LELÉKA – про критику після нацвідбору, «ненав’язливу українізацію» Німеччини та в чому гідність Ridnym

Фото: Суспільне via instagram.com/leleka_music

Тріумфаторка цьогорічного національного змагання на “Євробачення-2026” Вікторія Корнікова (LELÉKA) здивувала багатьох своїм беззаперечним успіхом. Нагадаємо, виконавиця отримала найбільші 20 балів: 10 балів від суддівської колегії та 10 балів від глядачів. Отже, у травні Вікторія покаже Україну на міжнародному заході у Відні. 

Враховуючи те, як мало про артистку відомо, оскільки вона проживає в Німеччині, журналістка Коротко про вирішила особисто поспілкуватися з виконавицею. Ми відвідали її творчу зустріч в межах проєкту “Тет-а-тет у книгарні”, кураторкою котрого є креативна продюсерка і поетеса Тетяна Власова. 

Вікторія Корнікова (LELÉKA) розповіла, як пережила свою перемогу у нацвідборі, як буде готуватися до світового конкурсу і як реагує на звичну критику. Також вона розповіла Коротко про про те, як опинилася в Німеччині, як проводить серед німців делікатну українізацію, чому обрала для змагання пісню Ridnym, хоча бажала виконувати пісню зі свого нового проєкту DONBA₴GRL.

“Коли я почула, скільки балів заробила Jerry Heil, у мене просто зникло розуміння”

– Віко, як ти почуваєшся після звитяги в нацвідборі? 

– Якщо стисло, то вже ліпше. Розумієте, коли проголошували бали, я десь в середині процесу відчула, що просто не повинна тут бути. Бо хто я така? От Jerry Heil дуже популярна, тож їй тут місце. І я просто собі як мантру негативних думок це повторювала. І в момент, коли я почула, скільки балів заробила Jerry Heil і скільки я, у мене просто зникло розуміння. І я просто вже не сприймала відомості до моменту, коли мені сказали: “Підводься, йди і бери вже той приз”.
В перший день після цього у мене було відчуття внутрішнього відторгнення всього цього, а зараз я поступово повертаюсь в реальність, тому що… вимила посуд вдома. 

– Посуд?

– Так, це дуже повертає в реальність, тому що прожити звичайний день нормальної здорової людини, яка прокидається і робить якісь щоденні речі, це дуже заземлює і дає спокій. І от з того моменту, як я вимила свої тарілки, у мене зʼявилося відчуття усвідомлення того, що відбувається. Я сьогодні відчуваю трошки радості, хоча сильно  тисне тиск відповідальності і те, який об’єм роботи має бути виконаний до “Євробачення”, щоб зробити все так, як ми хочемо. А ще скажу – у мене давно цього не було – в перший день після звитяги у мене вранці трапилася панічна атака. А після такого я стаю дуже загальмованою. І в цьому стані я за угодою мала все одно відпрацювати три великих інтерв’ю, і я не пам’ятаю, що там говорила. 

– Не хочеться вже сильно лякати, але зараз ти входиш в марафон, коли доведеться мало спати, давати багато інтерв’ю й мати безліч зустрічей. Ти себе фізично якось готуєш на цю ситуацію? 

– Останні три роки в активній психотерапії моєю головною метою було – вчитися спостерігати за своїм станом, відстежувати свої потреби і розуміти, що мені взагалі потрібно, щоб відчувати себе в тонусі. І от зараз, мені здається, буде така фаза як екзамен, як випробування, чи напрацювала я нові звички, щоб це все витримати.

Я себе налаштовую, що найголовніше – це принести Україні перемогу. І я готова за це боротися та в це вкладатися, але я більше не готова себе руйнувати і займатися самознищенням. Тому краще дійти живою і гідно показати Україну, ніж повністю зламатися. І мені здається, якщо я буду тримати цей меседж в голові, то ми найкраще покажемо Україну цього року. 

