а дружина на зустріч зі мною приїхала з Карпат. І от серед ночі я прокинувся і розумію, що лежу в… лісосмузі, наді мною дрон і поруч немає хлопців. Думаю, добре, зʼясуємо, чи є росіяни. І в цей момент дружина каже: “Все добре”. А я думаю: “О-о, не добре”, і вирішую для себе, що мене, звісно, зараз вб’ють, але хоч одного я з собою заберу. Це без жартів.

Щоб ви розуміли, дрон у моєму сні – це була лампочка від кондиціонера, яка світилася у темряві над головою. І дружина далі в цій історії зазвичай розповідає, що в цю мить вона розуміє, що має лише декілька секунд, щоб сказати чоловікові щось правильне. І тоді вона командним голосом крикнула: “Відставити!”.

– Так, по-армійськи зреагувала.

– Вона ж у мене прапорщик 92-ї бригади і тому швидко розуміє, що треба казати. Тож, слава Богу, все добре закінчилося. Якими ми повернемось? Якась прірва, звичайно, буде, але хочу сказати дещо заспокійливе: ми не перша країна, яка це переживає. І у нас є велика перевага, адже коли американці поверталися з В’єтнаму чи радянські солдати з Афганістану, всі вони поверталися як загарбники. У них не було морального виправдання своїм діям. Ми ж повертаємось, як люди, що захищали свою державу, своїх людей, тобто морально ми – у виграші. Тому це непросто, але набагато легше, адже ми від початку вже на правильному боці. 

– А що допомагає, як ви якось сказали, “берегти розум” особисто вам? 

– Не знаю насправді. Іноді здається, що немає ніяких сил це робити. Іноді здається, що ніби все гаразд. Все як у всіх – діти, родина, обов’язки. Так сталося, що ми з Павлом Казаріним (військовий, письменник. – Авт.) спочатку були в теробороні в одному підрозділі і в один день склали присягу. І нещодавно він надіслав мені фото наших двох довідок, в які вписані від руки прізвище, підпис та присяга, – зі словами: “Ось коли ми з тобою душу й продали” (усміхається). Ось це допомагає – ти склав присягу, і це твій обов’язок. Нелегко. Іноді ти не хочеш цього робити, але це нормально. Це такі гойдалки. Вони є у будь-якої творчої людини: “я геній – я ніщо” або “у мене є сили, бо я знаю, що у мене там рідні – у мене немає сил, все, кінець, ми усі помремо”.

Кажуть, що дієвий наступний прийом: коли люди бігають марафони на довгі дистанції, вони ніколи не тримають всю дистанцію в голові повністю. Вони біжать від куща до куща, як то кажуть, від повороту до повороту. І ось треба ставити собі такі завдання, не зазираючи надовго вперед, і їх досягати. Мені допомагає письменництво, адже я можу сказати: “У мене вийшла книга, це чудово, адже я зробив щось важливе”. Тобто щось після мене залишиться, і від цього немає відчуття, що я… змарнував цей час. 

В лютому 2022 року Павло Білянський разом з Павлом Казаріним опинились в одному батальйоні тероборони. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy