47% українців досі вважають Новий рік найулюбленішим святом
Культ Нового року виник у нас у 70-х роках минулого століття, коли новорічне диво було єдиним дозволеним дивом в СРСР. За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, і донині 47% українців називають це свято наймилішим серцю. Як совіти творили культ Нового року – розглянемо на прикладі Києва з 1900 року і до першої ялинки доби Незалежності.
Базари, ковзанка і ігристе в «Шато де флер»
До 1920-х років святкове життя Києва в грудні зосереджувалося навколо Різдва, а Новий рік був другорядним і не масовим святом.
Напередодні Різдва відкривалися святкові торги на Контрактовій та Софійській площах, відбувалися гуляння, зимові забави, колядування, що тягнулися до Водохреща (6 січня).
1900-ті роки. Курсистки та гімназисти розважаються на ковзанці в саду Мерінга фото: kyivhistorymuseum.org.ua
У міському парку, так званому саду Мерінга, функціонувала ковзанка (тепер тут площа перед Театром ім. Франка). Ковзанка була безкоштовною: Міська дума, тобто мерія, соромилася брати гроші за те, що подарувала людям сама природа, оскільки морози були зазвичай «добротними», і ставок у парку вкривався товстим льодом.
Оперний театр у Києві, січень 1903 року. Зими були сніжними та морозними фото: «Старі фото Києва»/Facebook
Ялинку називали різдвяною, а не новорічною, і поставити її вдома могли заможні кияни або люди середнього рівня достатку. За відомостями історикині та екскурсовода Оксани Денисової, у 1890-х на Хрещатику з’явилося декілька крамниць з імпортними скляними ялинковими прикрасами, однак вони були недешевими, що, певно, і зумовило моду на виготовлення святкових забавок самостійно – з дерева, паперу, вати, шовкових стрічок. На початку ХХ ст. стали також популярними бенгальські вогні, котрі тоді називали «безпечними диво-свічками».
Шулявка, початок ХХ ст. Різдвяна ялинка в родинному будинку майстра одного з машинобудівних заводів і майстрині з пошиття дамського одягу фото з архіву Олени Бородатової
Де діставали ялинки? Все просто – відправляли прислугу або двірника з сокирою до найближчого лісу.
Існувала звичка обмінюватися презентами і особливо щедро обдаровувати малечу. Так, бабуся авторки цих слів розповідала, що отримувала від своєї бабусі на Різдво золоті або срібні сережки, а її брати – по золотому червінцю. Після того, як совіти вкрадуть у людей Різдво і настане епоха скрути, традиція дарунків «під ялинку» зникне, а відновиться як новорічний обряд вже у 1990-х.
Михайлівська площа у Києві. Листівка 1900-х років. Праворуч видно електричний трамвай, який почав діяти у Києві у 1892 році фото: Олена Насирова
Такого поняття, як «головна ялинка міста», на початку ХХ ст. не було – ялинки не ставили просто неба, а лише в учбових закладах, зокрема, в Кадетському корпусі, Інституті шляхетних дівчат, а також у Думі, де під новий рік влаштовували благодійні заходи «для дітей робітничого класу шкільного віку».
Якщо Різдво було теплим, глибоко релігійним сімейним святом, то легковажний світський Новий рік святкували далеко не всі і зазвичай не вдома, а в клубах чи театрах. Наприклад, ось таку програму вечірки в «Шато де Флер», французькому закладі, що знаходився на місці сучасного стадіону «Динамо», анонсувала газета «Киевлянинъ».
Реклама у газеті «Киевлянинъ» обіцяла 31 грудня ненудний музичний вечір до четвертої години ранку фото з відкритих джерел
Не питайте, чи пили в «Кафе де Флер» на новий рік шампанське. Авжеж! В ті часи це був модний аристократичний напій, і досить коштовний – завезений з Франції. У 1899 році француз Анрі Редерер спорудив завод ігристих вин в Одесі, і, як стверджує Оксана Денисова, в перші роки нового століття в Єлисеївському гастрономі на Хрещатику вже продавали «вітчизняне» шампанське марки Henri Roederer.