– У сприйнятті “Євробачення” ми постійно забуваємо, що це насамперед телешоу, це фани, телевізійна забава… Але для України “Євробачення” – це кожного року музичний бій. Можливо, нам потрібно було до цього ставитися спокійніше? 

– Можливо, так. Але це – якщо не ставитися серйозно до всього процесу нацвідбору. Так, це трохи як забава, якщо дивитися збоку – не зсередини. От я і дивлюся збоку і намагаюсь уявити, що я пролітаю над усім цим. 

Після перемоги на нацвідборі в мене було відчуття нереальності того, що відбувається. Фото: Суспільне via instagram.com/leleka_music

“Я в цій ситуації – випадкова пташка, я не фанат “Євробачення” і за ним не спостерігаю”

– А що для тебе “Євробачення”? 

– Я себе весь час запитую: “Де я, а де шоу-бізнес?” Я тут справді випадкова пташка, я не фанат “Євробачення” і за ним не спостерігаю, тому єдине, що для мене цей конкурс означає, – це великий майданчик, на якому різні країни представляють себе. І це одна з таких платформ, де Україна має бути представлена якнайкраще.

– Чи ти зафіксувала в собі момент, коли зрозуміла, що реально є претенденткою на перемогу в нацвідборі?

– У мене постійні внутрішні гойдалки між повним знеціненням себе і моментами, коли я відчуваю себе прямо ух! Але просто сам факт того, що я вже деякий час роблю музику, маю досвід, певну кількість платівок і нагород, які є для мене особисто більш престижними, ніж перемога на “Євробаченні”, – все це разом дає мені сил почуватися впевнено.

В якийсь момент, якщо ти працюєш над собою, у тебе виникає відчуття власної цінності. І коли я думала, що варто податися на нацвідбір, то усвідомлювала, що я – сильний виконавець. Не хочу, щоб це звучало пихато, але у мене не було такого: “О, а чого це я раптом стала претенденткою?”. Я розуміла, що роблю якісні речі і роблю їх чесно, тож або беріть мене, або ні. Я просто є.

– Нацвідбір на “Євробачення” – це постійний стрес, постійний тиск на артиста, на його пісню. Як ти з цим справляєшся? 

– Я намагаюся собі повторювати таку річ, що “Євробачення” сьогодні є, а завтра його нема, відповідно увага до мене сьогодні є, а завтра всі про мене забудуть. І хто б що не думав і не казав, мою сутність це ніяк не змінює.

Звісно, воно все впливає, але мене дуже тримають люди, що навколо мене об’єдналися. Це просто найкращі, найсвітліші люди, які мене оберігають. Вони мені суворо наказали: “Віко, ти не заходиш в соцмережі”, а самі подають мені якийсь загальний вектор тем, що обговорюються.

І це допомагає, бо я розумію, що ОК, це вже сталося, треба прийняти мені цей статус і всі сили та енергію акумулювати на те, щоб зберегти себе для майбутнього конкурсу. А це означає, що я – LELÉKA – маю поволі ширяти над усім цим, бо нікому не потрібна на “Євробаченні” обскубана, зморена та захейтчена пташка. Нам потрібна осяйна пташка. Тому я себе бережу. 

Але з іншого боку, я розумію, що це природна реакція. Ну, по-перше, ми всі знаємо особливості вдачі нашого суспільства і нашої ідентичності. Це частина нас. По-друге, мене ніхто не знав, ну, скажімо так, мало хто знав. І мені здається, це природно, коли щось з’являється нове – цьому не довіряти і це перевіряти. 

От тому я це сприймаю так добре. Люди перевіряють, хай йдуть, дивляться інтерв’ю, слухають, розбираються, що я робила в своєму житті, які в мене цінності. 

Та мені не страшно, бо можна “копати” по мені все, але там нема чого викопати, що мені може нашкодити. Тому моя совість спокійна. 

