Надія Матвєєва – про пройдений шлях прощі, важливість існування «тут і зараз» та коучинг

Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

«Разом не так боязко» – саме цими словами ми почали нашу розмову з Надією Матвєєвою під завивання сирен і вибухи, моментально розчулившись обоє. В ніч на 27 грудня росія масово атакувала Київ та область, випустивши 40 ракет і понад 500 дронів.

Вирішили не переносити бесіду на пізніше, адже, як зазначила Надя, жити зараз – це відшуковувати сили втілювати заплановане, дозволяти собі відчувати емоції, не ігнорувати найдрібніші приводи для щастя і вдячності. І – ділитися враженнями про хороше в нашому житті.

Цьогоріч Надія Матвєєва втілила свою задумку – пройшла пішки 280 кілометрів дорогою паломництва Каміно де Сантьяго з португальського міста Порту до іспанського міста Сантьяго де Компостела.

Щороку цей маршрут долають сотні прочан, яких називають пілігримами. Дехто – з релігійних міркувань, дехто розцінює це як подорожі. Проте всі стверджують одне – це дорога самопізнання.

В інтерв’ю Коротко про Надія Матвєєва, телеведуча каналу СТБ, коуч і психологиня, поділилася тим, як наважилася на цю подорож, чому вирішила йти наодинці, що після неї зрозуміла про себе, про досвід в коучингу і психології та осмислення свого буття.

Щоденно долати десятки кілометрів – це для мене як насолода

– Надю, питання до тебе, як до кваліфікованого психолога: чи варто все ж таки підбивати підсумки року, складати плани на наступний? Розумію, що все вкрай індивідуально, але як ти робиш, що помічаєш серед людей?

– Згідно з психологічними дослідженнями щодо того, як широкомасштабне вторгнення вплинуло на колективи і чого вони очікують від своїх керівників, 60% людей говорили про надію. Тобто у глави команди має бути оптимістичне бачення майбутнього, аби команда почувалася більш упевнено. Люди тримаються за очікування позитивних змін, незважаючи ні на що.

А оскільки кожен із нас є лідером свого життя, бо ніхто за нас нічого не зробить, то позитивне мислення – наскільки це можливо, без примусу над собою, без ідеалізації – вкрай необхідне.

Що стосується саме підбиття підсумків, конкретного планування, я не шанувальниця цього заняття і ніколи не була. Але з повагою ставлюся до людей, які це роблять, яким це до вподоби.

Як ти сказала, це все особисте. У наш складний час я зрозуміла, що потрібно знаходити зв’язок із собою, зі своїм внутрішнім «я» і на це спиратися. Адже зовнішні підтримки – орієнтири дуже нестабільні, і це також дестабілізує.

– Гадаю, про один із результатів цього року тобі точно буде приємно розповісти всім нам – це твоя мандрівка дорогою паломництва Каміно де Сантьяго. Ти давно про це думала, якщо не помиляюся. Як наважилася? І чому саме зараз? Спрацювало це усвідомлення – коли жити, якщо не сьогодні?

– Все разом. Ця історія для мене, як мрія, розпочалася у 2022 році із зустрічі в проєкті «Позивний – «Надія» зі снайперкою Іриною з позивним «Параграф». Під час спілкування я говорила Ірині, як люблю ходити, а вона мені розповіла про дорогу пілігримів, що треба йти обов’язково. Від неї я вперше дізналася про Каміно де Сантьяго, так називають цей маршрут. Говорю тобі це – і в мене аж шкірою пробігли мурашки.

Я собі це запам’ятала. Тим більше, це дуже збігалося із моїм поглядом на життя як на шлях. Тобто я живу, коли йду, коли можна про щось поміркувати, відчувати своє тіло, бачити природу. Це певний сенс існування для мене.

Минуло три роки, поки дозріла ця мрія, і я її собі дозволила. Оскільки за час повномасштабного вторгнення в мене з’явилося внутрішнє переконання, що їхати за кордон відпочивати я не можу і не хочу.

