«На мою думку, критерій оцінки киянина – вхід у метро. Якщо ти не притримав дверцята…»
Київ – епіцентр романтики, але разом з тим і бастіон непокори. Тут обожнювання проспектів, затишних куточків і зелених берегів Дніпра, завжди поєднане з готовністю містян захищати не тільки місто, а й суверенітет.
Телеведуча Марічка Падалко ділиться, що кохання виникло між нею та Єгором Соболєвим безпосередньо на Майдані під час Помаранчевої революції. І їм потрібно було знаходити потаємні романтичні місця для особистих зустрічей.
Після Помаранчевої революції чоловік Марічки став обранцем народу та очолив Комітет із питань протидії корупції. Соболєв надавав допомогу киянам в боротьбі за збереження Біличанського лісу та організував виїзне засідання комітету, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Після початку широкомасштабного вторгнення він став на захист країни. Син Марічки та Єгора у свої 16 років виступив на підтримку Літературного скверу, а тільки-но йому виповнилося 18 – також пішов воювати.
Напередодні Дня закоханих Марічка Падалко, яка має особистий «тест на киянина», розповідає, де в столиці закохані прокладають стежки для зустрічей, як у неї відбувався період любові на відстані з Києвом і як після захисту дитячих ігрових зон виростають справжні кияни, які здатні вийти на Майдан з плакатами і не потребувати при цьому ватажка.
Київ – арена для поцілунків
Ви народилися у Києві, але коли з’явилось відчуття, що Київ – це дійсно ваше рідне місто?
Я люблю Київ з ранніх років, але ось таке стовідсоткове усвідомлення, наскільки сильно я люблю і наскільки сильно я належу саме цьому місту, в мене виникло у 18 років. Тоді я вирушила до США, оскільки отримала грант американського уряду на річне навчання. Для мене це була велика особиста перемога: виборола це місце в чесному змаганні. Я не знала, чи повернуся і таке передчуття було перші пів року. А потім мене охопила ностальгія. І не за країною, а за містом.
Саме в Америці мені захотілося перейти на українську мову: нас відправили разом з представниками різних країн тодішнього СНД, і саме там у мене було перше чітке відчуття різниці між росіянами та українцями. Я не бажала, щоб мене з ними ототожнювали.
А що саме сприяло такій українізації?
На одному кампусі була дівчина зі Львова, я почала з нею спілкуватися українською, і таким чином почала освоювати українську в повсякденному житті, а не тільки на уроці. І ось тоді в мене почалось велике кохання на відстані з Києвом.
Коли я повернулася – пам’ятаю той день: літаком до Москви і поїздом до Києва, київський перон, мене зустрічало дуже багато людей – я нарахувала з гордістю, що це було 11 друзів. Ми в той же день блукали Києвом, на Майдані, біля фонтанів, всюди фотографувалися.
І це усвідомлення радості, щоденної ранкової радості, яка виникає через те, що я прокинулася в Києві – мене не покидало, можливо, пів року. Я мешкала тоді у батьків на Гончара, п’ятий поверх, дерева були не такими високими, не було цих надбудов над історичними будівлями. Я прокидалася вранці і бачила у вікно куполи дзвіниці Софії Київської – і така: «Вау, круто, я вдома і я в Києві!» Ось тоді, вважаю, і почалися мої усвідомлені відносини з Києвом.
Зйомки проєкту Києве мій в Оранжереї на ВДНГ, Наталія Соколенко, Сергій Костянчук та Марічка Падалко
А якщо говорити про «романтичні місця», то які куточки для вас із Єгором Соболєвим, пов’язані з Києвом? Ви – відома пара, тому всім цікаво знати про вашу історію кохання у Києві.
Відома пара – це означає, що є позитивні та негативні сторони. Тому зараз доведеться розповідати відверто. Коли ми почали наші відносини, це було таке знайомство, коли ми прагнули більше дізнатися одне про одного.
Відразу після завершення Помаранчевої революції, де, власне, і виникла така іскра між нами, ми почали зустрічатися за кавою. І оскільки ми тоді взагалі були не впевнені, чи це просто кава, чи це кава і щось більше, то ми цю каву пили обережно – в такому місці, де були переконані, що не зустрінемо людей, які нас знають.
Це був Макдональдс на Хмельницького – там є такі місця біля вікна з видом на вулицю. Ну, будемо відвертими, поки такий початковий період, така гаряча фаза романтичних відносин, місцем зустрічей часто може бути авто – це для спілкування. Назвемо це так. У центрі Києва чимало таких провулків, або таких бічних вуличок, де темно, романтично, куди можна заїхати на автомобілі та «поспілкуватися». І це також було.