“Додатковою мотивацією для навчання в Німеччині стало моє німецьке коріння”

– Багато хто з хейтерів дорікає тобі, що ти живеш не в Україні, а в Німеччині. Тож варто запитати, наскільки ти зараз в контексті України? Наскільки ти відчуваєш цей контекст?  

– Ох… Я не знаю, як цей контекст треба вимірювати. От дайте мені приклад людини, яка дійсно в контексті і живе ідеально для всіх. І що означає бути взагалі не в контексті? І тоді я зможу сказати, наскільки я між цими двома точками відчуваю своє місцезнаходження.

Мені просто важливо, щоб Україна збереглася. Я не уявляю свого життя без своєї країни, тому що якщо вона зникне, то, як пишуть деякі військові – і я з ними абсолютно погоджуюся, – розлетимося ми по світу, по іміграціях і будемо там співати тужливих українських пісень. Тобто без статусу державності для України ким я буду? Для моєї душі важливо робити це українською і підсилювати культурний імідж саме України. А якщо його не буде, я буду співати мовою неіснуючої країни. І це все втрачає сенс. 

А так перебування в контексті, мені здається, вимірюється, зокрема, волонтерською діяльністю, наскільки я контактую з військовими, що я їм передаю, з якими волонтерами та організаціями я в контактах, що я промовляю на своїх концертах, як себе позиціоную. Але мені здається, я не можу це оцінювати, бо я всередині себе знаходжуся, а не зовні, тому не маю розуміння, наскільки хто в Україні в контексті. 

– Якщо ми вже говоримо про Німеччину, то розкажи, чому ти поїхала туди вчитися та як взагалі українська дівчинка, що народилася у Шахтарську, змогла зробити там кар’єру артистки, співаючи те, що німцям не зовсім зрозуміло? 

– Так, я родом з містечка Шахтарськ, яке називають Західний Донбас, але це ще Дніпропетровська область. Всі мої мрії “поїхати вчитись за кордон” почалися у школі у випускному класі, бо я точно знала, що хочу вчитися співати. При цьому я не могла собі уявити навчання на оперному вокалі, бо я свідомо хотіла робити щось інше, а кафедри умовно поп чи джаз-вокалу в консерваторії у нас немає, на жаль, досі. Тому я пішла вчитися на акторку, але я багато чула, що в Німеччині дуже хороша музична освіта, і плюс додатковою мотивацією було те, що у мене є не тільки українське, а й німецьке коріння.

І обидві ці мови в нашій родині було втрачено – не збереглася ні українська, ні німецька мови. Все було русифіковано. І я хотіла відновити обидві мови для того, щоб моя прабабуся-німкеня десь там,  на хмаринці, зраділа, що німецькою тепер в нашій родині хтось може говорити. І так, я вступила в Німеччині до консерваторії, потім до іншої. На щастя, люди з емігрантською біографією тут можуть отримати чудові умови для того, щоб створювати проєкт і розвивати його. І тому я щаслива, що всі п’ять альбомів LELÉKA і все моє навчання було профінансовано однією з європейських країн, і я можу використати це на користь України. 

В процесі навчання я зрозуміла, що не можу зупинитися вчитися, бо мені хочеться насичуватися просто всім. Тож я спочатку наспівалася, потім почала на барабанах грати, далі на контрабасі, навіть один зламала контрабас, потім я зрозуміла, що і композицію можна освоїти. Тобто музика цікавить мене глибинно, а не просто спів і демонстрація себе.

І головне, що я розуміла, що я це роблю в тому числі для того, щоб зробити свій вклад в українську культуру, можливо, ще більшим, тому що це важливо залишатися також і в світовому контексті, не тільки у внутрішньоукраїнському, якщо я хочу, щоб наша культура стояла на рівні з іншими. Для цього треба розуміти, який це рівень і що відбувається у світі. Тому так, я навчалася в різних консерваторіях, для того, щоб завжди співати українською. І цей процес дуже природно відбувався завдяки тому, що у мене були гарні професори в цих консерваторіях, і вони завжди казали: “Ну, джаз джазом, але ти ж не з Африки, і ти маєш шукати свій автентичний голос, тож спробуй, покажи своє українське коріння”. 