То ж дозвіл на втілення цієї мрії складався для мене з таких аспектів. Перший – це паломництво, духовний шлях, перевірений багатьма роками. Він дійсно намолений прочанами, які зі своїми життєвими історіями йшли цією дорогою до одного з найважливіших храмів – святого Якова у Сантьяго де Компостела. Другий – пройти 280 кілометрів. Для мене це звучить як насолода – щоденно долати десятки кілометрів.

Отак і наважилася. Все накопичувалося як думка, потім – як мрія, а потім раптом – і все.

– Ти йшла сама чи з компанією?

– Якраз це ще один елемент, як я уявляла Каміно де Сантьяго для себе. Мені було потрібно побути наодинці з собою. Я загалом це люблю. І на цій дорозі я бажала бути одна.

Чимало інформації є в інтернеті. І я її довго вивчала. Спочатку переглянула фільм про цю дорогу, прочитала різноманітні статті. І спланувала це як мандрівку, просто не в одне конкретне місце, а на 280 кілометрів.

Є люди, котрі йдуть поодинці, вдвох чи групами. Ти зустрічаєш на цьому шляху багато пілігримів. Я навіть зустріла двох українок, маму і доньку, які йшли дорогою паломництва в пам’ять про загиблого сина і брата, нашого захисника на позивний «Слон». Ця дорога об’єднує людей з різних країн.

– Не було боязко йти самій?

– Питання про безпеку з’явилося, перш за все, не у мене, а у моєї мами. Тому я також звернулася до досвіду інших пілігримів, яким вони ділилися в інтернеті. Навіть спілкувалася з однією українкою, яка пройшла шлях пілігримів, але інший, вона подолала 400 кілометрів. І вона запевняла, що це безпечно.

На цій дорозі все влаштовано таким чином, щоб пілігрими почувалися в безпеці. І я на власному досвіді в цьому переконалася. По-перше, це дуже відома дорога паломництва. По-друге, країни, а я йшла через Португалію, Іспанію, забезпечили всі умови.

– І загубитися там неможливо?

– Є програми для пілігримів, де прокладено маршрут. На цьому маршруті вказані місця, де можна зупинитися, де можна поїсти. Окрім програм, звичайно, є вказівники. Тобто заблукати майже неможливо, хоча мені час від часу вдавалося (сміється). У мене трапляється географічний кретинізм, я можу будь-де заблукати. Навкруги так гарно, я захоплююсь природою, десь задивилася, десь звернула не туди. Проте якщо ти йдеш не туди, тобі про це миттєво кричать або інші пілігрими, або місцеві жителі. Там підтримують, там направляють.

Тому я була спокійна: якщо звертаю не туди, просто додаю собі більше кроків.

Надія Матвєєва подолала 280 кілометрів пішки за 11 днів. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Якщо ти хочеш отримати сертифікат пілігрима, то існують вимоги

– А де ти ночувала?

– На шляху є спеціалізовані місця відпочинку, ночівлі для пілігримів – називаються альберге. Такі хостели можуть розташовуватися навіть при храмах, монастирях. Специфіка в тому, що вони не дорогі, коштують 10-15 євро.

Але є нюанс. Альберге не можна забронювати заздалегідь. Тебе поселяють, якщо є вільні місця, якщо – ні, йдеш шукати в іншому альберге.

І я вирішила для себе: щоб спокійно йти, мені потрібно знати, де я буду ночувати. Тому ще в Києві забронювала хостели чи готелі, що були на шляху, і я знала, де в мене буде нічліг і куди конкретно я маю прийти. Недолік лише в тому, що на шляху може щось змінитися, ти можеш десь затриматися і не встигнеш дійти. Проте я на цей ризик пішла, і так склалося, що ночувала там, де запланувала.

Для мене це була опора на шляху, адже я бачила відгуки людей, які там зупинялися, де це місце розташоване і яке на вигляд. Для такої людини, як я, така невелика передбачуваність зменшує стрес, мені вона була потрібна в той момент. Зрозуміло, що паломництво передбачає більший виклик, коли ти просто йдеш і взагалі не знаєш, що буде. Проте оскільки я йшла вперше, вирішила перестрахуватися. І не шкодую, тому що побачила багато цікавого і в тих місцях, де зупинялася.