Марічка Падалко з Єгором Соболєвим фото з сімейного архіву
Згодом ми дуже багато гуляли пішки. Я, взагалі, дуже люблю ходити пішки. Єгор спочатку мав до мене таке упереджене ставлення: нібито, «зірка телебачення», їздить на авто. Чи вміє ходити пішки? А я виросла в центрі, і я всюди ходжу пішки. Це приємно та красиво.
Як все змінилося, коли ви почали жити разом?
У Єгора було таке правило: кожні вихідні має бути якась культурна подія – виставка, музей, щось для нашого спільного проведення часу та духовного зростання. Наша перша квартира, яку ми орендували як самостійну, була на Подолі – на Сковороди, прямо над «Каффа», першою такою модною кав’ярнею. Найчастіше ми відвідували Мистецький культурний центр Києво-Могилянської академії – там на той час було багато експозицій.
А з дитинства найромантичніше для мене місце – дворик Софії Київської. В родині це називали «садок»: мене туди водили гуляти. Я пам’ятаю камінчики біля виходу – один вищий, один нижчий, один круглий, один гострий. Я вчилася там ходити – і для мене було досягнення пройти з першого по останній, балансуючи. Це був мій ігровий простір – і я там любила гратися.
І згодом я вже чоловіка також туди водила. Звісно, Володимирська гірка, Старий Київ, Золоті ворота, місце, де я виросла. Єгор також говорив, що надзвичайно його любить, у нього офіс, де він колись працював, був на Рейтарській.
Столичні пристрасті. Як романтики протидіють забудовникам
Кияни добре знають: для того, щоб Київ зберігав свій романтичний вигляд, складений з мальовничих місць на берегах Дніпра, парків, старовинних кварталів, потрібно боротися. Розкажіть ваші історії боротьби за київську вроду.
Нам всім разом – з чоловіком і тоді ще зовсім маленькими дітьми – довелося боротися навіть за територію біля будинку на Гоголівській. Там дитячий майданчик був під загрозою забудови.
Що саме планували звести на дитячому майданчику?
Цю ділянку отримали для себе, ймовірно, ще не зовсім законним шляхом, Міністерство внутрішніх справ. Нібито, для будівництва багатоквартирного будинку для правоохоронців. Але згодом вирішили, що правоохоронцям буде «зручно жити» в торгівельно-розважальному центрі, і переписали технічне завдання під зведення цього торгово-розважального центру.
Це було наше перше місце боротьби, коли діти були маленькі. Вони брали участь у всіх цих заходах, ходили під МВС на мітинг, і на майданчик, чого тільки не було, але двір вдалося відстояти. Це якраз було напередодні Революції Гідності. І це фактично для моїх дітей перший став такий маленький майдан-майданчик.
Потім були й інші «гарячі точки» – Павлівський сквер, Обсерваторна гірка і багато інших місць. А ось Літературний сквер ми вже передали у спадок. За нього воював наш старший син Михайло.
Михайло Соболєв на фото в центрі між Наталею Українською та Катериною Зарембо в Літературному сквері
Він був частиною ініціативної групи, робив події, щоб привернути увагу, щоб Літературний сквер залишався таким, яким має бути.
На захист цього скверу виступили і Ліна Костенко, і Ада Роговцева. Що б ви порадили киянам, які також хочуть захистити свій двір чи культурну спадщину від руйнування?
Головна порада – реагувати. Коли люди звертаються в медіа, пишуть звернення до органів влади, здається, що на них не відповідають, але коли накопичується якась критична маса цих зусиль, все одно з’являється результат.
Бо нічого не робити і говорити: «Ми маленькі люди, нічого не зміниться, від нас нічого не залежить» – так воно і буде відбуватися. Наш майданчик – це перед будинком, а за 300–400 метрів – Павлівський сквер, який також доводилося відстоювати від забудовників, які тоді були людьми Володимира Сівковича (Сівкович – екс-депутат і віце-прем’єр-міністр, підозрюваний у держзраді, втік до Москви). І тоді також нам вдалося його відстояти.
Якби ми боялися, в нас ніколи не було б Майданів
Як кияни приходять до цієї боротьби всупереч ризикам і попри сімейні турботи?
Почнемо з роботи. Я на роботі (телеканалі 1+1) понад 20 років, пережила не одного власника каналу, директора. У мене ніколи не виникало запитань з боку роботодавців щодо соціальних ініціатив чи громадських акцій. Можливо, їм щось не подобалось, але мені ніколи це не озвучували. Навіть більше, мені здається, що в думках цінували мою активну позицію і завжди мене за це поважали.