Ще з дитинства Вікторія Корнікова точно знала, що хоче вчитися співати. Фото: instagram.com/leleka_music

“Україна вже скільки років незалежна, а тут нас ніби і немає” 

– За твоїми відчуттями, наскільки і як змінилося ставлення до української культури в Європі після 2022 року? 

– Тут більш зручно говорити саме в контексті того, як змінилось ставлення до української мови чи до суб’єктності України як такої. Тому що це великий біль. Я заснувала гурт LELÉKA в 2016 році, і ми зіграли безліч концертів по всій Німеччині, де здебільшого була саме німецька публіка – українці на початку мене майже не знали. І для мене це було дуже болюче питання, тому що я виходжу на сцену, кажу: “Я з України, вся моя музика базується на українських старовинних народних піснях. Я співаю українською”. Люди плачуть на концерті, а потім зі сльозами на очах до мене підходять й кажуть: “Боже, це було так чуттєво, так глибоко, і ви знаєте, я раніше вивчала російську мову…”. І я така – “упс!”. Тобто людина не принижує мене свідомо, але взагалі не розуміє, наскільки щось жахливе відбувається. Я від цього була в шоці. І цей зріз суспільства дуже великий. І я просто усвідомила, наскільки велику роботу треба проробити. Україна вже скільки років незалежна, а тут нас ніби дійсно немає. 

– І це чому так, як вважаєш?

– Тому що нами не пророблена певна робота, щоб люди сприймали нас як суб’єктів. І це відбувалося досить довго, а далі я почала шукати ходи, як змінити ситуацію, щоб себе не спустошувати якимось емоційними дискусіями. І от я вирішила на концертах працювати з німцями, як з маленькими дітками. Наприклад, я кажу їм: “Дякую. А це означає danke schön українською мовою. І, бачите, ці два слова споріднені тим, що з однієї літери починаються” (посміхається).

Ну, ніби “вмикаю дурника”, але розумію, що зараз ті люди, які сиділи й готувалися: “О, я зараз підійду і скажу їй “спасибо”, у них в голові вмикається якась кнопка, і вони не розуміють те, що збиралися сказати. І це почало діяти. Тобто це була така дуже м’яка українізація. А далі я зрозуміла, що одна з красивих ознак нашої мови – це назви наших місяців, які не перетинаються з російськими. І це досить впевнена аргументація, що наша мова самостійна. 

А після 2022 року я відчула інше сприйняття, що німці вже обережніше ставлять ці питання про схожість мов або навіть підходять і кажуть: “О, а українська звучить по-іншому, м’якше”. Тобто вони почали замислюватися. Але це і злить мене дуже, бо невже в Україні має відбуватися стільки втрат, стільки смертей, стільки руйнувань для того, щоб люди нарешті почали усвідомлювати, що це інша культура існує.

– І це дуже боляче. 

– Але з іншого боку, це все-таки поступовий рух уперед. І нині дуже багато українських артистів роблять цей вклад. Ну, тобто на нішевих маленьких джазових або якихось фолксценах. І ми всі з’єднані, і ми, коли обмінюємося нашим досвідом, у всіх дуже схожі історії, і це важливо на всіх рівнях. Ми – це трошечки такі комашечки, які працюють на спільну мету.

Фолкджазовий гурт Leléka: солістка з України, піаніст зі Швеції, барабанщик і продюсер з Німеччини, контрабасист має польське коріння, народився в Німеччині. Фото: instagram.com/leleka_music

“Ми йдемо на “Євробачення” не просто кричати про Україну якусь правду”

– Я сьогодні послухала вперше ваш новий проєкт DONBA₴GRL, і мені дуже сподобалося. В коментах на ютубі багато хто пише, що треба було брати пісню zbroya і з нею виходити на “Євробачення”, бо композиція Ridnym – цитую – “дає занадто вилизаний, неправдиво “світлий” і правильний образ України без сили та характеру, який хочеться побачити”. То чому вибір пав на Ridnym?