Я особисто не бачила, але хтось розповідав у відео, що доводилося і на вулиці ночувати, бо не було місць в альберге. Теоретично таке може статися.

– 280 кілометрів ти подолала за 11 днів?

– Так. У мене була внутрішня вимога, що мені має бути важко, інакше це не дорога паломництва. Тому я зробила її максимально короткою. До того ж думала: я собі десь йду, а вдома невідомо що відбувається, є ця тривога, коли ти віддаляєшся від дому.

Але більшість людей, з якими я спілкувалася, обирають для себе вільний темп. Однак якщо ти хочеш отримати в кінці сертифікат пілігрима, то існують вимоги. Потрібно саме пройти, не під’їжджати десь, щонайменше 110 кілометрів. Щодня ти маєш поставити щонайменше дві печатки у паспорт пілігрима, креденсіаль він називається, що ти йдеш безперервно. Це така умова для тих, хто ставить собі за ціль мати сертифікат пілігрима. У мене така ціль була, і він у мене є, тому я дотримувалася умовних правил, які є на шляху.

– На шляху ще є і люди, які за цим наглядають?

– Це, знову ж таки, підтримка місцевих громад на цій дорозі. Ти можеш поставити відмітку у церкві, в місці, де ти ночуєш, в кав’ярні. Навіть в лісі. Біля якогось дерева може бути печатка, маленька коробочка для пожертв, сувенірчики для пілігримів. Це дуже мило. І ці печатки – гарні і різноманітні. Тепер можу милуватися паспортом, згадувати, де йшла, які печатки отримувала.

– Що ти після цієї мандрівки для себе усвідомила?

– Я усвідомила, що все є процес. Я це відчула, коли спостерігала за тим, як моя психіка реагує на все, що трапляється. У мене, наприклад, був день, я його назвала бабусин день, адже саме в той день мені більше, ніж зазвичай, зустрічалося на дорозі літніх людей.

Я згадувала свою бабусю, її вже немає, яке життя у неї було складне. Йшла і плакала, наче дамбу прорвало. Вона ніколи не мала можливості побачити таку красу. А я ще йшла у квітні, все квітне, моя бабуся дуже любила квіти. Йшла і говорила до неї: «Бабусю, дивись, як тут гарно». Було відчуття, що я йду з нею і вона все це теж бачить.

Я взагалі багато там плакала. Була така цікава історія. Зупиняє мене жінка і каже: «Йдіть туди!». А це інший напрямок, ніж показує програма. Стала і думаю: «Що мені робити? Я цю людину не знаю». Проте пішла туди, куди вона мені вказувала, і буквально через 200 метрів вийшла до океану. І знову розридалася. Розридалася від того, що ця жінка якось відчула в собі бажання відвести мене до океану, вона з’явилася саме в той момент, де я мала повернути, щоб вказати мені іншу дорогу.

Я тоді собі казала: «Не зациклюйся, це не диво. Просто так вийшло, це нічого не означає». Але все в нашому житті щось значить!

З 11 днів майже 5 йшла біля океану, намагаючись якомога ближче бути до нього, коли був вибір, якою стежкою йти. Мені це було потрібно. Я ж морська душа.

Стільки там краси було, стільки натхнення! Лише природа і ти.

Телеведуча каже, що заблукати на шляху неможливо – є застосунки для пілігримів і вказівники. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Треба усвідомлювати, що людей, котрі тобою надихаються, значно більше

– Помітила, що ти зараз набагато простіше ставишся до того «а що скажуть люди», це видно навіть по твоїх роликах в інстаграмі. Це теж надбання цього року? Можливо, твого Каміно де Сантьяго?

– Це досвід, спостереження за тим, що відбувається, зокрема й знання, які мені дає коучинг, психологія.

На жаль, у нас, як у соціуму, вже сформувалася в соціальних мережах звичка, що поливати брудом, засуджувати є якоюсь новою нормою. І до цього ми вже маємо пристосуватися.