Стосовно маленьких дітей… Я пам’ятаю акцію в Павлівському сквері, з якої «Детектор медіа» опублікував фотографії – мені було так соромно за ті фото. Тоді третій дитині було кілька місяців, вона у слінгу на руках, середня у візочку, третя стояла за ручку. Я дуже виснажена, я негарна, собі не подобаюся. Але я прийшла на цей мітинг.
І чесно: після того, як я пережила перші місяці з трьома дітьми, мені було абсолютно все одно, чи переживу акцію із забудовниками. У мене ніколи тут не було остраху. Було розуміння: цей сквер потрібен моїм дітям, щоб було місце гуляти, вчитися кататися на велосипеді. Вперше син почав там грати у футбол. Мені здається, що коли ти боїшся – ти притягуєш до себе лихо. Коли ти не боїшся – ти будуєш навколо себе невидимий захист.
Не було страху, навіть коли конфлікт через забудову був з МВС?
У мене було таке внутрішнє, можливо, наївне відчуття, що дітей і жінок не мають чіпати, а про безпеку в першу чергу має піклуватися мій чоловік. За нього я завжди переживала. За себе – менше.
Єгор Соболєв пішов захищати Україну. «Селфі» робила Марічка Падалко
Хоча згодом усе змінилося: коли чоловік став політиком і був депутатом Верховної Ради, ми отримували листи з погрозами облити дітей сірчаною кислотою. Це було моторошно, і певний час за дітьми наглядали.
Якби ми боялися, у нас ніколи не було б Майданів. А при тому всьому, що, наприклад, в мене там був колега зі Львова, ще до 2004 року, він якось міг собі дозволити іноді не дуже тактовно розповісти мені, що кияни – це такі не зовсім вже українці, не дуже відповідальні, аж поки не стався помаранчевий Майдан. Так, туди приїхало багато людей, але коли починається Майдан, перші люди, які у найважливіший, найвідповідальніший момент його починають, виходять на протести першу-другу добу – це завжди кияни.
Марічка Падалко під час Помаранчевої революції, 2004 рік фото з Інстаграм ведучої
І ось тоді, мені здається, така повага політична та соціальна до киян почала з’являтися саме у 2004 році, саме з боку тих громадян, які вважалися більшими українцями, ніж ми.
Чому Київ так часто стає епіцентром протестів?
Я вважаю, що Київ і свобода – дуже схожі за відчуттями слова. В Києві завжди дихалось вільно, навіть у найтемніші часи. І ще київська географія сприяє: всі шляхи ведуть зверху і знизу на Майдан Незалежності.
І Київ – столиця, тут завжди політична напруга. Але є й інше: кияни часто були налаштовані на те, щоб обрати кращу владу для країни, і не завжди на те, щоб розібратися з місцевою владою. На загальноукраїнських виборах мені завжди зрозуміло, як голосує Київ, а ось на місцевих – іноді було враження, що голосували «інші кияни». Можливо, це суб’єктивно, але мені здавалося: ми більше державники, ніж знавці місцевого самоврядування – і місто від цього страждало.
Потрібно це виправляти. Але як?
Мені дуже імпонує наша молодь. Вони краще розуміють, як функціонує держава: звідки гроші надходять, що це не «гроші держави», а податки, які сплачують їхні батьки. І не випадково рушійною силою протестів, спрямованих на місцеву владу вже під час широкомасштабного вторгнення з вимогою виділити з бюджету Києва кошти на ЗСУ – була молодь: студенти, старшокласники. Вони розуміли, що таке ПДФО, скільки виділяється на програму «Захисник», скільки – на «Дороги».
Свідомо витрачали час, у вихідні приходили, оскільки в будні вчилися, і в кінцевому результаті домоглися зміни міського бюджету на користь фінансування армії.
На місцевих виборах іноді було враження, що голосували «інші кияни»
Протест «людей з картонками» на захист незалежності антикорупційних органів теж молоді люди організували. Ви, напевно, як учасниця Помаранчевого Майдану та Революції Гідності, порівнювали ці протести?
У мене були дуже дивні почуття. Ми йшли такі, знаєте, як «гуру революції»: з думкою: «Діти, ми вам допоможемо». А коли прийшли, подивилися, як усе організовано, зрозуміли: вони вже все знають без нас. На третій день того протесту я думала, що наступним гаслом буде «Лі-де-ра!», оскільки під час Революції Гідності був такий момент, коли усім хотілося єдиного лідера, тому що революційна трійка Віталій Кличко, Олег Тягнибок та Арсеній Яценюк не справлялися. А тут я усвідомила: вони лідера не потребують. Вони обирають ідею, а не людину.