– Насправді вибір пісні для нацвідбору залежав не від мене, тому що я подалася на “Євробачення” і з DONBA₴GRL, і з LELÉKA, тобто представила дві абсолютно різні пісні. І я дуже сподівалась, що це буде DONBA₴GRL, тому що цей проєкт більш для мене актуальний і відповідає тій атмосфері, в якій ми живемо. У нас нині багато причин для темних емоцій, а в композиції zbroya більше щирості та злості, але в мистецькій формі. І була ще одна непереборна перепона – zbroya базується на вірші Лесі Українки, а за правилами конкурсу текст має бути оригінальний. Крім того, пісня була випущена до подачі заявки на нацвідбір.

Тоді я подала на нацвідбір пісню теж з DONBA₴GRL, яка називається Heritage –  на цю пісню мене надихнула Оксана Забужко, коли я послухала її лекцію про міжпоколіннєві травми. Вона прямолінійна, можливо, трохи депресивна і дуже мені нагадує роман Забужко “Музей покинутих секретів”, де ти бачиш реальність, від якої тобі просто хочеться закопатися. І бо ти розумієш, що тут стільки роботи і стільки всього, що ти не знаєш, коли ми дійдемо до того, щоб жити в країні, в якій хочемо. Але там все одно є посил до того, що все, що ми робимо, має сенс і маленькими кроками наближає нас до мети.

Але Heritage теж завернули з поміткою “надто андерграундна і депресивна”. На жаль, я ще не маю такої ваги, щоб як сказала – так і було. Тобто я ноунейм, не популярна артистка на широкий загал. Сподіваюся, настане час, коли в мене буде більше свободи робити те, що я вважаю за потрібне, тому що я теж щось тямлю в цьому житті.

– Будете переробляти композицію Ridnym, щоб вона не здавалася такою вже “діснейською”?

– Нічого в цій пісні я доробляти не буду, бо вона і так вже має 30 (!) версій. Вона відбулася, вилетіла в світ й живе своїм незалежним життям. І я не маю права вказувати, куди і як їй летіти. Але я погоджуюся, що вона “діснейська”, і це було зроблено свідомо, тому що ми йдемо на “Євробачення” не просто кричати про Україну якусь правду. Ми ж хочемо, щоб нас почули, а для цього важливо обирати форму, яка буде легко сприйматися, і вкладати туди сенс, який ми хочемо.

І це, мені здається, велике випробування – знаходити ось ці дипломатичні рішення, щоб люди сприймали це легко, бо важкою тематикою, формою або надто сильною артовістю чи андерграундністю, чи прямолінійностністю можна відлякнути людей. Європейці не готові до важкого сприйняття. Хоча особисто мені більше імпонує DONBA₴GRL, бо я роблю це для душі і бачу, що на великих електронних сценах, де зовсім інша атмосфера панує, це може функціонувати. Хочу більшу частину своєї енергії вкладати саме в цей проєкт наразі. Але “Євробачення” – це окрема тема, і треба просто розумно підходити і розуміти правила гри, якщо ми хочемо в ній бути присутніми.

До речі

Треки артпроєкту DONBA₴GRL, а також хіти, зібрані з 5 альбомів етноджазового гурту LELÉKA, ми можемо почути в Києві у Caribbean Club 16 лютого. Спеціально для шанувальників пісенного конкурсу – наживо прозвучить конкурсна пісня Ridnym, яка вже стала справжнім феноменом цьогорічного нацвідбору.

Вікторія вважає, що доносити європейцям правду про Україну треба в м’якій формі – і це, за її словами, працює. Фото: instagram.com/leleka_music