Треба усвідомлювати, що за цими висловлюваннями людей стоять біль, страхи, напруження, образи. І єдине місце, можливо, де вони можуть все це виплеснути – це соціальні мережі.

Наприклад, моєю метою було показати людям, що існує така дорога паломництва, котра дає розуміння себе. Але стосовно мого Каміно де Сантьяго цікаву думку висловила мені мама: «Якщо ти хотіла, щоб всім це сподобалось, треба було накритися якоюсь ганчіркою, взяти сухий шматок хліба, повзти і писати, як тобі важко, яка ти вся поранена, а не показувати, який чудовий океан». Людям співчувати наче природніше, простіше когось пожаліти, аніж приєднатися до якихось світлих, позитивних емоцій.

Ми самі зосереджуємося на негативі, тому що це умовна небезпека, коли тебе засуджують або ти не подобаєшся. У тебе може буде 100 коментарів на твою підтримку і лише кілька негативних, проте мозок, психіка буде звертати увагу саме на них.

Однак треба усвідомлювати, що людей, котрі тобою надихаються, значно більше. Просто вони не завжди про це пишуть, і це їхнє право, адже подумати, помедитувати – для цього потрібно докладати зусилля. А люди приходять в соціальні мережі не щоб зусилля докладати, а щоб виплеснути свої емоції.

– Рік тому ти мені говорила, що маєш гарні підсумки року, але стримуєш себе від того, щоб святкувати свої результати, свої перемоги. Зараз намагаєшся не стримувати себе, можеш себе похвалити?

– Наведу в приклад таку історію. Я пішла до спортзалу, почала силові тренування, і тренер мені казав: «Як гарно в тебе виходить, ти молодець!» Тобто нахвалював мене за діло, не просто так. І я це сприймала, що так і має бути, що в моїх стараннях немає нічого особливого. Але коли з’ясувалося, що в мене напруження м’язів, асиметрія, тобто завдяки силовим тренуванням виявилися деякі моменти, про які і не здогадувалася, це уповільнило мій темп. І сконцентрувалася саме на тому, що в мене не виходить, причому підсвідомо.

Це мені тренер буквально підсвітив, сказавши, що вже не видно тієї сяючої Надії, котра йде, щоб робити те, що вона хоче, може і має робити. І я тоді замислилася: «Якщо я роблю щось так, як вважаю за потрібне, це нормально. Якщо щось не виходить, то як таке можливо?» Гадаю, так у багатьох людей. Тому нездатність святкувати свої умовні досягнення в будь-якій сфері у мене пов’язана з критиканством себе. І таке усвідомлення допомагає.

Все починається з усвідомлення. По краплинці. Поступовість – наше все. Підганяти себе, вимагати – це, певною мірою, можливо і важливо для досягнення якогось результату, проте з урахуванням світу в цілому, в якому ми живемо, це ще більше напруження, стрес.

Усвідомлене сповільнення – це, до речі, одна з навичок, котра в сучасній психології є обов’язковою. Сповільнення, у тому числі і заради того, щоб побачити себе і відчути радість від того, що ти просто щось робиш.

– Ти запустила проєкт на YouTube «Добре з Надією». Це наче як продовження «Все буде добре», адже тут теж корисні поради, обговорення якихось важливих питань, причому у легкій, душевній формі.

– Звісно, «Добре з Надією» як наслідок «Все буде добре». Як з’ясувалося, для людей «Все буде добре» є підтримкою і зараз, люди досі тепло відгукуються про цей проєкт. Для мене це таке щастя! Коли читаю в соцмережах спогади молодих людей, котрі зростали зі «Все буде добре», – для них це теплий дитячий спогад. А ми знаємо, наскільки дитячі теплі спогади важливі.

Я тоді навіть не уявляла, що ми робимо в цьому сенсі – що з нами росте покоління, котре бачить по телебаченню щось добре, корисне, тепле, щире. Боже, я вдячна долі за цей подарунок, що я до цього причетна.

– «Добре з Надією» будеш і надалі робити?