Згодом я записала з ініціаторами «Картонкового протесту» розмову – і вони говорили, що не відчувають потреби в лідері, мовляв, дуже небезпечно покладати надії на одну людину, оскільки вона може помилитися – і разом з нею помилиться і ідея.
І ще один момент: я пам’ятаю, як повертаюся з протесту, піднімаюся по вулиці Богдана Хмельницького – попереду чоловік з маленькою дівчинкою, вона тримає плакат. І тато говорить: «Ти прийдеш додому, складеш цю картонку, сховаєш і збережеш. І коли минуть роки, ти згадаєш, що з татом ходила на протест». І я подумала: ось як передається культура київського опору.
Тест на киянина
А хто ж заслуговує на звання видатного киянина? У нас зараз є формальний список «почесних», але там досі є і Брєжнєв, і прем’єр Російської імперії Столипін. А останнім часом присвоєння цього статусу набуло масового характеру. Це знецінює. Хто ж може мати таке звання?
Я не вважаю, що обов’язково потрібно народитися у Києві, щоб стати видатним киянином. «Киянство» можна оцінювати за тим, що ти зробив для Києва: наскільки змінив Київ і киян, і наскільки про тебе пам’ятатимуть.
Київ – унікальна столиця: дуже відкрита до інших, дуже добре поглинає інших, не має яскраво вираженого столичного снобізму.
Відомо, що маєте власний «тест на киянина». Можете розказати загалу, що це за тест?
Для мене тест на киянина – це двері в метро. Якщо ти не притримав двері – я мимоволі скажу: «У нас в Києві двері притримують». Але це в думках.
Це такий внутрішній снобізм, який я про себе кажу, коли бачу, що людина не притримує двері в метро або в магазині. Мені здається, що кияни завжди притримують двері. Це і є для мене такий єдиний показник.
«Пробіг під каштанами» – пристрасть до руху по-київськи
«Пробіг під каштанами» – відносно нова київська традиція, порівняно із віче, яке трансформувалося в майдани. Втім, це вже є частиною київської ідентичності. Цей пробіг з 1993 року проходить у центрі столиці на початку травня. Акція проводиться із дуже благородною метою – збір коштів на лікування діток з вадами серця. Цю традицію поширили по всьому світу кияни, які виїхали з України під час війни. Ви активна й постійна учасниця «Пробігу під каштанами», як пояснюєте цей феномен масштабування цієї київської традиції по світу?
Пробіг під каштанами в Польщі, який організували українці фото з Facebook-сторінки Посольства України в Польщі
Можливо, Київ – його краса, його настрій, причина того, що я стала активною бігункою. Спочатку я думала, що народила трьох дітей, треба собою щось робити, треба бігати, так. Але я дуже люблю бігати саме по Києву. Я люблю різні маршрути, люблю брати машину, навіть їхати в інший район Києва, щоб там побігати, тому що там гарно.
У Києві, навіть коли ти бігаєш тим самим маршрутом, оскільки це живе місто, воно ніколи не буває однаковим, ти завжди наповнюєшся енергією вдвічі більше, ніж ти бігаєш по доріжці, тому що ти береш цю енергію ще і від міста. Від людей, яких ти зустрічаєш. Або навпаки, від того, що ти нікого не зустрічаєш, якщо це дуже рано, а тільки чуєш пташок. Чи зупиняєшся десь в ботанічному парку сфотографувати білочку.
Київ тим унікальний, що ти можеш бути в самому серці міста, зайти в якийсь парк, чи забігти на Труханів острів, і ти фактично через 500 метрів опиняєшся в зовсім іншій атмосфері – в дикій природі.
Щодо поширення по світу «Пробігу під каштанами», скажу так: мені здається, що киянки, де б вони не опинялися зараз, перетворюють ті міста, де вони є, роблять все навколо себе кращим. Вони привносять туди свої ініціативи.
Єгор Соболєв і Марічка Падалко вважають, що бігати разом – романтично знімок екрану з Facbook-сторінки Єгора Соболєва
До дня Святого Валентина «Голка» пропонує створити мапу романтичних місць не тільки столиці, а всієї України. На ній можливо відзначати локації, які надихають і окрилюють громадян, зокрема це стосується зелених зон, культурної спадщини та археології. Також можливо за бажанням коротко описати свою романтичну історію, яка пов’язана з цим місцем. У травні, на день Києва, «Голка» зробить добірку найромантичніших історій киян та гостей міста і оголосить список найбільш атмосферних місць Києва.
Ведучі Наталія Соколенко, Марічка Падалко та Сергій Костянчук
Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»