Листівка, видана у Києві на початку ХХ ст. Дівчина готує крюшон фото з архівів Андрія Байцара
Щедрівки на Подолі на «старий новий рік»
Тим часом 31 грудня ввечері за якихось кілометр від «Шато де Флер», на Подолі, також відбувалося радісне костюмоване свято. «У ремісничих районах міста, скажімо, на Подолі, Куренівці, люди міцно дотримувалися народних традицій, тому на новий рік, тобто на Маланки (31 грудня) та Василя (1 січня) там щедрували, посівали, водили «козу», – зауважує етнологиня, працівниця Музею ім. Гончара Ярослава Музиченко.
Листівка Олени Пчілки, надіслана онукові Михайлові Кривинюку 26 грудня 1912 р. фото: Тамара Скрипка/Facebook
У 1918 році Центральна Рада запровадила григоріанський календар «для синхронізації з європейськими державами», і 16-те лютого «перетворилося» на перше березня. За місяць до цього аналогічну реформу провели і більшовики в Росії. Російське православ’я, влада якого поширювалася і на церковні громади України, стала в опозицію до більшовиків і вперто не хотіла переходити на новий стиль, тому Різдво опинилося після Нового року.
Відповідно, народні свята Маланки та Василя перемістилися на 13-14 січня, назавжди залишившись у пам’яті народній як «старий Новий рік».
Щекавиця. Вулиця Олегівська у 1970 роки була такою, як і в 1920-ті фото: Роман Юсим
Але в будь-якому випадку, після того, як більшовики окупували Україну, церкву було оголошено поза законом, а Різдво, а разом з ним і ялинку, заборонили.
Карикатура в газеті «Комуніст», початок 1930-х років фото: wikipedia.org
Ялинка на місці, де стояли ешафоти
Через майже два десятиліття більшовики усвідомили, що потрібно виправляти «перегини» і дати людям хоч якісь радощі, окрім праці (бо це складно) і очікування комунізму (бо це довго), тому в 1935 році ялинка повернулася. Але сама, без Різдва. Її верхівку тепер прикрашала п’ятикутна комуністична зірка.
Московський журнал «Крокодил»,1936 рік, виносить на обкладинку цитату Сталіна «Жити стало краще, жити стало веселіше» фото з відкритих джерел
Часи були голодні, непевні, погані. Зі спогадів мами (1936 року народження) авторки цього матеріалу, якщо хрещена давала на новий рік декілька горіхів чи зморщене червоне яблучко, діти 1940-х це сприймали як неймовірний успіх.
Цитата Сталіна про те, що «жити стало краще, жити стало веселіше», винесена на всі плакати країни, намагалася заперечити реальність.
Першу міську ялинку в Києві за радянських часів установили на Софіївській площі в 1936 році фото: kyivhistorymuseum.org.ua
Перша на території СРСР «пролетарська» ялинка з’явилася в Харкові в 1935 році, а через рік і в Києві, на центральній площі – Софіївській.
«Поруч із тисячолітньою Святою Софією ялинка нагадувала про Різдво, тому в наступні роки її перенесли подалі від церкви, на площу Калініна, нині це Майдан Незалежності», – пояснює києвознавець, письменник і перекладач Максим Стріха.
У 1950-х ялинку ще кілька разів встановлювали на Софіївській площі, і спогад про це залишився на листівці 1959 року фото: з архіву Андрія Байцара
У 1950-х ялинку ще декілька разів повертали на Софіївський майдан, каже Стріха, але все-таки на Хрещатику, де проходили головні комуністичні свята підрадянської України, вона виглядала «ідейно правильнішою».