– Ми зробили сезон «Запитала», потім зробили сезон «Добре з Надією». Я просто не фанатка YouTube. Нема в мене великого захоплення від нього і наполегливого бажання отримати там якийсь результат. Тому цей сезон ми відзняли, а вже наступного року будемо думати, що робити і в якому форматі.

Люди досі з теплом згадують проєкт «Все буде добре». Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Професійний коучинг – це моє відкриття, надбання і навіть стиль життя

– А в психології на чому зараз твій акцент уваги?

– Це коучинг. Адже саме коучинг працює з мисленням і станом людини з фокусом на майбутнє. Це про те, про що ми говорили на початку, – про бачення майбутнього. І не в досягненнях, а в результатах. Якщо є бачення, якою я себе відчуваю в майбутньому, то через цей стан вже будуть і результати, і відповідна дорога.

Професійний коучинг – це моє відкриття, надбання і навіть стиль життя. Адже коучингове мислення – це адаптивне мислення, відкрите, безоціночне і з фокусом на результат.

А психологія – це потужний інструмент знання, як функціонує психіка. Мій напрямок – емоційний інтелект – дуже актуальний зараз. Ми охоплені емоціями завжди, а нині це ще більше відчувається. Розуміння своїх емоцій, вміння їх пережити, зрозуміти іншу людину – це все емоційний інтелект. Він є невід’ємною складовою і життя, і моєї професії.

– Ти маєш клієнтів, ведеш тренінги, лекції?

– Є індивідуальні клієнти. Є люди, котрі відчувають, що в них є енергія щось зробити, є бажання, проте з якихось причин не виходить. Або людина взагалі не знає, чого хоче, в неї є певна криза. І коучинг це вирішує через роботу з мисленням в індивідуальних сесіях. І цих сесій має бути достатня кількість, щоб людина не тільки зрозуміла, а й щоб, як то кажуть, заземлила результат.

Також в мене є сертифікат командного коуча. Тобто коли працює група коучів із запитом команди. Є в планах створювати в Telegram-каналі групи, адже груповий коучинг, як і групова психотерапія, це теж дуже ефективно.

Завдання будь-якого фахівця – пробувати, отримувати досвід, дивитися, що краще виходить, що гірше, змінюватися. Це постійний рух. І це дуже захоплююче.

– А є в тебе умовний список планів на наступний рік, чого тобі б хотілося?

– Немає. Звичайно, в мене виникає думка, що Каміно де Сантьяго потребує мене ще раз, адже там не туди звернула, того не побачила. Як казав один японський поет: ходжу щодня однією дорогою і не стомився. Це про сприйняття світу як дива щодня, навіть якщо ти бачиш одне і те саме.

Мета – працювати якомога більше, але без виснаження.

Хочеться, щоб війна завершилась. Розумію, що всі ми цього бажаємо, проте це – в основі, адже через ці лиха не йдуть думки вільно, як раніше. Принаймні, це я про себе кажу.

Адже нині життя – це лотерея. Ми з тобою спілкуємося, а в цей час летять «шахеди», ракети. Тому, з одного боку, є якісь мрії, планування, і вони тримають фокус, а з іншого боку – життя таке, що ми маємо бути тут і зараз.

– Нещодавно розмовляла з Нелею Шовкопляс, і вона мені сказала: «А можна без підсумків, без оцих всіх історій, можна просто вижити – і все». Тобто просто жити і вижити.

– А скільки в цих словах, якщо подумати, любові насправді! Знову ж таки – люди різні. Для когось, і я знаю таких людей, навіть серед клієнтів, це і є жити – мати блокнот, де ти записуєш свої думки, свої плани. Це ті внутрішні підтримки, які життя зараз вибиває.

От ми з тобою домовилися учора про розмову. Потім всю ніч не спали, потім під звуки вибухів домовлялися, чи будемо спілкуватися чи ні, і вирішили це зробити, не відкладати. Оце і є маленький крок, чудовий приклад і планування, і як дослухатися до себе, і класної комунікації. І як ми з тобою зараз одна одну підтримали, багато чого обговорили. А це надихає і дає енергію.

Надія завжди каже, що рух – це життя. Зі своїм собакою Семі. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/