Хрещатик після звільнення від німецьких окупантів, зима 1943-1944 років фото: tsdaea.archives.gov.ua
У 1943 році, коли Червона армія визволила Київ від німецьких окупантів, на площі Калініна совіти встановили ешафоти і страчували полонених загарбників. Про цей випадок, каже Стріха, розповідала його мати, котра була в ті часи дитиною. Здавалося б, площа ще тривалий час не зможе бути місцем для дитячих свят…
Повоєнна ялинка зустрічає новий 1946 рік на площі, де два роки тому вішали полонених німців. Здалеку проглядаються обриси першого в Україні «хмарочоса», 10-поверхового будинку Гінзбурга, який підірвали НКВД при відступі Червоної армії в 1941 році фото: tsdaea.archives.gov.ua
Але совіти вимили руки і через декілька років, у грудні 1945-го, відкрили першу повоєнну ялинку неподалік від того місця, де стояли шибениці.
Совєтизація свята
Для того, щоб цілком привласнити свято, яке стало «замінником Різдва», влада вигадала нехитрий і результативний трюк – у 1947 році 1 січня оголосила вихідним днем. Це стало щедрим даром для трудящого люду, адже до середини 1970-х років у Радянському Союзі нормою був шестиденний робочий тиждень.
Нарешті вихідний… З листівки авторства Катерини Кудряшової, 1954 рік, чітко видно, що пара йде Хрещатиком фото: архів Андрія Байцара
Рішення про вихідний 1 січня не було випадковим. Про це можна судити з того, як на теренах радянської України розвивали індустрію, що обслуговуватиме нове свято: у 1947 році було відкрито фабрики ялинкових прикрас ручної роботи в Клавдієвому-Тарасовому неподалік Києва, в 1948-му – склодувну фабрику у Львові. Сюжет малюнків на ялинкових іграшках затверджувала спеціальна комісія.
У 1960-х заводи ялинкових прикрас масово випускали іграшкову кукурудзу – культуру, яку насаджував сільському господарству України генсек Микита Хрущов фото з відкритих джерел 
Прикраси кінця 1960-х уславлювали польоти у космос радянських людей та радянських собак Білки та Стрілки фото з відкритих джерел
Згодом було засновано Артемівський завод ігристих вин (1950 рік) та Київський (1953). Новий рік люди мали зустрічати «по-багатому», з шампанським, причому з солодким або напівсолодким.
Поступово в країні Рад закріпився культ Нового року, порівнянний з культом особи. Рани гоїлися, повоєнна аскеза минула, люди вже не бідували і обростали жирком здорової міщанської стабільності. І Новий рік став улюбленим, на вигляд аполітичним, єдиним «просто святом» у наборі урочистої комуністичної брехні.
«Свято праці». Робітниці хлібокомбінату звітують про виконання плану напередодні нового року. Початок 1970-х. фото з відкритих джерел
«Насправді це свято не позбавлене ідеології, – запевняє Ярослава Музиченко, – адже через його елементи по краплинах у людей впорскували радянськість».
Ярослава Музиченко в ролі сніжинки на ранку в київській школі під пильним поглядом Леніна. Кінець 1970-х фото: Ярослава Музиченко/Facebook
«Ялинкові прикраси та листівки, що прославляли досягнення СРСР, бій курантів опівночі на Спаській вежі Кремля, який транслювався по радіо і ТБ, виступ партійного вождя, «Голубий вогник» у новорічну ніч, на якому виступали не тільки зірки естради чи гумористи, а й передовики соціалістичного змагання, «ранки» в школах та садках… Все це мало навіювати гордість за країну, в якій живеш, зробити кожну людину її невід’ємною частинкою, – каже етнологиня Музиченко. – Це був канал роботи з масовою свідомістю».
«Здрастуй, наш Дідусь Мороз, борода із вати…»
Як бачимо, на варті біля першої київської радянської ялинки вже стоїть Дід Мороз. Звідки взагалі взявся цей кремезний дідуган?
Це збірний образ з російського фольклору, який уперше з’явився у книжці казок письменника Одоєвського, виданій 1840 року, як Мороз Іванович, добрий дарувальник. В імперській структурі зимових свят Дід Мороз був малопомітним елементом, і «мобілізували» його до обслуговування Нового року саме совіти у 1935 році.
Дід Мороз як руський богатир, Снігурка в кокошнику, ведмідь і заєць з балалайкою. Листівка 1939 року фото з архіву Станіслава Цалика
Згодом вигаданий атеїстами герой отримає спроможності чарівника: він стукатиме палицею об землю, викликаючи хуртовину та зупиняючи час, і носитиме великий обшитий ватою таємничий мішок з подарунками. Старий обзаведеться ріднею в особі юної онуки Снігуроньки, і для декількох поколінь радянських дітей назавжди залишиться загадка, куди ж поділися його діти, про котрих Дід Мороз ніколи не згадував, – невже репресовані? Онука є, а доньки чи сина немає.
Дідусь Мороз та діти. Свято ялинки в Київському палаці піонерії, 1960 рік фото: tsdaea.archives.gov.ua
Музиченко вважає, що совіти свідомо «піарили» цього штучно вигаданого наприкінці ХІХ ст. російського персонажа. Він не тільки стояв при ялинці, створюючи драматургію дійства, і не тільки став альтернативою «воцерковленим» Святому Миколаю та Санта Клаусу – Дід Мороз, на думку дослідниці, став провідником «русского міра» для декількох поколінь радянських дітей в Україні і за її межами. За легендою, казковий герой був з російської півночі, він завжди розмовляв російською, його зображували на санях, розписаних «під хохлому», запряжених російською трійкою коней.
Листівки початку 1970-х зображали Діда Мороза зазвичай в псевдоросійських санях, запряжених російською тройкою фото з відкритих джерел
Застілля ціною в пів зарплати
Ритуал зустрічі нового року, який дійшов до наших днів, сформувався у 1970-ті. Щоправда, останнім часом відходить у минуле телевізор, який у часи радянського застою був важливим учасником застілля і працював лише на дві «кнопки»: всесоюзний канал та УТ-1. Поки у багатьох були чорно-білі телевізори, коментатор люб’язно озвучував, у костюмах якого кольору виступають фігуристи та виконавці бальних танців, конкурси яких крутили вночі, після «Голубого вогника».
У дусі часу. Листівка початку 1970-х фіксує модний тренд, бобінний магнітофон фото: wikipedia.org
Певно, це якісь психічні відхилення, але в країні тотального дефіциту, де великою удачею було придбати банку майонезу, палку сирокопченої ковбаси чи бляшанку ризьких шпротів, головне застілля року заведено було влаштовувати з царським розмахом. На новорічний стіл могли витратити до половини місячної зарплати.
Новорічна листівка. Шампанське марки «Советское» стало частиною новорічного культу фото з відкритих джерел
Погляньте на ціни початку 1980-х років і зіставте їх з середньою зарплатою в 130 рублів (стільки отримували вчителі), а ще краще з мінімальною – 70 рублів (так оплачувалася праця прибиральниці в школі, і це була найнижча заробітна плата в СРСР того часу).
- Шампанське «Совєтскоє» – 7 рублів
- Коньяк молдавський «Ністру», 5 зірочок – 13 р.
- Горілка 0,7 л – 4 р.70 коп.
- Ікра червона (100 гр) – 10 р.
- Ковбаса московська сирокопчена, кг – 3 р. 60 коп.
- Оселедець івасі, кг – 2 р. 80 коп.
- Сир голландський, кг – 3 р.
- Яловичина, кг – 2 р. 20 коп.
- Шпроти ризькі, бляшанка – 1 р. 40 коп.
«Ікона» кулінарного стилю в СРСР, кухарська книга «Про смачну та здорову їжу», завищувала орієнтири простих радянських трударів, збиваючи їх з пантелику ось такими картинками новорічного банкету. фото з відкритих джерел
Продукти діставали з-під прилавку у перекупників задовго до свята, або, якщо пощастить, купували в магазинах, вистоявши довжелезні черги. Традиційно оточений чергами завжди був Центральний гастроном, що на розі Хрещатика та теперішньої вулиці Богдана Хмельницького, куди по сир та ковбаси приїздили мешканці інших, менш забезпечених міст.